Деколонізаційні процеси в Киргизстані: як війна Росії проти України вплинула на інший регіон?

Киргизстан — країна Центральної Азії. Вона, як і Казахстан століттями була заручницею російської окупації. Росія і досі намагається контролювати Киргизстан через пропаганду, економічний тиск на владу та збройні конфлікти за допомогою своїх союзників — Таджикистан. Але війна в Україні змусила киргизів, як і більшість поневолених народів Росії усвідомити колоніальну травму, поступово повертатися до своєї мови, культури та ідентичності.

Киргизький журналіст і медіаменеджер, один із засновників інформаційного порталу Kloop Бектур Іскендер розповів Свідомим про історію Киргизстану, деколонізаційні процеси, які там зараз відбуваються, та яку роль у цьому відіграє Україна.

Коли мене питають будь-що про Киргизстан, я не можу не згадувати історію і наші колективні травми. Зараз це особливо гостро відчувається. Допомагає те, що дізнаємось, що ми не одні і що не тільки у нас був той жах, який Російська імперія робила. 

Колонізація Киргизстану Росією розпочалась у ХІХ столітті. Варто зазначити, що киргизи і казахи — кочові народи, ми не мали чітко визначених кордонів. Тож, коли Росія окупувала Киргизстан, у нас не було державності як такої. І це виявилося слабким місцем, на яке тиснули росіяни. У нас було багато племен, кожне з яких було вільним та автономним, і Росія спершу робила все, щоб ми посварились між собою — так було легше нас окупувати. У 1870-х майже вся територія Центральної Азії була окупована Російською імперією.

До Першої Світової війни ми могли розмовляти своєю мовою і мали домовленість, що корінні народи Центральної Азії не будуть воювати у складі Російської армії. Але у 1916 окупанти порушили цю домовленість. Тоді відбулося перше серйозне повстання проти Росії. 

Досі невідома кількість постраждалих, але найбільше киргизів і казахів — молодих хлопців, які відмовилися воювати за російську армію. 

У Киргизстані майже немає сім’ї, яку би не зачепив російський терор. Коли прийшла Радянська влада, люди спершу повірили у неї. Багато киргизів тоді повернулися із Китаю, куди були змушені втікати від імперського режиму. 

Коли тривала політика коренізації, ми справді відчували свою автономність, випускали книжки та газети киргизькою мовою. Але коли розпочався сталінський терор, то десятки тисяч киргизів були вбиті та репресовані. Це страшна цифра для нашої маленької республіки. 

Потім було ще кілька антирадянських рухів в Киргизстані, зокрема рух басмачів та пантюркістський рух. Але про це було заборонено говорити, і ми почали дізнаватись нашу історію лише наприкінці 80-х, у період “відбудови”.

Але все одно, навіть коли ми стали незалежними, російські наративи залишилися. Нас сильно русифікували. Російська мова досі залишається основною у столиці Киргизстану — Бішкеку. 

Оці декілька десятків років радянського колоніалізму і пропаганди вплинули настільки, що навіть після отримання незалежності критикувати Росію і звинувачувати її в колоніалізмі вважалось чимось дивним і непотрібним.

Звісно, є люди, які не говорять і не цікавляться питаннями політики, війни, колонізації, бо це ніби то на них і їх сім’ї не впливає. Проте у 2022 році відбулося дві визначні події у країні, які пов’язані з війною в Україні, і які зачепили кожного в Киргизстані. 

Перше — це хвиля росіян, які приїхали до Киргизстану, коли тікали від мобілізації. Тоді в TikTok молодь масово почала знімати гумористичні ролики. Один ролик завірусився: пародія на росіянина, який приїхав орендувати квартиру у Бішкеку. 

Це було таке висміювання поведінки росіян щодо киргизьких мігрантів, де звучали фрази, які здебільшого мешканці Росії використовували щодо наших. Тоді пересічні громадяни, які не цікавились політикою, відчули її вплив. 

Друга подія — це конфлікт з Таджикистаном у вересні. В якийсь момент в нашій країні популярним став наратив: Росія, використовуючи таджицьку владу, намагається дестабілізувати політичну ситуацію в Центральній Азії. 

Доказів, що Росія спровокувала цей конфлікт, поки немає, але люди почали про це говорити. Цікаво було, як ця думка вплинула на те, як в Киргизстані почали ставитись до України — підтримка України виросла. 

Так само поширювався і наратив, що ми маємо захищати свою країну так, як це роблять українці. 

Державні медіа ігнорують тему війни. Влада опинилася у незручному для себе стані. З одного боку, ми економічно залежимо від Росії, і наш теперішній президент її боїться. З іншого, настільки сильно асоціюватись з країною, яка винна у масових вбивствах і воєнних злочинах, вони теж не хочуть. 

Тому позиція неоднозначна. Наприклад, в країні заборонили символіку “Z”, але разом з тим на одному з кінофестивалів скасували український фільм про Донеччину та Луганщину нібито через пропаганду війни. 

У березні та квітні у нас було багато протестів на підтримку України під Російським посольством. А потім, у травні, мерія Бішкека заборонила мітинги біля будь-яких посольств у місті. 

На засіданні Радбезу ООН Киргизстан при голосуванні за будь-які резолюції, пов’язані з війною, ігнорував. Така політика нейтралітету. Як на мене, бути нейтральним — це майже злочин. 

Рівень і кількість розмов про колоніалізм в киргизькому дискурсі зросла. Навіть у моїй бульбашці розмов про колонізацію до 2022 року було значно менше. Я можу оцінювати це по реакціях на матеріали, які ми пишемо про колонізацію чи війну. 

