Ev yolu: Історія повернення

18 травня Україна вшановує пам’ять жертв депортації кримськотатарського народу. За останніми даними, у 1944 році з Криму було депортовано близько 200 000 кримських татар, з яких понад 46% загинуло в жахливих умовах перевезення та на місцях депортації. Родині кримськотатарського режисера та актора Ахтема Сеітаблаєва вдалося вижити і повернутися на свою рідну землю.

На моє запитання: «З чим у Вас асоціюється Крим?», Ахтем відповідає: «З морем, руками моєї матері та лавандою». І хоч зараз, у зв’язку з окупацією Криму, Ахтем не може відвідувати півострів, він без краплі сумніву запевняє, що обов’язково повернеться туди.

«Ev yolu» у перекладі з кримськотатарської означає шлях додому. Саме про життєвий шлях своєї родини та історію свого повернення, яка триває і досі, Ахтем розповів нам для матеріалу, приуроченого до Дня пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу.

Історію депортації я знаю зі спогадів батьків. Моя мама пам’ятає ці події добре, а батько — не дуже: йому тоді було лише 4 роки.

Мама розповідала, що напередодні 18 травня до них додому прийшов радянський солдат і попросив води. Моя бабця запросила його додому, дала втамувати спрагу та щось перекусити. Він поїв, подякував, після чого глянув на дітей — і розплакався. Мама запиталась в нього: «Чому ви плачете?». Солдат почав розповідати про те, що в нього вдома є такі самі доньки. Говорив небагато, але порадив моїй бабці приготувати що-небудь, що можна взяти з собою в тривалу подорож. Бабуся не зрозуміла, про що йде мова, розпитувала навіщо. Він лише сказав, щоб приготувала все необхідне та не ховала далеко документи, бо їх можуть перевіряти.

Під час депортації, з 18 на 19 травня, цей чоловік прийшов до будинку матері разом з офіцером та ще з двома солдатами. Коли офіцер зачитував постанову про те, що вони депортуються як «зрадники великої радянської батьківщини», солдат весь час мовчав.

Все відбувалось о 4 ранку. Бабця почала метушитися, бо геть не розуміла, що відбувається, але цей солдат допомагав зібратись. Виклав ті речі, які могли б обтяжувати під час дороги, натомість — порадив взяти документи та щось таке, що можна зберігати тривалий час: насіння, хліб. Потім власноруч допоміг їм сісти у вагон та наказав іншому солдату за ними доглядати.

Наступний спогад — це вагон для худоби. Мама розповідала, що людей там було надто багато: не те, щоб сісти, — стояти було важко. Вагон нагадував консервну банку. Місяць тоді видався спекотним: 18 травня вночі був дощ, а 19 — дуже душно. Мама пригадує, як важко було дихати і як інколи вона раптово ставала вищою за всіх: тоді дорослі люди чомусь здавалися їй маленькими. Її та інших дітей старші брали на руки та підносили вгору для того, щоб вони могли вільніше дихати.

В дорозі помирали люди. Потяг зупинявся один раз на три дні: тоді солдати відчиняли двері вагону і запитували, чи є померлі. Якщо були, то вони заходили і забирали їх. Що робили з померлими потім, мама не запам’ятала. З нашої сім’ї в дорозі не помер ніхто. Завдяки допомозі того солдата моя бабуся взяла з собою насіння, хліб та шматок в’яленого м’яса, яке вони тоненькими скибками нарізали і давали дітям та тим, хто був поруч. Саме так, допомагаючи один одному, вони вижили.

Родина матері потрапила на Урал в Марійську СРСР, де їх поселили в якомусь бараку. Для того, щоб заробити собі на життя, дорослі пиляли ліс, а діти відрубували гілки від дерев. Щоб не захворіти на цингу — збирали хвою, заварювали і давали дітям пити або натирали нею десна.

До приїзду кримських татар місцевим розповідали, що скоро повинні приїхати нелюди, які до того ж є «зрадниками великої радянської батьківщини», тому спочатку ситуація була напруженою. Мама розповідала, що коли вони приїхали, місцеві мешканці заходили у вагони та здивовано розглядали їх, тому що не побачили ані рогів, ані волосся на обличчі. Вже пізніше, коли всі познайомилися, ставлення змінилось.

