Чотири жінки та два місяці окупації. Історія родини з Руської Лозової

Два місяці в окупації прожили люди в селі Руська Лозова за 15 кілометрів від Харкова. Росіяни окупували селище на початку повномасштабного вторгнення, українські військові звільнили його в травні 2022 року. 

До 24 лютого 2022 року в Руській Лозовій жило близько п’яти тисяч людей, у вересні 2023 року людей на вулицях майже немає. Будинки посічені снарядами, подекуди — знищені зовсім. 

Я приїжджаю в селище міжміським напівзаповненим автобусом із Харкова, який курсує кожні 30 хвилин. На зупинці мене зустрічають двоє собак, які обнюхують людей у надії отримати щось смачненьке. 

Місцеві поступово повертаються в село до рідних будинків. Це видно по скошеній траві, свіжих посаджених квітах і розмовах на подвір’ях за парканами із написами «Живуть люди». Ці слова тут ще з окупації. 

Поміж вулицями та провулками не вдається зустріти місцевих, проте в одному з будинків чую жіночі розмови та гавкіт собаки. З двору виходить жінка 60 років. Вона живе зі своєю мамою та дочкою Ольгою. Це Людмила Безпала, і вона розповідає про початок повномасштабного вторгнення, окупацію, евакуацію, життя без світла та підготовку до зими.

Прослухати матеріал:

На одній із вулиць Руської Лозової, за зеленими воротами, в сірому будинку живуть три жінки. Біля хвіртки мене зустрічає 64-річна Людмила Безпала. Вона вбрана в червону кофту та білі лляні штани. Одразу запрошує на подвір’я, яке вже заставлене дровами та ящиками з урожаєм із городу. Її будинок майже не постраждав унаслідок російських обстрілів: в одній кімнаті вибита шибка у вікні та пошкоджений дах у гаражі. 

Проходимо двір та опиняємося на ґанку будинку, де сидить бабуся Надія. Їй 96 і вона втратила слух, тому на моє «Добрий день!» лише киває. 

Заходимо в заставлену пакетами з одежею кімнату. Вони на диванах, підлозі, стільцях і навіть затуляють сонце, що намагається пробитися через вікно. Так і хочеться увімкнути світло, аби все добре роздивитися, але його немає. Електропостачання зникло ще 24 лютого 2022 року. З того часу — до вересня 2023 — його так і не відновили. 

Перші два дні повномасштабного вторгнення родина залишалася у своєму будинку. Жили з постійним страхом поміж тривог, вибухів і польотів ракет. Проте ховатися їм не було де — майже в усіх кімнатах є вікна. 

Особливо моторошно було через невідомість: не знали чого чекати, не були певні, що зможуть себе захистити. Через це вирішили переїхали до подруги Насті, де був чоловік, укриття та інші люди поруч. У гурті відчувалася відносна безпека.  

Кухня господарів просякнута ароматом заварної кави, яку готують на газовій плиті. На столі лежать солодощі, фрукти, овочі та свічки, які заміняють світло у темну пору доби. На шнурках біля грубки висить випраний одяг, позаду нього шпалери, яких майже немає — позлазили через сирість. 

Ольга одягнена в синій халат, а обличчя світиться привітною усмішкою. Проте такою вона не була в перші три дні повномасштабного вторгнення. Її охопили істерика, паніка та хвилювання. Говорить, що у ті дні майже ніхто з сім’ї навіть не їв. Час ніби зупинився, а розуміння, що робити далі, зникло, згадує жінка. 

Спершу Настя пропонувала евакуюватися до Харкова, а потім — у Польщу, але Ольга була проти. Не хотіла залишати маму та бабусю в Руській Лозовій, боялася, що не впораються без неї. Також вірила, що все скоро закінчиться, і вони повернуться до попереднього життя. 

Початок окупації жінки запам’ятали чітко: як росіяни ходили вулицями та шукали зброю. У Людмили лежала рушниця її чоловіка, яка перейшла їй у спадок після його смерті. Під час перших російських перевірок жінці пощастило — її не було вдома. 

Удруге росіяни прийшли під проводом так званої «зачистки». У будинок із жінками увірвалися озброєні військові та почали все перевертати. 

