«Довгоніг»: рецензія-розбір гучного інді-горора «Довгоніг» Осгуда Перкінса

Автор:
Станіслав Тарасенко
«Довгоніг»: рецензія-розбір гучного інді-горора «Довгоніг» Осгуда Перкінса

З 1 серпня в українському прокаті розпочались покази одного з найочікуваніших фільмів жахів 2024 року — «Довгонога» («Longlegs») Осгуда Перкінса. Небанальна рекламна кампанія фільму в США призвела до того, що стрічка викликала колосальний глядацький інтерес — причому не тільки серед поціновувачів горорів чи таланту Ніколаса Кейджа (він зіграв у фільмі роль не скажу кого, але крім того — виступив продюсером «Довгонога»). У результаті «Довгоніг» встановив відразу декілька касових рекордів: і для національного прокату, і для американського дистриб'ютора незалежного кіно «Neon», і для, власне, 2024 року. При бюджеті у 10 000 000 доларів (а також додаткових 10 000 000, витрачених «Neon» на рекламну компанію), «Довгоніг» — на момент написання цієї статті — зібрав у світовому прокаті більше 80 000 000, що є неабияким успіхом для немейнстримного фільму подібного жанру й масштабу, розрахованого виключно на дорослу аудиторію. У чому ж секрет «Довгонога»? Якою була його рекламна кампанія? Чим цікавий режисер Осгуд Перкінс? І чому присвячене це прекрасне кіно? Про все це дізнаєтесь в рецензії.

Осгуд Перкінс — кінорежисер і сценарист, чия біографія неодмінно стане приводом для повнометражної екранізації. Син талановитого актора і режисера Ентоні Перкінса (1932-1992) та не менш талановитої фотографки, акторки і моделі Беррі Беренсон (1948-2001) справляє враження людини, яка буквально була задумана якимись надприродними силами в якості майбутнього кінематографіста горорного жанру. І якщо ви хочете зрозуміти, звідки ростуть ноги в «Довгонога» — маєте ознайомитись з історією родини Перкінсів.

Батько Перкінса, Ентоні — актор класу «А», який свого часу (особливо в кінці п'ятдесятих — на початку шістдесятих років) вважався однією з найпровідніших голлівудських «зірок». Ентоні Перкінс встиг знятись у багатьох класиків американського фільму: від Альфреда Гічкока й Орсона Веллса до Вільяма Вайлера і Стенлі Крамера. Але в першу чергу масовий глядач пам'ятає Ентоні Перкінса за культову роль — перепрошую за спойлер — вбивці у гічкоківському шедеврі «Психо» (1960). Ця стрічка стала визначальною для кар'єри Ентоні Перкінса — актор ще тричі повертатиметься до продовжень видатного горору, намагаючись перетворити його у вдалу франшизу. Помер Ентоні Перкінс від СНІДу — як виявилось, актор багато років приховував від усіх навколо свої гомосексуальні зв'язки з чоловіками. І от, завдяки розумінню життя і смерті видатного актора, ми з вами наблизились до двох фундаментальних тем, активно проявлених у творчості Осгуда Перкінса: це чистий сатанинський жах (між іншим, Осгуд, як актор, дебютував саме в сиквелі «Психо» у 8-річному віці, виконавши роль молодого Нормана Бейтса, того самого маніяка, якого в усіх чотирьох фільмах франшизи зіграв його батько) та велика родинна таємниця (сюжет «Довгонога» буквально побудований на цій темі).

Але є ще одна, третя фундаментальна тема фільмів Осгуда Перкінса, яка також напряму витікає з його біографії. Мати режисера Беррі Беренсон, чиє коріння походить з найаристократичнішої фамілії, прожила буремне богемне життя. Але її жорстока смерть була несподіваною і раптовою не тільки для Осгуда Перкінса, а й для всього світу — Беррі Беренсон загинула 11 вересня 2001 року в одному з літаків, що були захоплені терористами і направлені на нью-йоркський Всесвітній торговий центр. Так і «з'явилась» важлива для Осгуда Перкінса тема страшної і неочікуваної смерті, що стається з тобою (а точніше — з твоїми близькими, друзями) в той момент, коли ти займаєшся побутовими справами, взагалі не думаючи про «жах пекла і море крові».

Втрата родичів, товаришів, колег — саме цим просякнутий «Довгоніг» Перкінса. Екзистенційним жахом фатальної смерті, від якої ніяк не втекти.

Осгуд Перкінс сформувався на сімейних травмах — про що він і сам розповідає в інтерв'ю. Почавши як актор (Перкінс, серед усього іншого, знімався у глупій комедії «Білявка в законі» та розумній еротиці «Секретарка»), він врешті-решт знайшов себе в режисурі горорного кіно — саме цей жанр, як не дивно, за словами Перкінса, допомагає йому відрефлексовувати минуле, «переробляти» психологічно-емоційні травми та позбавлятись їх разом з героями своїх кіносценаріїв. Дебютні роботи Перкінса — «Лютий» (2015) і «Я красуня, яка проживає у домі» (2016) — були малопомітними для масового глядача незалежними горорами, які, тим не менш, відзначили критики. А от вже третя і четверта його роботи — моторошне фентезі «Гретель і Гензель» (2020) і особливо «Довгоніг» (2024) — наробили багато галасу.