Мої дідусі, які в той час захищали ту саму «велику радянську батьківщину», не знали, що їхні родини депортували як зрадників. Їм навіть не дали адреси, де знаходяться їхні рідні. Можливо, в комендатурі і не знали цього, а можливо, — просто не надали інформацію. Під загрозою розстрілу їм виділили добу на те, щоб виїхати з Криму, після чого вони майже 3 роки шукали своїх рідних. І знайшли.

Родина батька була депортована в Середню Азію, під Ташкент, у місто Янгіюль, де вже потім, через 28 років, народився я. Їхня сім’я складалася з 6 дітей: донька та п’ятеро синів. Один з братів мого тата помер у місцях депортації. Все, що їм сказали по приїзду: «От є земля, рийте собі житло». Тоді вони вирили землянку і жили так декілька років.

На той момент, коли дідусь знайшов свою родину в Середній Азії, моєму батькові було 7, а його сестрі 10. Як солдату, який повернувся з війни, дідові дозволили побудувати на місці землянки дім. Але з чого будувати? Матеріалів зовсім не було. Саме тому він почав зводити будинок, як робили це багато століть до того: за допомогою глини та соломи. Тоді він побудував 2 кімнати і так потрохи розбудовувався. Я народився в 1972 році і на той час це був вже доволі великий будинок.

Родина моєї мами вже біля 150 років пов’язана з мистецтвом. Майже всі представники роду — співаки, танцівники, хореографи, актори, композитори, диригенти тощо. Всі рідні матері добре співали, музикували. Іноді — це рятувало їм життя. Старший брат мами, Едем, дуже добре грав майже на всіх музичних інструментах — і на акордеоні в тому числі: у нього дійсно був хист, талант. Він створив вокально-хореографічний ансамбль, для якого сам писав музику, і разом вони перемагали завжди та скрізь. Керівництво було задоволене тим, що вони посідають призові місця на соціалістичних змаганнях, тому, як виняток, Едему дозволили поїхати навчатися в музичне училище. Проте не в Москву, не в Ленінград, адже кримським татарам було заборонено відвідувати ці міста, а в Середню Азію.

Він відправився туди та вступив у музичне училище в Таджикистані, в місті Ходжент (сучасна назва Худжанд — ред.). Мамин брат закінчив училище з червоним дипломом, а потім пішов працювати на фабрику, де ткали килими. Там він знову організував музичний колектив, який почав перемагати у всій Середній Азії. Декілька років Едем виборював дозвіл на те, щоб його родина змогла переїхати до нього, і врешті-решт йому дозволили. Коли сім’я переїхала, мама теж поступила в це музичне училище, яке так само закінчила з відзнакою.

В той час родина мого батька мешкала в місті Янгіюль. Тато поступив в будівельне училище в Ташкенті, яке знаходилось за 12 кілометрів від Янгіюлю. Коли молодь дізнавалась, що хтось з кримських татар приїхав у місто чи навчається в вузі, всі одразу йшли знайомитись. На такій спільній зустрічі познайомились мої батьки, закохались один в одного та згодом одружились.

Я добре себе пам’ятаю приблизно років з п’яти. Пам’ятаю, що були розмови про Крим, листівки з Криму. Вперше я побував там, коли мені ще не було навіть одного року: захворів на двостороннє запалення легенів і батькам сказали, що я зможу вижити, тільки якщо буду біля моря. Влітку вони повезли мене в Крим, зняли кімнату і я 3 місяці провів на морі, де дійсно вилікувався.

В місті, де я ріс та вчився, принижувати когось за його національністю було не прийнято: таке ставлення дуже суворо каралося в оточенні. Щороку 18 травня на несанкціоновані мітинги, куди виходили всі кримські татари та які постійно супроводжувалися затриманнями поліцією, з нами виходили всі: і корейці, і чеченці, і німці. Кожний з нас усвідомлював, що його це стосується, бо всі ми були обпечені цією державною машиною і добре розуміли, що ми не вороги один одному, що в нас є один спільний ворог.

Про те, що бути кримським татарином — значить бути не зовсім радянською людиною, я дізнався трохи пізніше — і ніяк не міг зрозуміти чому. В 4 класі на уроці історії наш вчитель, який сам пережив Другу світову війну, сказав, що Крим, скоріш за все, був би звільнений з набагато меншими втратами, якби не тотальне зрадництво кримських татар.

