«Безсмертний нежить». Фрагмент із книжки «Дослідники смерті» Володимира Саркісяна

«Безсмертний нежить». Фрагмент із книжки «Дослідники смерті» Володимира Саркісяна

— Рентоне, можете прибрати часникові квіти,— облесливо запитує дворецького Кармілла, поки він наливає їй каву. — Вони не подобаються міс Еммі.

— Вибачте, міс, не можу,— гідним тоном відказує він.— Лікар дуже наполягав.

— Це ж якась дурниця,— спокійно зауважує жінка.— Вони жахливо смердять. Ви ж не хочете, щоб міс Емма почувалася ще гірше?

— Вибачте, я не можу їх прибрати.

— Чому? Навіщо вони тут?

— Я не можу пояснити.

Рентон бреше гості містера Мортона і його доньки, щоб не лякати її своїми підозрами. Однак він помиляється. Його співрозмовниця на триста років старша за нього. Її справжнє ім’я— Міркалла Карнштайн. Вона— вампірка, а квіти, яких вона прагне позбавитися,— це часник. Цю городину вважають одним з найефективніших засобів проти пекельних створінь, що живляться нашими кров’ю, страхом і повабом. Заради справедливості слід сказати, що розмова між дворецьким і вампіркою відбувається лише в одній з кіноверсій історії про Міркаллу, бо оригінальний твір Джозефа Ле Фаню «Кармілла» не містить жодної згадки про часник. Ба більше, у ньому сама вампірка глузує з бідної жертви, насміхаючись над її вірою в чарівну ладанку з пахощами: 

Звісно, ти ж не думаєш, що злі духи бояться клаптиків тканини чи аптечних парфумів? Ні, це просто блукаючі у повітрі міазми хвороб спочатку збуджують нерви і вражають мозок, але протиотрута відштовхує їх, перш ніж вони охоплять тебе всю. Я переконана, що ладанки працюють саме так. Тут немає жодної магії, лише сама Природа. 

Міркалла має рацію, принаймні стосовно часнику. Джерелом його аромату є похідна амінокислоти цистеїну— аліцин. Ця хімічно активна сульфурорганічна сполука впродовж останньої сотні років неодноразово ставала об’єктом прискіпливих досліджень токсикологів, фармацевтів і лікарів. Відома його неспецифічна активність щодо ацетилхолінових рецепторів, однак токсичну дію аліцину на організм досі не підтверджено. 

У 2016 році, досліджуючи вплив аліцину на людину, Мартін Грульке та Алекс Слюсаренко з Аахенського університету (Німеччина) зі співавторами встановили , що аліцин здатний спричинити некроз епітеліальних клітин. Але водночас він провокує і апоптоз— програмовану смерть клітин, причому здатний запустити її навіть у ракових клітин, у яких цей механізм зіпсований. Автори також не виявили бодай помітної загальнотоксичної дії аліцину. 

Часник містить інші притаманні рослинам речовини, такі як гераніол чи сапоніни, які більш токсичні, але їхня кількість така незначна, що завдати бодай мінімальної шкоди організму людини вони не здатні. З усього видно, що Джек Кроу з «Вампірів» мав рацію, наставляючи молодого священника: «Можеш обмотатися часником хоч весь— вампір залюбки закусить ним після того, як надере тобі зад». Важко не погодитися з ним: якби часник був такий ефективний, боятися і вбивати вампірів не було б жодного сенсу. За середньовіччя вистачило б почепленого на шию мішечка з часником, а до складу сучасних парфумів додавали б аліцин як «ноту серця». Утім, найімовірніше, немовлятам прямо у пологових будинках вводили б вакцину, що продукуватиме аліцин в організмі, адже такий метаболічний цикл нам властивий, а полювання на вампірів було б так само суворо заборонено, як і полювання на синього кита. 

Герой стрічки «Салемський уділ», знятої за романом майстра жахів Стівена Кінга, пропонує як засіб проти вампірів глід. Ця рослина багата на рутин і гіперозид— сполуки цукрів (рутинози або галактози) із флавоноїдом кверцетином. Останній, відомий під назвою вітамін P, має клінічно доведені протизапальну, спазмолітичну, антигістамінну і сечогінну дії. Так само як і аліцин, кверцетин здатний провокувати апоптоз ракових клітин, і, як аліцин, не має жодного токсикологічного значення— разова доза у 4 г спричиняє лише короткоплинний і не фатальний розлад здоров’я. Цілком зрозуміло, що для судово-­токсикологічного дослідження від аліцину, кверцетину та інших флавоноїдів намагаються позбутися на етапі виділення ксенобіотиків з біоматеріалу, аби вони не заважали виявленню справжніх отрут. 

Повір’я щодо впливу часнику та глоду на вампірів походять, вочевидь, від реальної репелентної їх дії на комарів. Так, запах щойно порізаного часнику здатний трішечки вгамувати комарині апетити й утримати комах на відстані. Рідко комар важить більше ніж 2 мг і майже жоден не є важчим за 3 мг. Для такого малесенького організму кверцетин справді може бути небезпечним трунком нервово-­паралітичної дії. Щоправда, навряд чи лісова прогулянка або денний відпочинок виграють від того, що їх супроводжуватиме запах часнику. 

Легендарні вампіри, на відміну від комарів, не є живими істотами, вони— мерці. Біологічна смерть організму означає припинення метаболічних процесів. Жодний трунок, навіть найсильніший, не здатний зашкодити трупові— у цьому сенсі вампіри абсолютно невразливі. Щоправда, відсутність обміну речовин у синапсах нейронів унеможливлює і проведення нервових імпульсів, а отже, нереальне й мислення, подразнення і навіть довільний рух. Як казала Міркалла Карнштайн, «жодної магії, лише сама Природа». 

Не менш дивно, що вампіри витривалі щодо механічних травм, але вразливі до вогню. Подекуди від підпаленого факелом вурдалака за лічені хвилини залишається лише гора попелу. Насправді позбутися трупа за допомогою вогню набагато складніше, ніж здається. Щоб перетворити людське тіло на золу, у спеціально пристосованих для цього печах крематоріїв полум’я кілька годин примусово збагачують киснем. У звичайних сільських грубах цей процес розтягнеться більш ніж на добу, і навіть після цього залишаться рештки, придатні для видової, групової і подекуди індивідуальної ідентифікації. Спалити ж ущент труп дорослої людини на відкритому багатті ще не вдавалося нікому. 

Зауважу лише, що уява про надлюдську силу вампірів, вочевидь, має певне підґрунтя. Навіть сильний чоловік іноді не може зігнути в суглобі кінцівку померлого 10‒20 годин тому. Здається, мрець свідомо опирається спробам змінити позу. Причиною цього, звісно, є трупне заклякання тіла внаслідок накопичення у м’язах молочної кислоти, що досягає максимуму до кінця першої доби після смерті.

Прочитати повністю книгу можна на сайті видавництво «Віхола».