Перевіряли не лише будинок, але й сараї та літню кухню. Не дійшли лише до туалету та курника, розповідає жінка. 

Людмила з матір'ю, як і значна частина старшого покоління села, потребують постійних ліків, а під час окупації отримати їх було майже неможливо. Місцеві чоловіки, ризикуючи життям, переходили поле до українського блокпосту і замовляли їх там. 

Згодом росіяни спіймали їх. За словами Ольги, вони живі, але ліки більше не доставляють. 

Після трьох тижнів життя в сусідів Ольга з дочкою вирішили евакуюватися, а Людмила з матір’ю — повернутися у свій будинок. Рішення поїхати було раптовим. 

Коли зрозуміли, що все не закінчиться завтра, довелося вивезти Настю та її подругу, говорить Ольга. Не хотіла, щоб дівчата жили в небезпеці та постійному страху. Мати та бабусю доручила доглядати сусідам, які залишилися. 

Через кілька годин приїхали інші автобуси, які доправили українців на російську митницю, де перетнули кордон Росії. Телефони на кордоні з РФ не перевіряли, а запитали лише, що є. 

Ольга виїжджала з Настею та її 16-річною подружкою. Спершу два дні побули в Бєлгороді з усіма евакуйованими, а тоді поїхали в Москву до знайомої, де пробули близько місяця.

Зв’язатися з рідними у Руській Лозовій було майже неможливо — відсутній зв’язок. Аби надіслати повідомлення або зателефонувати, люди виходили на вигін (ділянка, де випасають худобу — ред.). Згодом поширилися чутки, що, якщо росіяни зловлять із телефоном, розстріляють на місці, пригадує Людмила. 

Так, у повній невідомості, страху та окупації Людмила з матір’ю прожили до звільнення селища — 29 квітня 2022 року. Тоді відбувся евакуаційний коридор і волонтери вивезли їх до Харкова. Залишатися в селі ставало дедалі важче — відсутня електроенергія, зв’язок і ліки. 

До звільнення Руської Лозової в Україну вже повернулися й Ольга з Настею. Жити в Росії вони не могли через постійні думки про віддаленість від дому. Все нагадувало атмосферу в’язниці. 16 квітня 2022 року вона з донькою знайшли квитки з Москви до Польщі.

Їхали через Латвію. Дорога тривала майже три доби, вдалося повернутися лише 19 квітня ввечері в Умань Черкаської області. Згодом їхній знайомий допоміг знайти тимчасове житло в Монастирищі на Черкащині. Тут вони прожили до повернення в Руську Лозову. 

Уперше після евакуації Ольга приїхала в Руську Лозову 20 жовтня 2022 року. А повноцінно повернулася 30 серпня 2023. Зрозуміли, що жити віддалено у різних регіонах важко, і краще все ж повернутися у рідний дім і бути разом, пояснює Ольга. 

Я зустрілася з родиною на початку вересня, майже відразу після їхнього повернення. Хоч у будинку ще стоять нерозкладені речі, а про відновлення електрики нічого невідомо, вони щасливі, що нарешті разом після понад року роз’єднання. 

Чи розмінували село, Ольга і не знає, але власний город розчистила граблями сама, коли доводилося садити овочі. 

Родина також закупила дрова, а на столи та шафи — свічки. Газ є, його відновили ще у грудні 2022 року. Жінки живуть на заощадження Ольги. До великої війни вона працювала на заводі, де виробляють матраци. Зараз підприємство повністю зруйноване. Також Людмила та Надія отримують пенсії. Настя переїхала до Харкова, але іноді навідується.

Сьогодні 96-річна Надія, яка переживає другу війну за своє життя, не чує вибухів і тривог, але відчуває турботу рідних. 64-річна Людмила доглядає за матір'ю, а 40-річна Ольга допомагає по господарству. 19-річна Настя навчається та працює в Харкові. 

Це чотири покоління жінок із Руської Лозової, яких не злякали місяці окупації, російські військові, евакуація невідомо куди та ризики перетину російського кордону під час повернення в Україну. Їх не роз'єднала відстань. Відсутність базових умов для життя не стали перешкодою для возз'єднання родини. Попри усі випробування, страхи та виклики вони залишаються єдині та сильні у своїй домівці всі разом.