Чи справді наші діти передчасно дорослішають через війну? Пояснює психолог Сергій Михайлик
Ольга Мироненко
Восьмирічний хлопчик, рятуючись з мамою від війни в Україні, опинився в чужій країні. Йому довелося вчити нову мову, нові маршрути до школи та додому, долати щоденний стрес, бо не вдома, бо все чуже, бо такі незрозумілі букви та слова.
Щоб мама могла працювати й обом було за що жити, школяр мусив опанувати нові навички: їздити до школи кілька зупинок самотужки (вдома дитину скрізь возили батьки), купувати деякі продукти, переходити дорогу. І навіть готувати їжу, коли мама захворіла.
Іноземці ним часто захоплюються: «Це ж чудово, що у свої 9 він такий самостійний!», «О, сам у спортивну секцію їде? Круто», «Готує омлет? Це ж так рано!».
Малим дівчаткам та хлопчикам, які залишилися в Україні, довелось усвідомити, як діяти у школі та садку під час повітряної тривоги, який рюкзачок брати, кого хапати за руку, коли клас / група спускається до сховища, яку пісню співати для заспокоєння. Як реагувати, коли плаче мама, читаючи новини чи повідомлення в телефоні…
Українські діти зіткнулись із раніше незнаними їм викликами. У соціумі це почали називати вимушеним дорослішанням. Чи так це насправді? І як впливає на ментальне здоров’я дітей?
Про це поговорив із Сергієм Михайликом, кризовим психологом благодійного фонду «Голоси дітей».
— Чи справді діти нині дорослішають передчасно? Що мають на увазі під «дорослішанням» не за віком?
— Психологічний вік складається з емоційного розвитку, фізичного, когнітивного та соціального.
Зазвичай, коли говоримо про дорослішання дітей внаслідок війни, не можемо казати про повноцінне дорослішання у всіх сферах, бо ніщо не береться нізвідки. У такому випадку якійсь одній сфері приділяється більше уваги. Як наслідок, дитина швидше розвиває якусь сферу або навичку, жертвуючи простоєм, або навіть відкатом у інших.
Наприклад, може отримати високий рівень когнітивного розвитку або соціальної адаптації. Коли, скажімо, потрібно попросити щось в інших дорослих, а близьких поряд немає, навчитися варити їсти, доглядати братів чи батьків, шукати інформацію в інтернеті, купувати ліки, хоча раніше до цього не мала стосунку.
Буває, коли батька поряд нема, мама несвідомо хоче перекласти його роль на неповнолітнього сина, а він наче має це приймати, але не стягує, йому не під силу ці функції, обов'язки. Це точно не є позитивним. Можуть бути окремі позитивні наслідки такої готовності перейняти певні соціальні ролі, але краще б такого не траплялось.
Часом дорослі перегинають палицю з цим, вони наче бачать від дітей деякі дорослі дії, і починають на них ображатися, як на дорослих, підвищувати свої очікування від дитини, яка декілька разів поводилась ніби як доросла. Дитина цю планку очікувань не долає і отримує стан фрустрації як наслідок того, що не досягає бажаного або того, що від неї очікують.
Дитина, яка внаслідок певних подій стала «прокачанішою», дорослішою,
може втратити у відчутті емоційної безпеки і не мати його на тому рівні, який мав би бути за нормальних обставин. Наприклад: «Я просто маю це робити, всім все одно що я це відчуваю / мені страшно».
Через такі перекоси в дорослішанні можуть погіршитися оцінки у школі, бо для дитини вони в таких обставинах не є нагальними. На перше місце виходить безпека, тому мозок вирішує, що краще навчитися швидко спускатися в укриття або вміти заспокоїти себе та інших, а навчання зачекає. Це нормальна ситуація. Я часто це пояснюю батькам, зокрема щодо дітей, які переїжджали.
— Як саме відбувається вимушене дорослішання? Умовно, восьмирічні діти стають як пʼятнадцятирічні в якійсь із сфер чи якось інакше?
— Тут ситуація буде окрема для кожної дитини та кожної сім’ї, бо це залежить від викликів, з якими стикається дитина. Вони можуть варіюватися залежно від того, чи є поряд дорослий, чи наразі немає, наскільки спроможний цей дорослий обслуговувати інтереси дитини.
