Допомагати там, куди не доїжджає система. Історія волонтерки Тати Кеплер
«У мене голосний і заразний сміх, друзі записували його на диктофони, просто щоб підіймати собі настрій. Я давно так не сміюсь» — Тата Кеплер у цивільному житті була директоркою мережі барів. Ще з 2014 року вона почала волонтерити, а після 24 лютого минулого року волонтерство стало її єдиним заняттям.
Свідомі поспілкувались із Татою Кеплер про те, як для неї почалось вторгнення, з чим стикається під час волонтерських місій, та що допомагає знаходити сили.
Інтерв'ю опубліковане в рамках спільного проєкту Укрпошти, MO3GI Group та Свідомих «Борітеся — вже поборюєте», який складається з 12 аудіолистівок від сучасних українських героїв. Весь прибуток від продажу буде спрямовано на дрони для Збройних сил України.
Початок повномасштабного вторгнення
У ніч на 24 лютого Тата працювала. Пригадує, що прийшла додому о третій годині і лягла спати. Близько пʼятої подзвонила подруга:— Маленька, ти як там? Війна почалася.— Так, я знаю. Ще в 14-му, — відповіла спросоння Кеплер. — Ні, ти не розумієш. Київ бомблять.
Волонтерство
Тата Кеплер з 2014 року волонтерила у напрямку медичної допомоги військовим. До 24 лютого також займалась ресторанним бізнесом — Тата директорка мережі барів «Близнюки Камікадзе». Однак після початку повномасштабної війни вся її робота — це волонтерство. Минулого року Володимир Зеленський нагородив її відзнакою «Національна легенда України».
«У мене все дуже просто: коли в Україні трагедія, і я можу щось зробити, я не можу цього не робити», — каже волонтерка.
У 2022 році волонтерство Кеплер масштабувалось та переросло в проєкт «Птахи», навколо якого зібрались однодумці.
Команда працює у кількох напрямках:
- тактична медицина — забезпечення медичною допомогою військових медиків, такмедиків і парамедиків;
- медична евакуація військових;
- цивільна медицина — допомога амбулаторіям, шпиталям та лікарням у наданні медичної допомоги;
- «тихий проєкт» — адресна допомога сім'ям, що постраждали від зґвалтувань;
- медичні місії у віддалені села — проведення обстежень, розвезення ліків і обладнання, надання медичної допомоги, перевʼязки та легкі операції.
Головною метою волонтери визначають допомагати там, куди не доїжджає система.
«Ми робимо глибше і більше, ніж просто цивільні аптечки. Хоча вони також важливі. Ми обрали для себе таку історію, що краще зробимо менше, але якісно. Завжди говоримо з людьми та слухаємо їхні історії. За весь рік не було жодного випадку, коли ми приїхали, просто вивантажили допомогу й одразу поїхали», — розповідає Тата Кеплер.
У своєму Instagram вона показує волонтерські місії та ділиться деякими з історій:
Порівняно з попередніми роками війни масштаби і запити на допомогу кардинально збільшились. Тата каже, що навіть, коли почалось вторгнення, не думала, що все перетвориться в промислові обсяги — медичне обладнання волонтери видають тисячами.
Зараз стало набагато складніше збирати кошти на допомогу: «Багато людей виснажилось. І, на жаль, потроху ми знову відкочуємось до 2015-го року, коли раптом розумієш, що ти живеш у своїй бульбашці. У твоїй бульбашці відбувається війна, гинуть і хворіють люди, хлопці лежать з пораненнями, а в інших цього немає. Я їх у жодному разі не засуджую, але такий стан речей не надихає».
Моральний стан
У Тати Кеплер немає вихідних і поняття відпочинку, однак каже, що є прості речі, які заспокоюють: погладити улюблену линяючу собаку, і відчути, як вона облизує долоні; обіймати близьких, читати чи навіть просто лежати, дивитися в стелю, мовчати та насолоджуватись тим, що на це є час, і в цей момент не летять ракети.
«Нещодавно я їздила на Мюнхенську безпекову конференцію, звідти заїхала в Париж. Я людина, яка обожнює мистецтво, можу назвати себе фанатиком. Там висить картина, до якої приїжджаю сім років поспіль. Це “Зоряна ніч над Роною” Ван Гога. Коли я приїхала цього разу, проревіла півтори години, і раптом усвідомила, що десь всередині залишилася Тата, у якої були захоплення, мрії, пристрасть, і щось дуже-дуже схоже на життя».
У ту мить, каже, зрозуміла, що треба вхопитися за це відчуття і культивувати в собі, щоб, коли настане перемога, залишились ресурси радіти.
«У мене голосний і заразний сміх, друзі записували його на диктофони, просто щоб піднімати собі настрій. Я давно так не сміюсь. Війна збирає все, що є всередині. Але я не жаліюся, бо це — вибір, і мене ніхто не змушував», — каже Кеплер.
Комусь може здаватись, що ми «грубіємо» або стаємо толерантнішими до жорстокості, однак Тата вважає, що так мозок адаптується, під тиском емоцій. «Я би хотіла, щоб люди вміли чесно говорити з собою. Щоб могли дивитися в дзеркало і казати: “Мене звати Тата. Я люблю мистецтво, червону помаду і срібні браслети”. Це про те, щоб лишити собі хоч трішечки свого, коли все твоє так нещадно і безжально нищать».
