Донеччина та Луганщина: європейська спадщина, ідентичність і радянські міти

Остгейм, Лібенталь, Нью-Йорк, Блюменфельд, Бунге, Марієнталь — чи чули ви про такі міста та села Донеччини? Навряд, адже всі отримали комуністичні назви у радянські часи, як-от Новгородське чи Юнокомунарівськ. Разом із цим населені пункти отримали й вигадану (про)російську історію. 

Сприйняття сходу України радянська влада спотворила, а історичні пам’ятки та документи — знищила. Як тоді дізнатися про справжню історичну спадщину Донеччини та Луганщини? 

Щонайменше через фільми. 21 вересня в кінотеатрах України вийшла стрічка «Євродонбас» Корнія Грицюка. Вона розвінчує міфи про «збудований Радянським Союзом» східний регіон України, а сам режисер фокусується на тому, що понад 100 років тому Донеччина та Луганщина були невіддільною складовою європейського світу.

Про європейську історію сходу, радянські міти та ідентичність людей — читайте в матеріалі. 

У XVIII столітті Російська імперія, частиною якої тоді було лівобережжя України, почала набувати рис модерної держави, розвинувши кадрову армію, офіцерський корпус і бюрократичний апарат. Тоді Єкатєріна II знищила Гетьманщину та Кримський престол, а також започаткувала колонізацію сходу України, запросивши туди німців. Так там виникли іноземні колонії. 

У першій половині XIX сторіччя промисловість України вже створювала понад 10% внутрішнього валового продукту Російської імперії. Водночас ці підприємства були здебільшого легкими: 80% цукру з буряків і третину алкоголю імперії виробляли саме в Україні. Це відбувалося попри значні мита, якими Петербург обкладав Україну. 

Ситуація змінилася після 1856 року, коли Росія зазнала поразки в Кримській війні (війна між Російською імперією та військами Османської імперії, Великої Британії, Французької імперії й Сардинського Королівства за панування на Близькому Сході та Балканах — ред.). 

Аби реформувати російську економіку, Петербург був вимушений змінити соціальну структуру населення. До 1861 року половину працівників всієї промисловості імперії складали кріпаки. Вони працювали на невеликих мануфактурах чи фабриках своїх хазяїв. Тепер потрібно було заохотити іноземні інвестиції. Так Петербург запровадив монетарну політику, а закордонні підприємці доєдналися до своїх компатріотів, що вже проживали на територіях Донеччини та Луганщини.

Серед них був Джон Г’юз, британський інженер із Південного Вельсу. Він отримав замовлення від Російської імперії на виготовлення броні для російського флоту. Для цього йому запропонували очолити декілька вже робочих металургійних комбінатів, проте Г’юз відмовився. Оглянувши поклади вугілля Донеччини, вирішив будувати новий комбінат там. Так у 1869 році виникло робітниче селище Юзівка — сучасний Донецьк. 

У 1883 році французькі банкіри та підприємці заснували товариство з розробки солі. Отримавши дозвіл на роботу, скупили соляні рудники поблизу Бахмута та створили промислове підприємство з кам'яносоляними рудниками та солеварним заводом. Згодом підприємство стало одним із лідерів солевидобутку та найкрупнішим такого типу в Центральній і Східній Європі. 

У 1892 році бельгійський інженер-технолог Ернест Сольве створив Донецький содовий завод у Лисичанську, який згодом перейменували в Лисичанський. Поруч із підприємством побудували 33 об'єкти: десятки будинків, гуртожиток на 200 осіб, школу, готель і лікарню у стилі модерн. 

У лютому 2018 року Лисичанськ отримав премію «Бельгійська спадщина за кордоном» (Belgian Heritage Abroad Award 2017). Комплекс споруд міста потрапив до п'ятірки номінантів конкурсу, який щорічно проходить за підтримки фонду Короля Бельгії.

У 1896 німецький підприємець Конрад Гампер звів механічний завод у Краматорську, а його співвітчизник Густав Гартман — паровозобудівний завод у Луганську.

У Костянтинівці за п'ять років, з 1896 по 1900, бельгійські підприємці звели скляний, пляшковий, хімічний, дзеркальний і керамічний заводи. 

Станом на початок XX сторіччя в Катеринославській губернії проживали близько 1.4 млн українців, понад 350 тисяч росіян, 80 тисяч німців, 50 тисяч греків, 15 тисяч поляків, 5 тисяч турків, близько тисячі французів та пів тисячі британців. 

На початку Другої світової війни радянські силовики депортували близько 100 тисяч німців із Донеччини та Луганщини. З мапи зник Нью-Йорк, Ротфельд та Отілієнфельд. На їхнє місце прийшли Новгородське, Красная Поляна та Куравльовка. За даними довідника «Німецькі населені пункти в СРСР до 1941 року», у Донецькій і Луганській областях можна нарахувати близько 350 таких міст, сіл і хуторів. 

Пам’ять про справжнє виникнення промисловості Донеччини та Луганщини була стерта. Радянські пропагандисти заперечували присутність іноземців на сході. Більшовики не могли визнати, що ключовий для них регіон став розвинутим завдяки іноземним капіталістам. 

Докторка історичних наук Лариса Якубова розповідає, що радянська влада постійно декларувала свою так звану «витончену любов до Донбасу», але насправді була садистом щодо регіону. 