При стрибку у самостійності восьмирічні не стають пʼятнадцятирічними. Вони виконують роль, яку ті можуть виконувати. Наприклад, восьмирічна дитина вимушено навчиться допомагати опікуватися молодшими братами та сестрами й виконувати інші домашні обов’язки, які зазвичай можуть опанувати підлітки. Бо іншого вибору вона не має. Дитина бере на себе невластиву їй важку ношу і тягне, бо так склалось.
Але це не значить, що такі діти стають емоційно та фізично зрілими, як підлітки. Соціальна та моральна зрілість потребують комплексної картини. Війна ніяк не може впливати в позитивному сенсі, прискорюючи емоційний та фізичний розвиток дитини. Умовно кажучи, не почнеться раніше у хлопчика чи дівчинки фізичне статеве дозрівання через те, що війна, не почнуть раніше мінятись молочні зуби тощо. Це біологія, онтогенез людини: він буде таким у більшості варіантів, якщо не кажемо про патологію.
— Коли дитина так дорослішає в чомусь це по віку, вона умовно перестрибує якісь роки чи проходить умовний експрес-курс?
— Ні те, ні інше. Якщо уявляємо аналогію зі школою, де хтось може пропускати певні класи, закінчити школу екстерном, вивчивши все за програмою, то тут так не працює. Тут доречною, ймовірно, буде така аналогія: дитина в п’ятому класі вчить етику, яку зазвичай вчать в дев’ятому, але, однак, якісь конкретні навички з курсу.
Коли дитина опановувала навички, які були не потрібні їй у якийсь час, вона може стати більш соціально активною та натренованою через те, що їй було потрібно попросити, кудись сходити, звернутись до однолітків чи більш дорослих людей. Може бути більш ефективною під час першого спілкування, якщо часто міняла школи.
А може трапитись і навпаки: дитина може стати більш закритою, якщо її досвід був негативним, був булінг, наприклад.
Тобто набування навичок може бути дійсно корисним. А може йти разом із негативним досвідом і травмувати дитину.
Наприклад, загинув тато, і старший хлопець починає переймати на себе роль батька. Він може почати опікати молодших дітей, захищати їх, якщо ображають. Може ходити в магазин, виконувати важку фізичну працю, яку робив тато. Але важка фізична праця чоловіка може бути травматичною чи навіть небезпечною для дитини. Або хлопець починає ставитись до братів і сестер як батько, керувати ними, карати, що теж невластиво такому віку і має негативні наслідки.
Тому таке дорослішання — хода по гострому лезу. Якщо дитина не впорається з цією функцією, то залазить у свою «мушлю», відчуває невпевненість, боїться взяти на себе нові обов’язки.
Якщо я взявся за щось амбітне, наприклад, брати на себе якісь справи,
які були під силу батькові, і не впорався, це може бути потім для мене травматичним. Я можу в майбутньому шукати захисту когось старшого, якогось ментора, боятимусь ухвалювати рішення. Шукатиму причини в собі, хоча насправді обставини були сильніші за людину, яка була ще дитиною.
— Якщо дитина здобуває в одній сфері умовні «роки», то в іншій що? Втрачає чи сповільнює розвиток?
— Якщо в якійсь сфері дитина набуває щось, це не значить, що вона втрачає в іншій. Вона може сконцентруватися на необхідних навичках і прокачувати їх, наприклад, спілкування. Але не буде приділяти певної уваги іншим важливим речам.
Якщо рівень стресу, з яким вона може впоратися, такий, що дитина може витримати, вона прокачує ці навички. Тільки якщо стрес перебільшує можливості дитини, вона може регресувати через психологічну травматизацію.
Допомагає такій дитині середовище, родина, яка приймає, підтримує, вислуховує, цінує і дає відчуття безпеки. Якщо є регрес по навичках, то вони відновляться.
— Чи стає дитина не по віку психологічно доросліша, коли з нею говорять про війну і розказують правду?
— Тут питання про те, що таке правда. Погляд батьків? Чи те, що кажуть по телевізору? Треба розуміти ще й свою відповідальність, як доносити інформацію, щоб дитина знала і якомога менше стресувала.