Власне, про галас. Після того, як відома незалежна компанія-дистриб'ютор «Neon» викупила права на кінопрокат «Довгонога» у країнах Північної Америки, розпочалась гучна і нестандартна рекламна кампанія фільму. Осгуд Перкінс довірився «Neon», погодившись на експериментальний підхід дистриб'ютора — і не прогадав. «Партизанський маркетинг» від «Neon» доволі швидко став вірусним — не маючи у кишені багатомільйонного рекламного бюджету, компанія видавала одну нетривіальну ідею за іншою. А саме: «Neon» оголосив про участь Ніколаса Кейджа у стрічці, але не показував обличчя актора в жодному промо-матеріалі; довгий час «Neon» лише натякав на майбутній проект, але ніяк не розкривав його змісту; розкидався шифрами на білбордах та в інтернеті, розгадавши які можна було потрапити на таємний сайт з переліком жахливих вбивств чи зателефонувати за телефонним номером і почути дихання та бурмотіння Ніколаса Кейджа; «Neon» висилав блогерам і журналістам зашифровані «подарунки»; компанія навіть завела фейковий акаунт на «Letterboxd» (це така соціальна мережа для кіноманів), де публікувала, звичайно ж, зашифровані рецензії! А які ж вони видавали відеоролики! Один з найпопулярніших — це перша зустріч під час зйомок виконавиці головної ролі Майки Монро з загримованим по самі вуха Ніколасом Кейджем — мікрофон на тілі акторки зафіксував небувале прискорення серцебиття («Мені навіть нічого не потрібно було грати», — скаже потім Монро). Коротше, ще задовго до виходу «Довгонога» в американський (та й світовий) прокат глядачі були налаштовані рішуче — йти і дивитись. І карколомні касові збори доводять високу маркетингову майстерність «Neon».

«Довгоніг» — той самий фільм Осгуда Перкінса, який вивів його на авансцену сучасного інді-горору. 

Як і минула його робота «Гретель і Гензель», «Довгоніг» в першу чергу виділяється постановкою та атмосферою. Роботи Перкінса дихають візуальною красою, буквально причаровують глядачів, створюють ефект художнього музею на кіноекрані. Фантастичні ракурси зйомки (які, знову ж таки, нагадують про гічкоківське «Психо»), природне освітлення, симетрія і глибина кадру, поєднання мінімалістичного й різкого монтажу, майстерне використання звуків і шумів та навіть зміна масштабів екрану — фільми Перкінса немислимі без подібного розставлення аудіо-візуальних акцентів. Саме завдяки цьому Перкінс і створює гнітючу трилерну атмосферу, яка душить глядачів протягом усього кіносеансу — причому душить таким чином, що глядачам, я перепрошую, стає від цього приємно.

Взагалі-то, на перший погляд здається, що горорні прийоми Перкінса страшенно банальні: ось у вікні з'явилась висока постать у білому, ось щось ворушиться на галявинці лісу, ось ми спускаємось у темний підвал... Але завдяки гармонійному поєднанню перкінсових кінематографічних засобів з внутрішніми страхами глядачів, які вони приносять з собою у кінозал, і вибудовується той самий незабутній горорний простір «Довгонога», що виправдовує будь-які сценарні нестиковки чи прорахунки. Цей простір побудований на класичних засадах «Психо», «Мовчання ягнят», «Семи», «Зодіака», etc. Так, можливо, Осгуд Перкінс не є найкращим оповідачем у світі (найчастіше «Довгонога» критикують саме за слабкий сценарій — і, напевно, доля істини в цьому є), але його фільм настільки... поглинає, тривожить і лякає тебе, що від «Довгонога» неможливо відірватись.

Сюжет «Довгонога» (я утримаюсь від прямих спойлерів) ґрунтується на поєднанні трьох фундаментальних тем Осгуда Перкінса, про які йшла мова вище — тобто жаху перед ірраціональним злом, страшної сімейної таємниці та неочікуваної смерті. Об'єднавши в одному фільмі зірок горорного кіно, Майку Монро і Ніколаса Кейджа, Перкінс розповів моторошну історію про владу абсолютного зла і пошуки правди. «Довгоніг» вирізняється синтезом різних тем і жанрів: класичного горору, сімейної драми, поліцейського детективу і психологічного трилера. І як я вже пояснював, сюжет у «Довгонозі» грає другорядну роль по відношенню до того, як знятий цей фільм і якою атмосферою він просякнутий. Певною мірою «Довгоніг» — це трансцендентальний горорний досвід, чистий потойбічний жах, нарис ірреального кошмарного всесвіту, темного боку людини. Перкінс — більше поводир, аніж оповідач. Його фільми — у найкращому сенсі цих слів — емоційні атракціони. Пекло, зосереджене всередині «поламаної людини», Перкінс вивертає назовні — бо знає, що тільки так і можна її, людину, полагодити. Він — лялькар, який розповідає глядачам темну страхітливу казку (як у випадку з «Гретель і Гензель», так і  з «Довгоногом»). Та й взагалі, жанр казки, напевно, найкраще підходить для визначення творчості Перкінса — у його світі діти блукають лісами, потрапляючи у полон до відьми, а молода агентка ФБР, використовуючи паранормальні здібності, переслідує серійного вбивцю-чарівника.