Artists Against War: візуальна мова війни. Інтерв’ю з Катериною Савчук
«Свідомі» у співпраці з онлайн-галереєю «Artists Against War», чиї постери були створені на підтримку України після російського повномасштабного вторгнення, розповідають про художників, які допомагають Україні через мистецтво. Читайте інтерв’ю з ілюстраторкою Катериною Савчук.
— Чим ви займались до 24 лютого?
— Ілюстрацією, в основному це було для вебдизайну та інтерфейсів додатків. Також був невеликий досвід ілюстрування дитячої книги. Я закінчила факультет монументального мистецтва і паралельно створювала ще роботи такого плану — наприклад колажі. У мене навіть була власна маленька майстерня.
— Яким для вас було 24 лютого?
— Я до нього не готувалась: особливо не читала новини і не вірила, що може початись повномасштабна війна. Тривожну валізку складала, коли вже чула вибухи. Ми виїжджали з Києва 25 лютого. Зібрали всіх друзів — у легковому авто нас було восьмеро людей разом із пташками та котами. Я тоді взагалі не думала, щоб взяти із собою фарби чи якийсь скетчбук, але взяла планшет і ноутбук. Коли ми доїхали до батьків у Новоград-Волинський, моральний стан був жахливим. Усе, що відвертало мою увагу — це малювання на планшеті.
Це не була втеча від реальності, це була спроба працювати з цією реальністю і якось себе акумулювати.
Ми постійно проживали «день бабака» — прокидались, їли, читали новини, ходили до бомбосховища — всі дні були схожі на інші, і єдине, що допомагало відчувати свою продуктивність — це малювання.
— Як змінилась діяльність після початку повномасштабної війни?
— Коли сиділа у Новограді, то спостерігала, який активний волонтерський рух в Києві. У Новограді він теж був, і я хотіла щось робити, але було не так багато варіантів, де могла бути корисною. Одного разу прийшла туди, де плели сітку. Там вже було багато людей, і мені сказали приходити наступного разу. Потім волонтерила в інформаційному центрі — відповідала на дзвінки переселенців, або тих, хто хоче їм допомогти. Працювала день через день, тобто не була зайнята цим весь час. Коли мені написали Artists Against War, зраділа, що можу створювати щось візуальне — залишити цю нитку між минулим і теперішнім і при цьому бути корисною та доречною. Потім завдяки проєкту почали писати музиканти з проханням взяти мої ілюстрації на обкладинки треків, написали з медіа «Kyiv Independent», що хочуть, аби намалювала для них ілюстрацію.
— Тобто до 24 лютого ви займались малюванням на замовлення, а після на волонтерських засадах?
— Так, я не пригадую, щоб у мене після були якісь активні комерційні проєкти. Так вийшло, що перед Новим роком закінчились більшість проєктів, залишився тільки один комерційний. Вже після 24 лютого це все перейшло у волонтерство. Але для мене це було окей. Я сприйняла, що так і мало статись, і раділа, що у такому жахливому стані можу хоч якось бути корисною.
— Те, що ви малювали — це швидше була рефлексія чи спосіб відволіктись?
— Це точно була рефлексія. Я не хотіла малювати щось буквальне, як-от розбиті танки чи жертви, що лежать на землі, бо ми і так бачили ці фото, і вони травмуючі. Коли брала планшет, то малювала не ці кадри, а почуття, які вони викликають: страх, тривога, біль — вони ніби висіли у повітрі, і з ними не можна було нічого зробити, окрім як намалювати та візуалізувати.
— Яка, на вашу думку, роль мистецтва у війні?
— До вторгнення мені здавалось, що я шукаю себе, бо заробляю одним, а душа тягнеться до іншого — малювати картини, робити абстракції, колажі. І здавалось, що через відсутність комерційного успіху не можу знайти свою нішу. Але після 24 лютого зрозуміла, що байдуже на речі, які до цього зупиняли, та на самокритику, що це не варте уваги або недостатньо класно намальовано.
Це все зникло, бо розумієш, що мистецтво — велика частина культури, яка самоідентифікує націю.
Коли прийшов ворог і розказує, що тебе не існує як нації, не існує твого мистецтва, не існує твоєї культури — це мистецтво стає ще однією рушійною силою і опором самоідентифікації. Я навчалась у академії Бойчука [Київська державна академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Бойчука — прим. ред.], де педагоги розповідали про репресії. Ми це розуміли, однак ніколи не могли подумати, що стикнемося з цим самі. І от щодо тих, хто раніше сумнівався у собі, — зараз якщо ти митець-українець і щось робиш, то ти вже є частиною культури.
Неважливо що це — важливо, що ти збагачуєш культуру, а значить приєднуєшся до цього опору і захисту своєї нації.
— Ви помічали на своїй сторінці інтерес з боку іноземців?
— Так, я познайомилась з декількома людьми. З однією британкою, її звати Сʼю, ми зараз товаришуємо і спілкуємось. Вона написала мені на творчий акаунт, хоча я не вела його активно. Сʼю написала, що купила два мої постери, а потім опублікувала у себе в профілі допис, що підтримує Україну, позначила мене та «Artists Against War» і показала ці постери на стіні. Це насправді важливий момент для художника, особливо коли працюєш в діджитал-форматі і не розумієш, що з роботами відбувається далі. А коли бачиш, що людина отримала постери, оформила їх у рамочку, повісила на стіну — це приємно. Відчувається, що вона з трепетом віднеслась до цих робіт. Їй, здається, 60 років. Вона долучається і до інших проєктів. Видно, що людина у контексті: знає, коли у нас День Незалежності чи День вишиванки. Хоча розумію, що британці, ймовірно, вже відчувають економічні наслідки російського вторгнення, але це не впливає на їхню підтримку України.
