Безпорадна злість. Колонка від Володимира Станчишина

Автор:
Володимир Станчишин
Безпорадна злість. Колонка від Володимира Станчишина

Психотерапевт Володимир Станчишин у колонці для Свідомих пояснює, що таке безпорадна злість, чому українці починають сваритися між собою і як запобігти розколу всередині суспільства під час війни. 

Майже рік повномасштабного вторгнення. Те, що ми пережили за цей рік — кожен окремо зі своїм індивідуальним досвідом і всі ми разом в розрізі колективної травми — це незбагненна суміш болю, страху і звитяги, що назавжди змінила кожного з нас.

Цей рік зумів обʼєднати нас супроти спільного ворога, навчив краще розуміти власну ідентичність і національну приналежність, навчив більше цінувати життя, яке кожного дня опиняється під загрозою смерті.

На початку повномасштабного вторгнення ми змогли відкласти нашу буденність, мобілізуватись і стати учасниками і свідками війни одночасно. Ми не рахували сил, які витрачаємо на боротьбу, не бачили меж власним ресурсам, тому часто втомлювались більше, відновлювались менше і, не зупиняючись, рухались вперед.

Виснаження є результатом не так нашого занедбання себе, як радше результатом обʼєктивної напруги, яку мали і маємо зносити під час війни. Напруга, яку має долати і врівноважувати наша психіка, є постійно потенційно високою і зазвичай реалістичною. Багато хто з нас обʼєктивно не має змоги повноцінно відновлюватись — війна змела всі звичні способи віднаходження внутрішнього балансу.

Тому перше, що може бути важливо розуміти — це те, що тотальна втома є звичайним результатом ненормальних подій, якими є війна. Втома збільшує страхи, бо немає сили їм опиратись, а загроза нікуди не зникає. І коли ми перебуваємо в постійній напрузі і тривозі, починаємо реагувати агресивніше, щоб захиститись від небезпеки, яку постійно відчуваємо.

Злість на ворога є нормальною реакцією психіки. Українці не втратили за цей рік злості до ворога, вона продовжує знечулювати нас, робити менш емпатичними, щоб ми могли продовжувати вести свою боротьбу. Злість необхідна. І скільки б ворог не виснажував нас протягом року, вона залишається провідною емоцією, що дозволяє памʼятати, що ми маємо забрати у ворога кожен сантиметр нашої землі.

Лють необхідна, щоб врешті бачити ворогів серед корупціонерів, зрадників і колаборантів, що наживаються на війні в Україні чи підігрують Росії в її злочинах проти людяності.

Але є й злість іншого ґатунку — втоми і страху. Вона зʼявляється тоді, коли ми надто втомлені і бачимо загрозу навколо, в кожному, хто, як нам здається, думає чи діє не так, як ми. Ця злість є саморуйнівною — вона намагається знайти локального ворога, коли не може протистояти ворогу глобальному. 

Ми більше дратуємось вдома, на роботі, серед друзів, злимось на вулицях і в соцмережах, розказуючи про те, як правильно чинити, думати і відчувати під час війни. 

Це спосіб віднайти хоч якийсь контроль там, де ми не можемо контролювати війну.

І ця злість справді може руйнувати, розсварювати нас і грати на руку супротивнику.

До цієї суміші втоми, страху і люті додаються нові усвідомлення, які часто намагались витіснити з нашої свідомості — те, що війна не закінчується і не закінчиться так скоро, як нам би того хотілось; що вже незабаром ми перестанемо вести облік місяцями, бо перетнемо межу першого року війни і не знаємо, скільки часу ця війна триватиме. 

Думаю, багато хто з нас міг би сказати, що йому легше було б впоратись з війною, якби ми знали, коли вона закінчиться, а вона не закінчується, і дати ніхто нам не назве. Нові тривоги, повʼязані з можливим новим наступом ворога, хвилі мобілізації — все призводить до того, що ми можемо ставати ще більш розгубленими, а, отже, ще більш втомленими, а, отже, ще більш безпорадно озлобленими.

Тому друге, що важливо розуміти — злість буває конструктивною і «безпорадною». Конструктивна злість — це відповідь на агресію ворога і зраду різного штибу колаборантів і хабарників; «безпорадна» злість — це результат розгубленості і виснаженості, спрямована або на себе, або на тих, хто поруч.

Щоб впоратись з цим відчуттям безпорадної злості, потрібно памʼятати про кілька речей:

Не забувати про війну. Десь після кількох місяців війни ми всі активно писали, що потрібно зменшити кількість споживання новинного контенту, бо мозок не має можливості опрацювати всю емоційну складову інформації.

Зараз же я апелюю до того, що ми повинні бути добре поінформованими щодо того, що відбувається. Обидві ідеї не заперечують одна одну — не потрібно дивитись новини постійно, мозок таки має перепочивати від новин, але не можна ігнорувати війну, бо тоді будь-які новини щодо мобілізації, нового повномасштабного наступу викликають багато тривоги.

Готуватись до війни. Це постійний процес. Ми її активні учасники. Війна змінюється, змінюються потреби і наша залученість у неї. Чим більше зможемо сьогодні тренувати свої навички, тим легше будемо вміти сприймати будь-яку нову реальність, що може настати у ході війни.

Волонтерити і працювати. Будь-який спосіб долучатись до боротьби за перемогу дарує субʼєктивне відчуття, що ми причетні до оборони. Це додає нам відчуття впевненості, а, отже, знижує тривогу.

Повертатись до цінностей. Памʼятати, заради чого наша країна бореться, згадувати наскільки важливими для нас є цінності свободи, справедливості, верховенства права, можливості жити зі своїми рідними і близькими.

Дбати про себе. Цей пункт є фундаментом для будь-чого іншого. Бо щоб зробити будь-що, потрібно, принаймні, бути. Якщо перестанемо бути через перевтому, виснаженість, все інше не матиме сенсу. Відпочивати, перемикатись на інші види діяльності, дивитись смішні фільми, ходити на побачення — запорука, що завтра ми зможемо більше. Це єдина гарантія виживання.

Ненавидіти ворога як альтернатива внутрішній озлобленості, бо цей вид ненависті є сьогодні легальним і необхідним, це відповідь на агресію. Ця ненависть захищає цінності, які у нас хочуть відібрати.