«І трупи об’їжджали, і будівлі горіли — було так страшно, що ми очі заплющували»: історія заступниці директора Рубіжанської школи

Ранок 24 лютого 2022 року в Марини Сергієнко (ім’я змінене з міркувань безпеки), що жила у Рубіжному на Луганщині, був тривожним. Він почався десь о 6 ранку з вибухів за вікном. Марина одразу почала дзвонити колегам, аби вирішити, в якому режимі працюватиме школа. Оскільки вибухи чули неподалік, то спочатку оголосили дистанційне навчання на два дні. Але самі вчителі ходили чергувати до школи, там був обладнаний підвал — укриття для людей із будинків біля школи.

«Наше підвальне приміщення — не бомбосховище. Але ми за 8 років його трошки облаштували, й у нас там було, де приймати людей, — пригадує Марина. — В місті оголосили про наше укриття, тому з першими пострілами до нас прийшли перші люди. Це були переселенці 2014 року з окупованих територій, бо вони знали, що це за жахіття. А потім вже пішли місцеві».

З перших днів у Рубіжному було чути, як росіяни обстрілюють околиці міста та промзону — Картонно-тарний комбінат. По комбінату били, ніби за розкладом, з 5 ранку до 10 вечора. 

З 8 березня почались обстріли самого міста. Цього дня у центрі Рубіжного вибухнули два снаряди, які розбили два будинки. У цей час Марина перебувала у школі, бо в укритті було багато людей, треба було слідкувати за порядком.

Підвал був розрахований на 450 людей, але до кінця березня там перебувало понад 1500, передусім літні люди та родини з дітьми. Туди перебралися жити й деякі колеги Марини, бо в їхнє житло були влучання. Зокрема директорка школи жила тут від 9 до 24 березня. 

«З 9 березня люди топили сніг, бо води в кранах вже не було, також зник зв’язок, — каже Марина. — Приблизно з 11 березня зник газ, бо було влучання в газопровід. Тож готували їжу на вогнищі на вулиці. Виносили з їдальні каструлі, витягали з підвалів старі парти, піддони, які були у нас придбані, щоб діти на уроках праці працювали з ними. Вони пішли на дрова… Там були перерви максимум до години між обстрілами, а часом й 20-15 хвилин. І ось люди старались, бо треба і води, і снігу набрати, натопити».

Марина жила неподалік, тому бувала у школі щодня. Утім від 11 березня обстріли стали настільки щільні та тривалі, що вона вже не могла вийти з підвалу. З нею були дві доньки — одна із цукровим діабетом, а друга на дев’ятому місяці вагітності. 

10 березня був останній день, коли у Рубіжне привезли хліб з Лиману. Цього дня машину, що поїхала до хлібозаводу по хліб, не випустили з міста, бо підійшла російська армія. З наступного дня не працювали магазини, але до них нікому було ходити: мікрорайон обстрілювали так сильно, що неможливо було вийти з підвалу.

У десятих числах березня російські військові стріляли по північній околиці міста, влучали у будинки та школу, де ховалися люди. На той час українські військові перебували у передмісті, де тримали оборону. 

15 березня Марина вирішила виїжджати з міста — цього дня у місто прорвалися росіяни, почалися вуличні бої в північній частині Рубіжного. Марина не вагалася, бо в молодшої доньки закінчувався інсулін, а отримати його в Рубіжному було неможливо. Вона виїхала за допомоги патрульної поліції.

«Міна, що поруч впала, не розірвалася, і трупи об’їжджали, і будівлі горіли, — розповідає Марина. — Хлопці нас везли такими вуличками, якими я навіть у мирний час не ходила, головне — швидко. Було страшно, ми взагалі очі заплющували».

Так Марина виїхала до Лисичанська, а потім до Дніпра. Вже наприкінці квітня колектив школи відновив дистанційне навчання й разом із дітьми закінчив навчальний рік.

Колеги, які виїхали з Рубіжного пізніше, розповідали, що в місто першими зайшли кадирівці, які говорили цивільним, що це місто їм подарували й вони будуть робити у ньому все, що заманеться. Забирали в людей телефони, виносили з квартир, що вціліли, все майно.

«Якщо не могли винести, розстрілювали, — каже Марина. — Колеги, які їздили додому, [повідомили — прим. ред.], що в школі немає жодного телевізора, жодного принтера. Я вже не говорю про стільці й інше — все винесли. Ті телевізори, що не змогли винести, обстріляли. Обнулилося життя зовсім... Ну, нічого, онука народилася в Дніпрі, все добре, менша закінчила 11 клас, так що все добре, життя не стоїть на місці».