«Чи є у світі хтось ліпший за нас?»: рецензія-розбір «Байкерів» Джеффа Ніколса

З 20 червня в українських кінотеатрах стартувала кримінальна драма «Байкери» («The Bikeriders») режисера і сценариста Джеффа Ніколса — пронизлива антимаскулінна сага в дусі класичних фільмів Мартіна Скорсезе про вигаданий чоловічий мотоклуб у 60-х роках. У стрічці знялись «зоряні» актори першої величини: «Веном» Том Гарді, «Елвіс» Остін Батлер, «Вбиваючи Єву» Джоді Комер, «Ходячий мрець» Норман Рідус, а також постійний учасник фільмів Ніколса Майкл Шеннон. Критики — у своїй переважній більшості — прийняли «Байкерів» із захопленням, назвавши стрічку «однією з найкращих у 2024 році». Але світовий прокат фільму не б’є ніяких рекордів, хоча бюджет «Байкерів», за сучасними стандартами, доволі скромний — у районі 30-40 млн доларів, що, напевно, таки дозволить стрічці вийти в плюс (і також є надія на велику кількість переглядів на стримінгу). Про що цей фільм, чим він особливий, чому він точно заслуговує на перегляд і чому сучасним глядачам стає все важче і важче відвідувати подібне кіно — про все це читайте в рецензії.

Матеріали, опубліковані в розділі «Колонки», представляють думку автора чи авторки та можуть не збігатися з думкою редакції онлайн-медіа «Свідомі».

Режисер і сценарист Джефф Ніколс — «таємна зброя» американського незалежного кіно, справжній діамант для поціновувачів якісного і змістовного «традиційного кінематографу». І хоча на рахунку Ніколса лише шість повнометражних режисерських робіт, які зробили йому славу виключно серед кіноманів, він все одно залишається впливовим і авторитетним кінематографістом, з яким бажають працювати кращі з найкращих: від Меттью Макконагі і Джессіки Честейн до Адама Драйвера й Кірстен Данст. Вже дебютна стрічка Ніколса «Вогнепальні історії» (2007) про внутрішньосімейний конфлікт між провінційними братами-американцями була неперевершеною і зробила йому ім'я — про Ніколса заговорили як про «багатообіцяючого кіноавтора». Ніколсу взагалі вдаються найрізноманітніші жанри: сімейна драма, альтернативна супергероїка, історія дорослішання, байопік про міжрасовий шлюб, etc. При цьому головною ознакою його творчості залишається виразна традиційність, а також відданість класичному американському кінематографу й літературі. У фільмах Ніколса режисер Джон Форд (панорами, фронтири, «ковбої»/«байкери») зустрічається з літератором Марком Твеном (сюжет кінострічки Ніколса «Мад» буквально повторює сюжетні тропи «Пригод Тома Сойєра»). Стара Америка, безкінечні відстані, гонитва за самим собою, подорож без кінця і без цілі — ось сутність фільмів Ніколса, які підкорюють кінокритиків і навіть деяких глядачів, але все одно не стають масовим явищем. 

Зняти фільм про байкерів та їхню культуру було давньою мрією Джеффа Ніколса — врешті-решт він написав сценарій, частково заснований на однойменній фотокнизі Денні Лайона. Лайон — відомий ґонзо-журналіст, який реально тусив з «адовими» байкерами чиказького мотоклубу «Outlaws MC», вивчав їхній побут, поведінку, звички, традиції та навіть мову. Він став повноцінним учасником клубу в шістдесятих роках, але доволі швидко розчарувався у байкерах, збагнувши, що від них «не віє жодною романтикою». Замість «безтурботного їздця», що живе дорогою і пригодами, Лайон зіштовхнувся з підпільним світом криміналу, наркотиків і нацизму. Досвід Лайона став важливою складовою сценарія Джеффа Ніколса — його «Байкери» теж присвячені розвінчуванню романтичного міту про «лицарів ХХ сторіччя», які за покликом серця і заради безкінечної свободи пішли проти закону. Реальність, як це завжди буває, виявилась куди прозаїчнішою. Історія про маскулінних чоловіків насправді виявилась історією про «самотніх хлопців, які просто мріяли бути потрібними».

