Güzel Qırım

Güzel Qırım

Історія депортації цієї родини відрізняється від решти записаних раніше. У ній не буде багато деталей про Крим, не буде описів запахів з улюблених місць та кримськотатарських прислівʼїв. Не буде, бо Росія вчинила два злочини у трьох поколіннях цієї родини. 

Цього року своєю історією поділився Асан Ісенаджиєв — ветеран 12-ї бригади спеціального призначення «Азов», парамедик з «Азовсталі», якому вдалось пережити полон, катування та трагедію в Оленівці. Через полон та катування Асан втратив деякі спогади. Йому важко згадувати деталі свого життя у Криму та перебування в Маріуполі.

«Güzel Qırım» — назва кримськотатарської пісні, яку Асана навчили рідні та яку він співав, перебуваючи в полоні. Назва перекладається як «Мій прекрасний Крим».

Щороку 18 травня Україна вшановує пам’ять жертв депортації кримськотатарського народу. За даними Українського інститут національної памʼяті, у 1944 році з Криму радянська влада депортувала близько 200 000 кримських татар, з яких понад 46% загинуло від голоду та антисанітарних умов перевезення та на місцях депортації в Узбекистані, Казахстані, Таджикистані та інших регіонах СРСР.

Про два злочини Росії в родині Асана Ісенаджиєва читайте у матеріалі Свідомих.

Неволя

Мій дідусь воював під Кельном під час Другої світової війни, отримав поранення лівого ока, внаслідок чого його втратив. Коли його відправили у шпиталь, він втік назад на фронт. Через декілька днів дідуся оголосили зрадником і депортували. 

Бабуся була ще дитиною, коли розпочалась депортація. Їй було не більше пʼяти років. Їх повезли до вагонів і вона дуже чітко запам'ятала, як маленьких дітей вели окремо. Одна дитина впала з трапу, почала кудись втікати, на неї відпустили собак, і ті загризли її.

Кримських татар три дні везли у товарних вагонах до Узбекистану без їжі та води. Тоді від спеки померло дуже багато людей, декількох забили насмерть. Їх хоронили, коли зупинялись перечепити вагони. Бабуся розповідала, що під час травневої спеки вони дуже довго їхали разом із трупами, бо не було зупинок.

Привезли їх в Узбекистан, де місцеві зустріли вороже. До них ставились зневажливо, тож їм постійно треба було виборювати право на існування. Дуже довгий час була заборона на навчання, тому від самого дитинства бабуся працювала — збирала льон. У них був  «смотрящій», від якого вони не могли відходити більше, ніж як на пʼять кілометрів, якщо не помиляюсь. Це була чорна робота. Іншої їм не довіряли: не тому, що узбеки були проти, а тому, що було заборонено. На той момент у паспорті ще була п'ята графа про «національність». І якщо була позначка кримський татарин, то все — двері закриті.

Роботи не було, а заробляти на хліб, щоб прогодувати дітей треба було. Бабуся розповідала, що перші пелюстки тютюну, ніби є найдорожчими. І вони їх збирали та перепродавали, щоб придбати хліб.  Ще розповідали, що є якась квітка, яка цвіте лише два тижні на рік. І пилок цієї квітки теж дуже дорогий, дорожчий, ніж золото. Я назви не пам'ятаю, але з неї роблять приправу. І всі, хто збирав тютюн, бігли збирати цей пилок. Звісно, весь пилок ніхто не давав. Десь 90% вони віддавали, і 10% залишали, щоб отримати більше їжі й одягу для дітей. Таким було життя в неволі.

Güzel Qırım

На початку 90-х моя сімʼя повернулась у Крим, де познайомились мої батьки й де народився я. Сімʼї будували свої будинки з нуля, оскільки в їхніх оселях жили інші люди.

Коли я ріс, мені розповідали про депортацію, уникаючи деталей. Родина намагалася передати мені традиції, але тоді мені було не так цікаво, на жаль. Памʼятаю, що розповідали про весільні звичаї, суть яких я не сильно запам'ятав. Також передавали мову: мене навчили розмовляти кримськотатарською та співати народних пісень. Проте зараз я не дуже вільно розмовляю кримськотатарською. Навіть записуючи останнє своє звернення до Ердогана, десь тиждень мав його вчити. 

Дідусь в мене вкладав математичні знання і робив мені математичний склад розум. Усе дитинство він давав мені якісь математичні задачки, бо був артилеристом і розрахунки для нього були дуже близькі. Коли я розвʼязував задачку правильно, мені за це давали 5 копійок. 

У сімʼї мені привили русофобію. Казали, що не потрібно довіряти Росії. Бабуся завжди плювалась в телевізор, коли бачила щось про Дєнь Побєди, «побєдобесєє» в Москві тощо. І я, як наймолодший в сім'ї, завжди мав тряпку, щоб телевізор протирати. Бабуся відкрито плювала в телевізор, а я витирав.

У дитинстві я часто їздив у Сімферополь, де жив на окраїні. Там поряд був ліс, річка, тополя та корова Мая. Я не знаю чому, але мені подобалось вигулювати корову, а ще любив з собакою Жужиком бігати до річки. Я кидав йому палку, а він її приносив. Також любив їздити в Бахчисарай. З класом ми часто їздили в гірне місто Чуфут-Кале. Там дуже гарна рослинність, щільний ліс, чисте повітря і гарний краєвид. 

