«Будьте обережними з бажаннями на Новий рік»: історія заступниці директора Лисичанського ліцею «Гарант»

Катерина Єлісєєва з родиною жила у Лисичанську Луганської області. Восени 2021 році вийшла заміж за переселенця з Первомайська. 15 років пропрацювала у школі: спочатку вчителем початкових класів, потім — заступником директора у Лисичанському ліцеї «Гарант». Викладала інформатику, трудове навчання та технології.

Коли Катерина ще була дитиною, найстрашнішим для її мами була війна. 

«Мама казала тоді: «Все добре, аби не було війни» — пригадує Катерина. — Для мене це було щось далеке, і чого б це вона була? А ще пам’ятаю, що на дверях підвалу був надпис «убєжіщє» і я питала, що таке «убєжіщє». А мама мені відповіла: «Боронь Боже тобі це знати».

Катерина зрозуміла матір лише у 2014 році. Тоді жінка з чотирирічним сином виїхала до Сватового. Батьки залишилися в Лисичанську. Вони багато пережили: ховались в підвалі від обстрілів, чотири дні сиділи без води, бо в підвалі не було запасів. Після пережитого батьки обладнали бомбосховище у своєму будинку.

«У них у будинку є бомбосховище, воно ще з часів, коли будували цей будинок, — розповідає Катерина. — І воно дійсно укріплене. І з 2014 року моя мама робила там ремонт. Вона його постійно прибирала, не давала сусідам захламляти. А ще вони з батьком зробили величезний запас дров і води. Вона з кожної пенсії купляла пак води. Вони з татом знесли туди вниз маленький диванчик, стіл, стільці, матрац та теплий одяг». 

24 лютого вранці Катерині зателефонувала мама і запросила приїхати до них. Катерина жила в одному домі з сестрою, вони швидко зібралися та поїхали. 

«Я думала, що це так швидко мине і все буде добре, день — і ми повернемось, — описує ситуацію Катерина. — Я повернулася додому тільки раз, щоб зібрати речі перед від’їздом, як тепер розумію, надовго».

Наступні вісім днів — до самого від’їзду 4 березня — Катерина прожила в мами. Вони не були у підвалі весь час, ночувати ходили додому, бо було холодно. Мамин підвал з першого дня війни став укриттям для багатьох людей, приходили навіть люди з маленькими дітками.

«Ми знали, що в підвалі на ніч залишилася родина з сусіднього будинку — це мамочка, дівчина із двома маленькими дітками: одній, може, п’ять, інший два рочки було. І ми питали: “Ви що, тут будете на ніч?” А вона відповідала: “Мені так довго йти додому. Я, мабуть, тут буду”. Я не знаю, хто ця жінка. Коли було зовсім холодно, я наполягла, щоб вона піднялася до нас додому, бо у підвалі ночувати — це захворіти. Ще з нами у підвалі була моя учениця, мій перший випуск, з місячною дитиною, і вони теж ночували в підвалі», — розповідає Катерина.

День за днем в місті ставало все небезпечніше. Вже були перші влучання поруч з будинком батьків. І коли міська влада оголосила евакуацію, Катерина з рідними вирішили виїжджати. Батько їхати відмовився категорично, матір та сестра виїхали потягом до Полтавської області. Катерина з сином та чоловіком, а також його донька від першого шлюбу поїхали на машині. 

«Ми взяли мало речей, бо маленька машина, боялися, що не помістимося. Я залишила свого кота на тата. Тато врешті-решт виїхав звідти й не зміг забрати кота. Будемо сподіватися, що я за ним колись повернусь і що він живий», — каже вона. 

Катерина швидко виїхала з Лисичанська не тільки через небезпеку від обстрілів, але й через те, що не знала, скільки протримається місто.

Її прізвище було у «розстрільних списках». Оскільки ліцей, де вона працювала, був відомий як «бандерівська школа». Тут розмовляли виключно українською, щороку проводили паради вишиванок, лунали музичні дзвоники — українську музику чув весь мікрорайон. 

Разом з Катериною виїхала та сама компанія, в якій вони зустрічали новий 2022 рік: старший брат чоловіка разом з родиною, а також їхні друзі. 

«Будьте обережними з бажаннями на Новий рік! — жартує Катерина. — Я загадала бажання подорожувати на авто Україною з класними друзями».

Дорога до Івано-Франківської області зайняла майже п’ять діб. І всюди, де дорогою зупинялася Катерина, їх радо приймали: «Я зрозуміла, що ці люди такі добрі і найголовніше — це наша сила. Ну, знаєте, ми разом і ми сила. Ми всі маємо одну мету і йдемо до неї. Нас ця війна об'єднала більше, мені здається».

Зараз Катерина з родичами живуть на Івано-Франківщині. Якийсь час слідкувала за новинами з рідного міста, а потім перестала: «Стало боляче і так образливо, коли Лисичанськ став окупованим, мені нічого про нього не хотілося знати, мені хотілося закрити очі — зґвалтоване місто».

Ліцей «Гарант» працює дистанційно, зберіг майже всіх учнів, педагогічний колектив і навіть деякі традиції. Наприклад, в ліцеї грали в «Таємного янгола» — гра, під час якої вчителі робили подарунки колегам, з якими мало спілкувалися по роботі. Підопічний для «янгола» обирався рандомно, впродовж тижня йому таємно підкладали або передавали дрібнички. Потім всі збиралися і ділилися враженнями. Зараз в гру грають дистанційно — за допомогою пошти.

«Життя триває, і його треба жити тут і зараз. Я принципово не хочу їхати за кордон, може, там і краще, але моє місце там, де моя родина, де моя країна. Я зрозуміла, що мені комфортно в тому місці, де я є. Мій син каже, що не хоче повертатися до Лисичанська. Мій чоловік говорить, що він точно не повернеться туди, бо поруч з Росією важко щось планувати й жити. І жити не просто, а з метою бути комусь корисним. Навіть зараз я працюю в школі дистанційно, але не можу сидіти вдома, ходжу до волонтерського центру і допомагаю таким же переселенцям, як і я», — каже Катерина.