«Бути потрібними» — ось таємне психологічне підґрунтя, на якому тримається вигаданий мотоклуб «Vandals MC», представлений у «Байкерах». І хоча «ззовні» здається, що всі ці круті чоловіки у виконанні Тома Гарді, Остіна Батлера та інших наслідують Марлона Брандо з «Дикуна» (1953) і що вони живуть виключно крутістю та шаленістю, насправді «зсередини» все виявляється зовсім інакшим. Героїня Джоді Комер, яка протягом фільму розповідає журналісту-фотографу справжню історію «Vandals MC», привідкриває завісу таємниць мотоклубу. Вона розповідає про «калічний кодекс байкерів» («Хіба не дивно, що чоловіки, які на весь світ горланять про зневагу до правил і законів, збираючись разом, першим ділом вигадують для себе безліч правил і законів?!»), про те, що «половина цих мотоциклістів — сс*куни», про те, що «вони думають тільки про свої тупі байки» і про те, що «у ватажка байкерів занадто багато влади, як для одного чоловіка», etc. Клуб за інтересами, що на початку свого заснування втілював певну бунтарську ідеологію, доволі швидко розрісся до кримінальної банди з купою молодих і неконтрольованих членів, яким «позривало дах після В'єтнаму». У клубі з’явились важкі наркотики, зброя, почалось справжнє свавілля — чергова утопічна ідея втілилась у свою повну протилежність.

Влада, яка впала байкерам в руки, — прямий результат їхньої токсичної маскулінності, яка кінець кінцем зжерла поодинці переважну більшість із них. Один із небагатьох, кому вдалось врятуватись і «не померти на дорозі чи на парковці», врятувався саме тому, що повівся як «справжній байкер»: відрікся від коронації та буквально втік від обов'язків і влади. Виходить, що організація «Vandals MC» — що є чи не найголовнішою думкою фільму Джеффа Ніколса — насправді протирічила самій собі. Круті чоловіки, яким на все начхати..., встановили телефон у клубі, щоб дзвонити браткам у разі чого. Круті чоловіки, які більш за все цінували свободу..., оточили себе десятками клубних правил. Круті чоловіки, які не боялися копів..., ще й як боялися копів!

Фільм Ніколса не тільки використовує трендову оптику для критики «сильних чоловіків», але — що вдається небагатьом сучасним стрічкам — змістовно й обґрунтовано аналізує чоловіче братерство з усіма його перевагами та недоліками. Ніколс виявляє істинну психологію поведінки «бунтаря» — його внутрішню незадоволеність собою і навколишнім світом. Бунт байкерів у «Байкерах» — це ніякий не бунт, а бажання сховатись у спільноті таких самих невпевнених у собі чоловіків. І це стосується не тільки однієї статі чи одного історичного часу — це стосується всіх і завжди. Єдиний бунтар у фільмі — герой Остіна Батлера, схожим на якого, за словами Тома Гарді, «хочуть бути всі інші невдахи-байкери» — якраз найбільше не вписується у мотоклуб. Та й взагалі, як маргінали-одинаки можуть збиватись у зграї? Як можна бути нонконформістом... в офіційній організації? І що це за свобода така, коли тебе можуть пристрелити просто ні за що, а молода поросль — витерти об тебе ноги? Персонаж Тома Гарді жаліється у фільмі на те, що він «більше не може підтримувати контроль в організації» — і якраз ці слова найменше підходять справжньому ватажку бунтівників і маргіналів.

Саме такі байкери уособлюють кінець мрії шістдесятих. Як відомо, шістдесяті закінчилися на концерті «Rolling Stones» у 1969 році — менеджер гурту найняв так званих «Янголів Пекла» для забезпечення порядку й охорони на рок-концерті, але замість того отримав хаос, каліцтва, побиття і навіть смерті. Ні, омріяна хіпі-свобода і хіпі-любов обернулися своєю протилежністю — безумством і жорстокістю. І от власне про це — «Байкери» Джеффа Ніколса. Про криву доріжку, якою крокує безліч чоловіків, що намагаються знайти себе, але при цьому страшенно бояться бути чесними. Чудова ідея свобідних пригод пліч-о-пліч з братами на «залізних конях» рано чи пізно перетворюється у торгівлю наркотиками та вбивства на замовлення. Велика трагедія! І вона повторюватиметься знову і знову, поки ми, чоловіки, не пізнаємо своє єство й не перестанемо... прикидатись Марлонами Брандо! Достатньо бути самими собою.

На жаль, усі ці чудові та майстерно подані в «Байкерах» ідеї складно назвати привабливими для масового глядача. Місцями повільний і навіть у чомусь літературний фільм Джеффа Ніколса здається багатьом «беззмістовним» і «нудним». Але це, звичайно ж, не так. Дайте «Байкерам» шанс, прийміть їхній темп, зазирніть у душі їхніх героїв — і ця кінострічка збагатить вас. Це — кінематограф у дусі ХХ сторіччя, коли такі титани, як Скорсезе або Коппола, знімали фільми, що були в першу чергу мистецтвом, а не розвагою. Нехай таких фільмів буде тільки більше!