Fight for Right: як відбувалася евакуація людей з інвалідністю?

Fight for Right: як відбувалася евакуація людей з інвалідністю?

Громадська організація людей з інвалідністю «Fight For Right» презентували проєкт про історії евакуацій українців і українок з інвалідністю. 15 історій зібрали у форматі інтерактивної карти з аудіо та інтервʼю. 

«У час воєн та інших катастроф голоси людей з інвалідністю практично не звучать, а різноманіття наших досвідів залишається поза увагою. Але саме через цю оптику можна побачити ще один вимір війни», – говорять авторки проєкту.

«Свідомі» у співпраці з Fight for Right розповідають історії людей з інвалідністю і те, як на них впливає війна. 

Проєкт WARPATH реалізується за підтримки Британської Ради в межах Сезону культури Велика Британія/Україна. 

«Почалося, як у наших дідусів і бабусь — о 5 ранку»

Андрій Качур — професійний спортсмен, член харківської команди з пара-армрестлінгу, входить до Національної збірної України з пара-армрестлінгу. Чоловік має фізичну інвалідність. 

До 24 лютого 2022 року Качур жив у Харкові. Працював у сфері ІТ і готувався до Чемпіонату України з пара-армрестлінгу.

Зранку 24 лютого 2022 року Андрія розбудив дзвінок друга.

«Андрію, війна почалася! Давай швиденько збирайся, їдь додому, навіть не в Київ, а до батьків [вони живуть у Кіровоградській області — ред.]»… 

«Я йому не повірив і ліг далі спати. Але сон був недовгим, тому що почув вибухи, літаки, масову істерику на вулиці», — розповідає Андрій Качур. 

Поговоривши з тренером, Андрій вирішив евакуйовуватися. Хоча спершу ставився до цього скептично — вважав, що атаки припиняться за кілька днів.

«На той час була інформація про те, що диверсанти у Харкові розкидають різні небезпечні речі. Я вийшов з квартири, щоб їхати на вокзал, а в під’їзді лежить якийсь чорний пакет. У мене не було змоги його обійти. Подумав, що обійдеться. І тут повіяв вітер, і у мене все захололо. Потім я зрозумів, що це просто пакет. Коли їхали містом — все горіло, були спалахи», — каже Качур. 

Через два дні після виїзду спортсмена з міста залізничний шлях, яким прямував цей поїзд, розбомбили. Вдома у Андрія виникла апатія. Він втратив роботу. Йому було важко змиритися з тим, що його життя змінила війна, що всі зусилля та ресурси, які були вкладені у спортивну кар’єру, змарновані.

«Сидіти в когось на шиї не хотів, тому поїхав», — говорить чоловік. 

Андрій пробув у батьків місяць. Увесь цей час обдумував, що робити далі — вирішив виїздити у США. З найближчого від кордону центру для біженців вирушив до Варшави. Уже там купив квитки до Маямі — це було спонтанне рішення.

«У мене нікого там не було. Це була моя мрія, не було, що втрачати», — розповідає Андрій Качур. 

Там чоловік знайшов спільноту через спорт. Продовжує тренуватися з командою з армрестлінгу в місцевому клубі. Також працює розробником у компанії, яка створює рішення для авіакомпаній.

«Подзвонила сусідка і сказала: “Почалось!”»

Наталія Петренко народилася на Чернігівщині. Займається громадською діяльністю, зокрема фандрейзингом та координуванням проєктів. Виховує доньку. Має інвалідність внаслідок порушення слуху. До 24 лютого мешкала в Києві разом з донькою та працювала в благодійному фонді, який допомагає людям з порушеннями слуху.

Зранку 24 лютого до Наталії подзвонила подруга та повідомила про початок повномасштабного вторгнення РФ. Вона запропонувала виїжджати з Києва. Наталія тоді не розцінювала ситуацію як реальну, і щоб розвіяти панічні настрої, пішла на каву.

«Місто було в заторах. Люди масово виїжджали, а ми пили каву», — каже Наталія Петренко. 

Ніч з 24 на 25 лютого жінка разом з донькою провели в укритті найближчої школи. «Це була найжахливіша ніч. Після цієї ночі вирішили виїжджати з міста», — продовжує жінка. 

Ввечері 25 лютого Наталія з донькою та кішкою приєдналися до сім’ї подруги, які евакуйовувалися до Трускавця. «Дорога була складною, бо ми об’їжджали іншими дорогами, селами. Не розраховували, що будемо так довго в дорозі», — розповідає жінка. 

У Трускавці їх поселили в санаторій, який не функціонував певний час. Наталії та її доньці надали окрему кімнату.