Підтримка України зросла, порівнюючи з 2014 року.  Це проявляється у кількості протестів. Наприклад,  у 2014 ми мали протест проти окупації Криму — 15 людей вийшли з плакатами. У лютому-квітні протести біля посольства Росії відбувалися майже щотижня. Найбільший зібрав — 200 людей.  Для нашої країни це багато. 

Киргизька мова є найбільш популярною в Киргизстані, якщо ми дивимось на кількість людей, які нею розмовляють. Але російська залишається мовою, яка надає привілеї; російською спілкуються в столиці — саме там є можливості, робота і освіта. 

Якщо ти в Киргизстані розмовляєш лише киргизькою, то шанси побудувати успішну кар’єру низькі. І це проблема, особливо, якщо ми дивимось, що Росія спрямовує свою пропаганду саме на російськомовну частину населення Киргизстану.

У середині 30-х років в Бішкеку радянська влада закрила всі киргизомовні школи, окрім однієї, в якій не можна було навчатись, якщо у тебе бішкекська прописка. Тобто ця школа діяла як інтернат для тих, хто приїжджає із маленьких міст і сіл. 

До 1991 року в російськомовних школах навіть не було такого предмета як киргизька мова. Радянська влада зробила все, аби киргизька мала імідж непрестижної. 

Нам вдалося зберегти мову внаслідок того, що нею продовжували говорити в регіонах. Зараз проблема полягає в тому, який в неї статус і які вона дає можливості. Приміром, якщо хочеш вивчити англійську, курси якої є лише в столиці, не можеш цього зробити без знання російської мови. 

Зазвичай регіони Киргизстану, де взагалі не розмовляють російською є найбіднішими. Це ще один наслідок колонізації. Нам бракує контенту киргизькою мовою, його все більше стає останні роки, але все одно недостатньо. 

Проблема полягає ще в тому, що киргизька і російська мови різні. Тому якщо людина виросла в російськомовному оточенні і все життя розмовляла лише російською, вивчити киргизьку їй набагато складніше. Особисто я виріс в російськомовній сім’ї, я досі не ідеально розмовляю киргизькою, і ще треба багато працювати над собою. 

Я нещодавно знайшов старі аудіозаписи, які мої батьки робили, коли я був маленький, і я там спілкувався киргизькою мовою зі своєю мамою. Коли я спитав у неї, чому ми перестали говорити рідною мовою, вона сказала, що тоді всі навколо говорили російською, робота, навчання — все відбувалося російською, і щоб уникнути незручностей наша сім’я перейшла на російську. Тоді так було простіше. 

Якось у більш старшому віці спробував заговорити киргизькою зі своїми родичами, вони висміяли мене, що я говорю киргизькою з акцентом. Вже згодом дізнався, що у багатьох моїх знайомих є такі історії, коли киргизомовні люди насміхались над тими, хто пробував говорити киргизькою. 

Нам так соромно було розмовляти киргизькою погано, що ми просто перестали це робити. Але разом з тим, я вважаю, що киргизька це перша мова якою я заговорив, це і заклало міцний фундамент в мені. 

Також в нас є і зворотна ситуація, коли киргизи, які не знали російської, приїжджали до столиці і говорили російською з акцентом, то починались жарти і агресивна поведінка щодо цих людей.

У 2014 році я поїхав на Майдан, потім в Донецьк, де бачив, як починалась війна. Для мене це стало моментом, коли я усвідомив, що колонізація Росії не завершилася після розпаду Радянського союзу. 

У 1990-х і 2000-х сталася Чечня, Придністров’я, Грузія. До 2014 року я не вважав, що це настільки велика проблема, мені здавалося, що окупація в минулому, ми незалежні, і все буде добре. 

Після окупації Криму і районів Донеччини та Луганщини побачив, що російський колоніалізм нікуди не зник. Тоді я вирішив, що треба щось змінювати і в Киргизстані. 

У 2022 таких людей стало ще більше. Але разом з тим все одно ще не достатньо, значна частка населення перебуває у такому стані, коли їм не настільки цікаво, щоб щось робити. Люди не зацікавлені темою історії і сучасного російського неоколоніалізму. Вони знають, що війна поряд, але продовжують жити своїм життям. Росія залишається великою загрозою для Киргизстану. Просто багато людей все ще не розуміють цього. 

Я очікую, що все більше людей в моїй країні будуть цікавитись своєю  історією. Особливо важливо зараз почати аналізувати те, що відбувалось на початку російської колонізації, і у 1916, як один із таких найбільших терорів проти киргизів і 1930-і роки сталінського терору. Ми повинні рефлексувати ці травми і розуміти їх вплив на нас. 

Жодна республіка, на яку Росія нападала, не змогли дати відсіч. А потім [стався — прим. ред.] сміливий опір України. 

Якби Україна цього не зробила, Росія напала би на нас всіх, бо побачила, що світ не реагує. Війна проти України нарешті відкрила очі на те, якою насправді є Росія. 

Це захистило нас від нападу і нарешті змусило зацікавитись своєю історією колонізації. А також почати думати про те, як нам посилювати солідарність між регіонами, бо ми маємо спільну історію і спільні травми.

Боляче дивитись, яку ціну Україна платить за свободу усіх нас. Україна є головною деколонізаційною силою Центральної Азії для мене. Ми в 90-х роках розслабились, бо вирішили, що Радянський Союз розпався, і окупація завершилась. Але це не так. У нас попереду ще багато роботи.