Дорослішання

Мені було 17 років, коли у Криму почали літати вертольоти та бігати російські «зелені чоловічки». Спочатку ми із друзями знайшли однодумців. Тоді були мопеди-дирчки, але грошей, щоб їх заправляти, не було, тому разом ми шукали жигулі з георгіївськими стрічками, зливали з них бензин, щоб їздити, і шукали колаборантів. Передавали інформацію до поліції та Служби безпеки, бо вважали, що більшість з них буде щось робити. Ми всі в те вірили.

Під час мітингу 26 лютого, ми ходили та зустрічали людей із «червоними» стрічками, «аксьоновців» з народної дружини. Мене тоді ще не хотіли відпускати батьки, але я таки поїхав. Зайшов в натовп, де всі одне одного штовхають: вперед, назад. І я теж почав їх штовхати. Не зрозумів, як опинився в перших рядах. Там навіть руки не підняти, тому що тебе штовхають і ззаду, і спереду. Потім полетіли вже пляшки та трохи бруківки. Одна бруківка влучила в голову хлопцю біля мене. 

Мене почав штовхати проросійсько-налаштований активіст. Я намагався його по лобі вдарити. Його це обурило. Він почав мене бити, бо в нього рука була вище. Так він мене «вирубив». Я прийшов до тями вже за будівлею, коли мене несли. Потім ми звідти поїхали.

Далі була оборона аеропорту Бельбек. І ми з друзями вирішили туди поїхати. Там пацани в повній блокаді були. Відвезли їм воду, сигарети й вафлі. Оскільки сигарети нам блоками не продавали, бо ми малолітні, то знайшли людину і водія. Ми придбали декілька блоків, зв'язались з хлопцями, знайшли точку, куди нам під'їхати. Ми, як ДРГ, пробігли туди, перекинули їм сигарети й вийшли.

Потім вирішили поїхати до Севастополя, щоб просто каву випити. Але вийшли «штрихи непонятні» зі стрічками та георгіївськими пов'язками. Почалась заворушка. Мене відкачали хлопці з однієї кримськотатарської організації.  Я прийшов до свідомості у Бахчисараї.

Потім були ще різні акції, але мене здав однокласник. Я близько спілкувався з однією дівчиною, яка йому подобалась. І він, вирішив «прибрати» конкурента. Їй я все розповів. Потім вона дзвонила і казала мені, що мене здали ФСБ. Я тоді сів на потяг Сімферополь-Ковель і виїхав із Криму. Я розумів, що їду надовго. 

Більше у Криму я так і не бував.

96 днів

Я взагалі хотів стати програмістом, але моя сімʼя вирішила, що мені краще стати медиком. У медичний я не міг вступити, бо в сімʼї не було коштів на оплату навчання, тому я вступив на фельдшера. А після цього мобілізувався, про що мріяв від початку російсько-української війни. Це було очевидне рішення для мене: я хотів бути корисним своїй країні, на яку напали. Бо в першу чергу я українець, а потім вже кримський татарин.

Спершу я служив на Чонгарі, а у 2018 перевівся в «Азов». Я знав, що буде наступ ще задовго до лютого. Однак думав, що це станеться 22 числа. Коли цього не відбулось, я запланував відпустку. А 23 лютого нас вже підняли по тривозі. Далі була «Азовсталь», де я допомагав пораненим, попри нестачу ліків. Нас взяли в оточення, і я розумів, що вийти ми можемо лише в полон.

Так і сталось. Ми вийшли в полон 18 травня. Поки нас везли в Оленівку, я думав про те, який вийшов символізм. Нам обіцяли, що в полоні все буде під контролем. Хоча, звісно, полон є полон. Та, що це набуде таких масштабів, я не очікував.

В Оленівці мені «пощастило» потрапити в барак 200, де нас підірвали. Як я вижив, сам не розумію. Мене відкинуло вибуховою хвилею. Біля мене лежав побратим з величезною діркою в голові. Осколки потрапили мені в плечі, ногу та ребра. Після теракту нас, 36 поранених людей, помістили в карцер місткістю на шістьох. І почались катування. Нас катували впродовж 96 днів. Мені заклеювали очі скотчем та ним же завʼязували руки. Мене піддавали всім можливим тортурам: били руками, ногами, струмом. Якось зламали об мене крісло. Нам не дозволяли лягати вдень, спали зі світлом. 

Під час полону я часто думав про долю своєї родини та про те, які випробування випали на нас. Там я наспівував  пісню, якої мене навчила бабуся, — «Güzel Qırım». 

Я готував себе до найгіршого. Тому у певний момент почав уявляти, що вся моя родина мертва, а я хороню їх. Після цього вже не було так страшно.

31 грудня 2022 року нас обміняли, і я повернувся в Україну.

                                                    ***

Я вірю в чудо, але не вірю в щасливий кінець. Тому сподіваюся, що хоча б мої діти відвідають Крим.  Якщо таки вдасться повернутись мені, то, ймовірно, я поїду у Демерджі-яйла чи селище Нижня Кутузовка. Раніше ми їздили туди з однокласниками. Там виноградники, ліс, гора, водосховище. Видно море. Пташки завжди співають. Там лелеки. І пасуться коні.