«Емоційно було очікування, що завтра все закінчиться, і ми повернемося в Київ», — ділиться Петренко. 

Проте поступово жінка почала усвідомлювати, що війна скоро не завершиться. Надходили все гірші новини, збільшувалася кількість повітряних тривог, діти та тварини складно переносили це. 

У цей самий час подруга Наталії, з якою вони евакуювалися з Києва, запропонувала їхати з ними до свекрухи в Німеччину. Уже у Німеччині жінка стикнулася з іншою проблемою, пов’язаною з порушенням слуху.

«При вивченні німецької складно, тому що у них закінчення, які я погано чую — це глухі звуки на високих частотах. Тому було сильне переживання на початку через те, що я знаю, як важко вчитися з порушенням слуху», — каже Наталія. 

Жінка намагається віднайти ресурс завдяки волонтерству у центрі для біженців/-ок, а також проводить майстер-класи для дітей з виготовлення виробів із фетру.

«Нам ховатися не було де»

Родина Надії та Олександра Вороневських проживала в селі Ювілейне Олешківського району на Херсонщині. Виховують трьох синів: Дмитра, Микиту та Дениса. Дмитро та Микита мають інвалідність. Сім’я займалась агробізнесом.

23 лютого 2022 року Олександр наготував сільськогосподарську продукцію, яку планував везти на ринок для продажу наступного дня. З самого ранку 24 лютого до нього подзвонив товариш і сказав, що почалася війна. Село Ювілейне окупували одразу.

«На наших очах проходили війська, танки, машини, БТРи — все йшло через наше село. Ми залишилися без світла та води. Світло дали лише на 8 березня — як на свято. Було важко, не знаючи ніякої інформації», — ділиться родина. 

Сім’я пробула в окупації майже п’ять місяців. Перші два тижні ніхто з села не виїжджав. Першими стали саме Вороневські — змушені були поїхати у Каховку за продуктами для сім’ї та ліками для старшого сина Дмитра. 

Каховка стала сірою та моторошною. «Якщо порівняти Каховку, якою вона була і якою стала, то це було страшно: третя година дня, а на вулиці нікого. Наче місто вимерло», — каже подружжя. 

Тоді вже почав діяти «чорний» ринок для купівлі-продажу готівки різних валют. Через певний час люди почали адаптовуватися до нової реальності. Частіше переміщалися по території області, дехто їздив у Крим на закупи, бо поставок товарів на окуповану територію Херсонщини не було. Попри це, Олександр та Надія призупинили свій агробізнес, бо реалізовувати товар стало неможливо.

Ближче до середини літа все частіше почали лунати заклики про евакуацію від офіційних представників української влади. У подружжя досі ще переважали сумніви щодо евакуації.

«Ми думали, що все налагодиться. Картоплі насадили, думали, вистачить. Та і все. Але харчування зменшилося, всі лікарі виїхали, а вівчарка захворіла і померла. А до цього Микита казав, що без свого друга нікуди не поїде. Так друг його і відпустив», — говорить Олександр. 

Після цього Надія та Олександр остаточно вирішили виїжджати разом з синами та племінником. Речей взяли мало, бо в машині місця не було.

«Головне, що я забрав з дому подушки з гусячого пір’я і бутель меду», — сміється Олександр. 

12 липня сім’я Вороневських виїхала з окупованого села Ювілейне через Василівку (Запорізька область) до Запоріжжя. Зранку 13 липня звідти вирушили до Києва. Далі — дорога до Львова, Перемишля, Ганновера, де і залишилися. Через два дні перебрались до Мюнхена. Там їх відправили у табір для біженців в місті Зіндельфінген, що в Баден-Вюртембергу. За кілька днів перенаправили до іншого табору — у Зігмарінген. 

‍15 вересня сім’я переїхала в Біберах, де зупинилася в модульному містечку.

Наразі сім’я Вороневських перебуває на етапі оформлення документів у Німеччині. Вони очікують на мовні курси та розподіл дітей до навчальних закладів.

А найбільше сім’я чекає на перемогу України в російсько-українській війні, щоб повернутися додому.

«Ми вже плануємо повертатися. Просто не можемо тут і все. Хочемо додому. Навіть найменший син [6 років — ред.] каже, що важко. Це рідна земля. До цього думали, що живемо погано, — ми жили найкраще», — каже родина. 

Fight For Right з початку повномасштабної російсько-української війни працює в напрямку екстреного реагування. На сайті warpath.ffr.org.ua можна подивитися маршрут евакуації, прочитати детальніше про те, як це відбувалося і що передувало, а також прослухати уривки з інтервʼю.

Матеріал створено у рамках інформаційної співпраці