«Громадянської війни в Росії» не було

У 1995 році французький філософ Жан Бодрійяр опублікував книжку «Війни у Затоці не було». Він не заперечував той факт, що у 1990-1991 роках відбувся збройний конфлікт між коаліцією на чолі з США та Іраком. Йшлося про характер цієї війни: її не можна було уявити як протистояння двох сторін. Баланс сил був занадто асиметричний, зокрема через технологічну перевагу коаліціянтів. 

«Два супротивники навіть не зіткнулися віч-на-віч, оскільки одна сторона була прихована за своєю наперед виграною віртуальною війною, інша — похована своєю наперед програною традиційною війною», — писав Бодріяр. 

Іншими словами, філософ не вважав, що ці події взагалі відповідають поняттю «війни». Так само можна стверджувати, що громадянської війни в Російській імперії ніколи не існувало.

Але ж на її фронтах та в її тилах загинуло 7 мільйонів людей, а за іншою оцінкою — до 10.5 мільйонів. Чим спричинено такий розрив? Неможливо погодитися щодо кількості загиблих без консенсусу щодо понять. 

Спробуймо вивчити історію поняття «громадянська війна в Росії». Так ми зрозуміємо, чому воно не описує події, які розпочалися у 1917 році.

Існують дискусії щодо того, коли саме у 1917 році протистояння на теренах колишньої Російської імперії набуло форми збройного конфлікту. Не вдаючись у деталі, можна сказати, що це відбулося вже після більшовицького перевороту. Раніше збройне насилля не мало організованого та постійного характеру. Проте після захоплення більшовиками влади та спроби встановити диктатури інші політичні актори не мали альтернатив крім, як боротися за владу зі зброєю в руках. 

У вересні 1917 року Владімір Ленін насміхався над іншими політичними силами, які бояться громадянської війни. Лише перемога «руского пролетаріата» у громадянській війні вирішила би ті десятки соціально-економічних проблем, які поховали Російську імперію. 

Натомість вже після перевороту, у листопаді 1917 року, Ленін казав, що не хоче громадянської війни. Мовляв, російські монархісти розв’язали «громадянську війну проти революції». Одним словом, шановні вороги, змиріться з тим, що ми захопили владу. 

Чому його риторика змінилася? На той час більшовики все ще були досить маргінальною політичною силою та не мали широкої підтримки серед населення колишньої Російської імперії. Тому Ленін почав використовувати «громадянську війну» як інструмент стримування та залякування. 

Очільники Української центральної ради теж прагнули уникнути збройного протистояння. Тому Михайло Грушевський вдавався до використання поняття «громадянська війна». Більшовицький переворот підштовхнув Центральну раду до створення ІІІ універсалу про утворення Української Народної Республіки. Проголошуючи його, Грушевський сказав, що в Росії «повстала і шириться громадянська війна, що переходить вже і на Україну». 

Протягом наступних місяців більшовики спробували захопити владу в Україні так, як вони це зробили в Петербурзі. Зазнавши поразки, вирішили розпочати вторгнення. Серед більшовицьких сил були етнічні українці. Проте це не перетворює вторгнення однієї країни в іншу «громадянською війною». 

Із огляду на це, використовувати термін «громадянська війна» щодо подій на українських теренах у 1917–1921 роках некоректно. Війна між низкою різних акторів може бути громадянською, лише якщо вони належать до одного суспільства. Тому фактично це поняття легітимує належність України до більшого утвору з центром в Росії — чи це  Радянський Союз, чи якась форма відродженої Російської імперії. 

Саме тому в українській історіографії використовуються поняття «Перших визвольних змагань» чи менш емоційно забарвлена концепція «Української революції». 

З Україною розібралися, але як бути з іншими частинами колишньої Російської імперії? Можливо, там відбувалася «громадянська війна в Росії»?

Відповідь на це питання можуть дати сучасні західні історики, які проводять ревізію попередніх уявлень про «громадянську війну». У 2000 році історик зі США Рекс Вейд запропонував розглядати ці події у множині, а не штучно створювати одну суцільну подію. Після цього історики почали активніше використовувати концепцію «Russian civil wars». Проте робили це некритично, не вдаючись до деконструювання цього поняття. Вони не звертали увагу на те, що не всі «війни» є «російськими». 

Проривною стала книга Джонатана Смела «”Російські” громадянські війни, 1916–1926». Він вказує на те, що багато збройних конфліктів того часу важко назвати російськими. Це насамперед стосується тих конфліктів, у яких були національні актори з імперської периферії — Україна, Фінляндія, Польща, країни Південного Кавказу, Балтії або Центральної Азії. 

Проте навіть якщо йдеться про вторгнення більшовиків чи російських монархістів у такі держави, то навряд таку війну можна назвати «громадянською» або суто «російською». 

Смел визнає, що його концептуальна пропозиція — все одно вимушене спрощення, яке не передає всього поняття. Воно охоплює «війни всередині однієї нації, міжнародні, внутрішньоетнічні і міжетнічні війни та конфлікт, війни за незалежність та місцеві придатки до поточного світового протистояння». Подекуди ці збройні протистояння були настільки відмінними одне від одного, що їх взагалі не варто об’єднувати. Інакше доводиться вигадувати риторичні фігури, як множина воєн Вейда або російськість в лапках Смела.

Українські науковці продовжують використовувати «Українську революцію» для позначення події в Україні та «громадянську війну» для позначення подій деінде. Кандидат історичних наук Микола Глібіщук звернув увагу на пропозицію Смела, проте досі вона не набула поширення в українській науці. Але чому на це варто витрачати час?Влада впливає на всі сфери життя, включно з наукою. Довгий час дисбаланс влади між Росією і її колишніми колоніями залишався разючим. Зараз розрив починає скорочуватися у так званій «високій» політиці, проте решта сфер відстають. 

Аби пришвидшити ці зміни, Україна потребує широкої коаліції між громадянським суспільством та тими, кого засунули під парасольку «російської громадянської війни». Це неможливо без уваги та поваги до історій з інших периферій імперії.