Було дуже образливо почути, що ти, твої батьки та обидва дідусі, які пройшли війну, — є зрадниками. В моєму класі навчалося приблизно 42 дитини, з них близько 20 були кримськими татарами, а інші — це діти депортованих німців Поволжя, далекосхідних корейців, 4 узбеки і, якщо я не помиляюсь, 8 дітей були українцями та росіянами. Ми доволі емоційно на це відреагували: почали плакати, заперечувати, що наші батьки не зрадники. Учитель зупинив урок та вигнав з класу тих, хто кричав. Але з кабінету вийшли всі.

Цей випадок став дуже потужним поштовхом для того, щоб почати вчити історію свого етносу. Серед нашого народу є гіркий жарт про те, що кожен кримський татарин — історик. Чому? Та все тому, що навіть зараз під час розмов, коли потрібно навести докази свого походження, пояснити, чому Крим — це твоя Батьківщина, і показати, що ми не татари, а киримли, твої знання стають в нагоді.

В дитинстві я дуже погано знав рідну мову: все розумів, але говорити не вмів. Скрізь на теренах Радянського Союзу створювалися умови для того, щоб тобі було соромно не знати російську. Вся ідеологічна політика Радянського Союзу стратегічно була направлена на те, щоб зробити такого хомосовєтікуса: мова одна — російська, алфавіт один — кирилиця. Лише, якщо я не помиляюсь, 2–3 народи, які мешкали на теренах СРСР, мали свою абетку: всіх інших перевели на кирилицю.

І це попри те, що для мови киримли найбільше підходить латиниця. Ти розумів, що навколо тебе все побудовано таким чином, що якщо ти не розмовляєш або погано розмовляєш російською мовою, ти ніби селюк якийсь. Тому, якщо ти хотів отримати так звану «путівку в життя», тобі потрібно було знати російську. Свою рідну мову я почав вивчати лише в 16 років, вступивши в університет в Криму на спеціально створений курс для відродження кримськотатарського театру.

Коли я повернувся в Крим, спочатку розчарувався. Я не побачив всього того, про що мені розповідали батьки — ні моря, ні гір, ні пальм, ані людей в білому одязі, — аж поки мій двоюрідний брат не повіз мене до Бахчисараю. Це було влітку, в липні, було спекотно. Ми відчинили вікна. Саме тоді, під’їжджаючи до Бахчисараю, побачивши гори, почувши запах лаванди, я побачив цей справжній Крим, про який мені розповідали батьки. З того часу аромат лаванди — це аромат моєї Батьківщини.

В Криму нас ніхто не чекав: місцеві були залякані цією радянською пропагандою. В перші роки між нами були напружені стосунки і те, що доволі часто на цю тему виникали дискусії, ще раз підкреслювало необхідність знати свою історію. В нас була викладачка з зарубіжної та російської літератур. Через рік вона розповіла нам, що перед нашим приїздом їх зібрали і сказали:

Ми дивувалися, як жінка могла в це повірити.

З часом люди починали все розуміти, бо живучи в місті Бахчисарай, вони зацікавилися тим, звідки ця назва походить.Такі ж питання виникали і до інших назв. Я розумію, який в людей був культурний шок: до нашого переселення місцеві мешканці, живучи в Криму, не дуже замислювалися над тим, чому міста, селища, ріки називаються саме так. До того ж, радянська влада змінювала назви, не використовуючи при цьому багато фантазії: саме тому в Криму могло бути по 10 Виноградних або Врожайних поселень, наприклад.

Під час подій у лютому 2014 року я був в Криму: приїхав, щоб побачити дітей та сказати їм, що все буде добре. Через два дні після приїзду я рано прокинувся, вийшов на вулицю та побачив, що нікого немає. Це був центр міста, одразу навпроти будівлі Кабінету міністрів. Я не зрозумів, що відбувається. Все нагадувало сцени з фільмів жахів: знаєте, коли виходиш, а нікого немає, наче все місто вимерло. Потім мене зупинили міліція, запитали куди прямую. Я відповів, що йду в магазин та поцікавився в них, що відбувається. Так я дізнався, що будівлю все-таки захопили вночі.

Досі пам’ятаю те відчуття безпорадності та безсилля, коли ти розумієш, що нічого не можеш зробити. Це той випадок, коли ти бачиш і не віриш своїм очам, що це справді відбувається. З того часу я жодного разу не був в Криму.

Все життя я чув від своїх батьків, що колись ми обов’язково повернемось в Крим. І я теж одного разу обов’язково повернусь додому — щодо цього сумнівів в мене немає.