Інформацію краще пом’якшити відповідно до віку. Якщо ми брешемо дитині про щось, щоб заспокоїти, потрібно брати на себе відповідальність, що колись дитя дізнається правду.
Не варто очікувати від дитини, яка вимушено подорослішала в якійсь зі сфер,
адекватних реакцій, як від дорослого. На жаль, батьки часто мають такі завищені очікування. Дитина залишається дитиною.
— З якого віку і як саме дітям доносити про війну, події, які відбуваються в Україні?
— З 2-3 років дитина не дуже вас розуміє, тому що не пройшла ще криза трьох років відділення від вас. Дитина зосереджена на задоволенні своїх базових потреб. Вона може вивчати якісь речі з погляду повторення ваших схем поведінки, але точно не є самостійною одиницею.
Після кризи трьох років дитина відчуває себе окремо від опорного дорослого.
З приводу того, що розповідати і настільки глибоко, — це окремий вибір у кожної родини, універсального рецепта немає. Рівень стресу, на який родина хоче чи не хоче наражати дитину, залежить від родини. Якщо батьки обрали розповідати мінімум про війну та інші травматичні фактори, ніхто не може їх засуджувати.
Якщо родина вирішила розказати, що відбувається, то ось кілька рекомендацій, з огляду на вікові особливості. Для дітей до 6 років варто максимально спрощувати інформацію: прості слова, короткі речення, щоб забезпечити розуміння. Когнітивні навички дітей у цьому віці потребують спрощення. Важливо, коли розповідаємо травматичні або стресові речі, забезпечити дитині відчуття безпеки.
Ми не можемо гарантувати абсолютної безпеки, тож ідеться про відносну. Пояснювати, що ви, як батьки, робите все можливе і зробите все можливе, щоб її усюди захистити. Дитина на вас може розраховувати.
Для малечі можна робити це за допомогою казок або іграшок: розповідати історії, де герої теж переживають подібні ситуації, щоб діти могли ідентифікувати себе з ними. Мультики, де герой у небезпеці, але з щасливим закінченням, також допомагають. Заспокоювати і вчити правилам безпеки можна за допомогою іграшки: «Дивись, ця іграшка завжди буде з тобою, можеш з нею поговорити, коли тобі буде лячно».
Також для дошкільнят дуже важливий тактильний, емоційний контакт. Під час роботи психолога з дитиною ми використовуємо деякі протистресові техніки — дихання, м’язової релаксації.
Від 6 до 9 років можна розповідати відкрито. Без казок абощо. Але не перевантажуючи інформацією. Відповідати на питання, розповідати чесно, але без подробиць.
Діти розвивають у собі когнітивні навички дорослішання, яке їм дуже потрібне в цьому віці, вчаться передбачати небезпеку і пояснювати її для інших, бачать цей причинно-наслідковий зв’язок. Те, що в нормальній ситуації не знадобилося б, нині необхідне. Також варто фокусуватися на безпеці, пояснювати, що певні речі роблять для їхньої безпеки.
До нас колись приїжджала міністерка з Німеччини, була на майстер-класі. Вона питала, чому діти, спускаючись у сховище, тримаються за руки і співають пісню.
Я пояснив, що передовсім це відвертає увагу: там слова згадуєш, а там думаєш, кого маєш тримати рукою. Також ми розповіли інструкцію, що треба взяти, як діяти під час повітряної тривоги й іншої небезпеки. Отже, діти знають, що це роблять задля власної безпеки, це їхня відповідальність.
У 10-12 років вже можна пояснювати контекст, давати більше інформації про причини війни, наслідки для когось конкретного або для країни у майбутньому. Але також уникати деталей, які можуть травмувати.
У цьому віці посилено розвивається когнітивна частина психіки, що відповідає за когніції. Старшим підліткам вже можна давати більше контексту, інформації, вступати в діалоги.
Варто навчати розрізняти надійні джерела інформації, залучати сина чи доньку до обговорення. Цим часто нехтують батьки, коли надто втомлені та емоційно знесилені. Хочу, щоб тут батьки мене почули: згодом доведеться приділити більше часу й сил, щоб заповнити ці прогалини у спілкуванні та вихованні. Варто за можливості одразу прислухатися до дітей, підтримувати їхню діяльність, якщо, наприклад, дитина хоче брати участь у благодійних акціях чи інших формах допомоги.