Історичних архівів і фізичних доказів перебування іноземців на території Донеччини та Луганщини у XVIII столітті майже не залишилося, говорить історикиня. На початку Другої світової війни під час евакуації архівних документів до Росії більшість із них згоріли. У 2014 році ризик втратити вцілілі документи збільшився — через російську окупацію. 

«У перший рік окупації окремі документи з архіву в Донецьку росіяни продавали на OLX. Через це ми стикатимемося (після деокупації — ред.) з тим, що наша історично задокументована спадщина навряд залишиться. Її постійно вивозять або знищують», — каже Якубова. 

Окремі документи про цей період є за кордоном у приватних колекціях, проте Україна не завжди має достатньо економічних і фізичних ресурсів на їх дослідження. 

Інша проблема репрезентації України за кордоном полягає в тому, що вона майже не вписана в історію Європи та світу. За словами історикині, до 2022 року Україна була майже невідомою. Це не про те, що дослідники не знали історію українців. У масовому дискурсі питання України не стояло — здебільшого її сприймали як частину Росії. 

Коли говоримо «Донбас», сприймаємо регіон суто промисловим —  а це не так. Луганщина і Донеччина — це ландшафтні комплекси, степи, лісостепи, заплави річок, схили, а головне — європейський світогляд та ідентичність. 

Після відновлення незалежності у 1991 році українці витрачали сили та ресурси на боротьбу з наративами минулого замість того, щоб будувати візії та вектори майбутнього, вважає Якубова. Як наслідок, Україна не використовувала регіон для екологічного та промислового туризму, як це відбувалося у Польщі та Німеччині, де аналогічні промислові осередки перетворили на артоб'єкти. 

«Того Донбасу, який розбудували європейці, напевно, вже немає і не буде, бо російська агресія знищила його ідентичні залишки, яких і так залишилося мало. Українці мусять відродити вже не Донбас, а Донеччину та Луганщину, оскільки наратив “Донбасу” будували більшовики. Суспільними зусиллями маємо дати відродити справжню історію», — каже докторка історичних наук. 

Лариса Якубова згадує, що до приходу більшовицької влади Донеччина та Луганщина була етнонаціональною Атлантидою (міфічний зниклий острів або континент — ред.) — згодом знищеною та зачищеною. Під час Голодомору (1932-1933 роки) радянська влада не лише заморила голодом українців, а здійснила зачистку ідентичності та самосприйняття жителів регіону як окремих людей, належних до певної культурної спільноти. 

До появи більшовиків через багатоетнічність регіону діяли різні культурні спільноти. У Маріуполі існував грецький автономний Маріупольський округ, де згодом проживали й американці. У Бахмуті переважна частина людей були євреями. У Лисичанську є бельгійська, німецька та французька спадщина.

«Цей період [заселення іноземцями сходу] робив Україну одним із найцікавіших феноменів через свою поліетнічність, що творили свої культурні процеси. Тут зароджувалися засади грецької пролетарської та сучасної єврейської культур. Розвивалося пролетарське письменство. Але через великий терор із кінця 1930-х (кампанія репресій, коли радянська влада знищила понад 1111 інтелектуалів — ред.) років багато процесів втратили своє історичне продовження», — каже докторка історичних наук. 

Східну частину України радянська влада зачищала впродовж XX сторіччя, починаючи з 1930-х років і до 1991, розповідає Лариса Якубова. Через це культурний, мистецький та архітектурний візуальний ряд мінімальний. 

Донеччина та Луганщина були, як каже Якубова, «дослідною ділянкою», на якій цю ідею випробували. Зрештою, це призвело до того, що наприкінці існування Радянського Союзу регіональна ідентичність «жителя Донбасу» заступила національну.

«По-перше, це соціальна структура населення, яка наближається до майже стовідсоткової пролетаризації. По-друге, це середовище, яке зазнало етнічного руйнування — поєднання присутності багатьох етнічностей у громаді. Внаслідок пролетаризації люди розумом це не охоплюють, а просто живуть у позанаціональному фільтраті», — пояснює вчена. 

Зрештою планова економіка зазнала краху. Здавалося б, разом з нею мали зникнути й ці конструкти. Але сталося інакше. «Олігархічна, тобто капіталістична у першому поколінні Україна, підтримувала радянську однорідність регіону», — зауважує Якубова. 

Фільм ламає стереотипи сприйняття сходу України, знімає залізобетонну маску регіону. Експерти, історики та місцеві жителі у фільмі розказують про минуле регіону, яке знищувала та викривляла радянська влада, стираючи з пам'яті людей імена європейських підприємців. 

Герої фільму проводять екскурсію лікарнею в Лисичанську, яку побудували бельгійці. Місцеві показують свої будинки, які залишилися в них у спадок від німців, бельгійців, французів. Одній із сімей вдалося зберегти навіть меблі, якими користувалися іноземці.

«Гордію (Корній Грицюк — режисер фільму — ред.) вдалося показати красу людей, які там були раніше й живуть досі. Це про страшну історичну долю населення, яке багатократно знищували. Фільм повернув розуміння того, що населення тут першочергово формувалося думками, далекими від Москви. Вони мали свої власні життя до того моменту, поки не втрутився більшовицький режим, поки люди не втратили свою сутність, ідентичність», — вважає Лариса Якубова.  

Для іноземців стрічка показує, що хвилі європейської цивілізації широкі та далекі. Історикиня Якубова наголошує, що такі фільми доводять, що Україна та Захід пов’язані історично. 

Фото: ЄвроДонбас | Facebook — обкладинка