Чому Тарас Шевченко — феномен для українського народу?

9 березня 2023 року виповнюється 209 років із дня народження українського поета Тараса Шевченка. Його життєпис — це історія людини, яка змогла розвиватися навіть у тогочасних реаліях. 

Суспільство Російської імперії було поділене на стани, кожен із яких міг діяти лише в чітко визначених рамках. «Найчастіше для кріпака була підготовлена стандартна модель — займатися сільським господарством, ремеслами під контролем поміщика-власника», — каже кандидат історичних наук, аналітик видавництва «ARC.ua» та консультант з історії науки Музею науки МАН Олег Магдич.

Вибрати професію художника — нестандартна життєва модель для кріпака, вважає науковець. 

Постаті Тараса Шевченка в різні часи давали такі оцінки: «народний герой», «батько нації», «революційний демократ». Відбувається і пошук нового образу.

Свідомі у співпраці з Малою академією наук України розповідають про те, як змінювався образ митця протягом століть.

Цей образ сформувався після перепоховання Шевченка на Чернечій горі в Каневі 22 травня 1861 року. Тоді поета розглядали як одного з лідерів українського руху, одного з виразників народної думки, як відображення народу. 

«Переважно цей образ склався серед прихильників народництва, в основі ідеології якого лежала містична віра в селянство як носія “вищої життєвої мудрості”. Тому Шевченка сприймали як “людину з народу”, своєрідного захисника народу від дворян», — розповідає кандидат історичних наук, аналітик видавництва «ARC.ua» та консультант з історії науки Музею науки МАН Олег Магдич.

Дещо по-іншому Тараса Шевченка сприймали модерністи, для яких він був проявом національного авторитета. Вони протиставилися народницьким групам, які знаходили у творчості поета підтвердження застарілим уявленням, робили його «своїм», втискали в шаблони патріархально-патріотичної теми. 

Резонансу набули події, пов’язані з річницями смерті (1911-й — 50-та річниця смерті поета) та народження Тараса Шевченка (1914-й — 100-річний ювілей від народження митця). Заборона їхнього відзначення мобілізувала українство та об’єднала різні соціальні його прошарки. 

Тоді феномен Тараса Шевченка став чинником створення загальноукраїнського національного простору, символом соборності України. 

Оскільки постать Тараса Шевченка була однією з найпопулярніших в українському суспільстві, то всі ідеології, які так чи інакше заявили про себе в українському контексті, виробили власну його модель. 

«Нині нараховуємо шість таких моделей: Шевченко комуністичний, націоналістичний, християнський, атеїстичний, дисидентський та анархічний. Серед них найбільш поширена та ідеологічно найпереконливіша радянська (комуністична) модель», — говорить Олег Магдич.

Із 1917 року культ Тараса Шевченка був на озброєнні як в української влади в часи існування незалежної держави, так і пізніше — в радянської. 

«Для української влади Шевченко, перш за все, стає ключовим ідеологом незалежності, “батьком” державності, оскільки архетип батька як відображення мудрості, розуміння та знання має найбільшу силу переконання і з’являється тоді, коли люди потребують допомоги або авторитетної поради», — пояснює кандидат історичних наук.

Тарас Шевченко став «батьком» для українського народу, який поєднав у собі минуле, сучасність і майбутнє, тобто творчістю показав, що було, що є і що буде. 

«Ключовими контекстами тут виступала роль Шевченка у формуванні ідеї української державності та його протистояння російській імперській владі. Тобто постать розглядали через призму політичної історії та протистояння “Україна — Росія”, “провінція — центр”, а його творчість — як джерело сенсів для нової державної ідеології», — зазначає Олег Магдич. 

За радянських часів Тараса Шевченка вважали революціонером-демократом. Для радянської рецепції важливим було соціальне походження поета та його переслідування владою. 

«Це дозволяло формувати образ борця з несправедливим царським режимом і захисника селян. Насамперед у презентації життєпису Шевченка головний акцент робили на кріпацькому походженні. З іншого боку, те, що у творчості Шевченка стосувалося топосу боротьби, неминуче коментували та тлумачили саме через соціальне протиборство», — каже історик. 

Поет народився, коли Україна втратила державність. Її землі були поділені між двома імперіями: Російською та Австрійською. Зокрема, уряди цих імперій ліквідували українське законодавство й остаточно впровадили кріпацтво. Українські політичні діячі на той час діяли за формулою: ми українці за походженням, однак піддані російського імператора.

«Шевченко бореться з цією ідеєю. Для нього Російська імперія та її правителі — це тирани, які позбавили Україну свободи. Він виходить за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Його поезія різко відкидає модель співпраці з російською владою. Вона давала бачення майбутнього: якщо Україна в минулому мала власну державу, то це означало, що в майбутньому повинна здобути незалежність», — розповідає історик. 

Олег Магдич виділяє кілька причин:

Із відновленням незалежності України в 1991 році переваги набув інший спосіб прочитання життєпису поета — як зразка стражденного шляху. За словами історика, Тараса Шевченка ототожнили з нацією.