Artists Against War: візуальна мова війни. Інтерв’ю з Дарією Мічрі

Artists Against War: візуальна мова війни. Інтерв’ю з Дарією Мічрі

«Свідомі» у співпраці з онлайн-галереєю «Artists Against War», чиї постери були створені на підтримку України після російського повномасштабного вторгнення, розповідають про митців, які допомагають Україні через творчість. Читайте інтерв’ю з ілюстраторкою Дарією Мічрі 

— Чим ви займалися до 24 лютого?

—  Я і за освітою, і за покликом дизайнерка-ілюстраторка. Останній проєкт, над яким працювала до початку повномасштабного вторгнення, — айдентика для HR-конференції, що мала відбутися, від одного з порталів для пошуку роботи в Україні. Я була в Києві у невеликій подорожі.

— А в якому місті ви жили?

— Два роки жила в Києві, але у 2021 вимушена була повернутися до Харкова. Хоча Харків — не моє рідне місто. Сама народилася в Дніпрі, десять років прожила у Донецькій області. Родом взагалі з Криму: «Мічрі» — караїмське прізвище, це один із автентичних етносів Криму.

Мені боляче згадувати ці події зараз. Коли їхала в ту невелику подорож до Києва, у повітрі вже була напруга щодо повномасштабної війни. Подумала, що цього разу вона може початись, тому взяла із собою собаку. 

—  Ви готувалися до того, що може бути вторгнення? Чи складали тривожну валізку?

— Документи та гроші запакувала в коробку від «Ksenia Schnaider», вони у них схожі на коробки від піци (сміється — прим. ред.), замотала скотчем, передала сестрі й сказала: «Якщо щось станеться, ми з тобою зустрінемося, і ти мені її повернеш». У мене з собою були лише документи громадянки України та на собаку. Сестра сказала, що я занадто панікую. 

— Як почалось для вас 24 лютого? І які були подальші дії після нього?

— Ще напередодні у мене був «фальшстарт». Одного ранку в Києві мені почулися якісь звуки, схожі на гул сирени. Я прокинулась, сказала своїй собаці: «Зараз подивлюся у вікно, і якщо щось, то ми збираємось». Підійшла до вікна і зрозуміла, що це гідравліка автомобіля, який прибирає сміття. Тому коли 24 лютого прокинулася від вибухів, то підійшла до вікна, почула звук сигналізації автівок, і не зрозуміла, що насправді відбувається. Це було схоже на історію зі сміттєвозом, тому пішла спати далі. 

Прокинулась вже, коли зателефонувала сестра. Це дуже дивна історія, коли ти розумієш, що відбувається, але сам собі не можеш це сказати. З сестрою була дивна розмова. Я беру слухавку, а вона каже: 

— Чого ти не відповідаєш?

— А чого ти мені так рано телефонуєш?

 — Ну ми за тебе хвилюємося, ти ж там у Києві, а ми тут у Харкові». 

— І що?

Моя сестра не може це проговорити, і я не можу. З партнером заспокоїлись та вирішили подбати про те, що може знадобитись, щоб не їхати з міста. Перші десять днів провела в Києві в бомбосховищі житлового комплексу. 25 лютого, спускаючись в бомбосховище, вже брала з собою планшет. Розуміла, що «провалююсь» у постійний скролінг чатів, що не приносить нічого корисного: нервувала та відчувала неспроможність вплинути. Малювати почала, в першу чергу, для самої себе. Коли є якась ідея, я занурююсь у процес, і думки, що викликають тривожність, зникають. Це допомагало мені триматись.

— Потім ви виїхали з Києва?

— Я евакуювалась до Вінниці, згодом жила в Івано-Франківську, а потім в Івано-Франківській області. Вінниця —  казкове місто, і мені соромно, що раніше Вінниця не була dream destination. Івано-Франківськ, Карпати, Львів, Дніпро, Київ, Одеса, азовське і чорноморське узбережжя — ось dream destination для українського туризму, ось які міста приваблювали. А зараз мені хочеться сказати усім вінничанам та місту: «Дуже дякую, шана вам, і вибачте, що я навіть не мала гадки, наскільки це красиве та цікаве місто». Дуже соромно, що таким чином, але війна по-іншому відкриває Україну у позитивних сенсах. Дивуєшся, наскільки вона неймовірно красива, і як багато всього цікавого.

— Саме ці думки надихнули вас на колекцію постерів з різними містами?

— Колекція постерів з містами взагалі почалася з того, що я намалювала «туристичну» листівку з Північної Кореї для росіян, бо, крім «курортів» Північної Кореї, їх більше ніхто не чекає. Він був російською, з оригінальною типографікою, схожою на ту, що на смішних азійських роздруківках. Коли стало зрозуміло, що «Кієв за трі дня» не візьмуть, зробила листівку: «Оригінальний тур: побачити Київ та вмерти». Росіяни заблукали десь під Гадячем, і місцеве лісництво кинуло клич, щоб всі мисливці відстрілювали ворога. Я намалювала «Гадяцьке сафарі» як прикол.У мене закінчилась агресія, ці три постери зробила на сарказмі. Зрозуміла, що не можу далі рухатись з агресією. Тоді почала робити постери підтримки та «підсвічувати» міста-герої, що потерпали від бойових дій. Спочатку «народився» Харків, бо прожила там 14 років. 

Згодом стало відомо про Херсон, про жителів, які попри окупацію і терор, чинять спротив і заявляють, що вони — Україна. Потім — Маріуполь, Чернігів, Гостомель, і почалась комунікація з підписниками. Вони говорили, які міста потребують підтримки. Я малювала постери, будувала їх на місцевих пам'ятках та приколах. Це було більше про те, наскільки ці міста потужні, ніж про те, як вони постраждали. Наприкінці березня планувала малювати Бучу, Ірпінь та Гостомель — ці міста були наче щити для Києва. Коли їх деокупували, і стало відомо про звірства росіян, я випала із робочого процесу. Повернулася до роботи тільки у травні, бо не могла знайти сил, щоб малювати.

Також «розлетівся» постер «Паляниця», який зробила в перші дні, коли почали «нестись» приколи про паляницю і полуницю. Першу версію постера «відпустила в інтернет» без позначок авторства. Telegraf.Design опублікував, а люди почали пересилати скріншоти, що шукають автора/ку, бо круто виконано. Тоді опублікувала у свій профіль з копірайтами та поясненнями, і завантажила на «Artists Against War». Досі тримається у бестселерах.

— Ви здебільшого малюєте постери. Чи закладали у це додатковий сенс, наприклад, що люди будуть використовувати це на мітингах?

— Для мене це звична форма комунікації, і я давно працюю в такому форматі. Це можна видрукувати, повісити на стіні, а можна вийти на мітинг. Це гарна можливість зробити заяву, бо постер — зручна форма вислову.

— Чи помічали фідбек з боку іноземців? 

— Був цікавий досвід, коли стала учасницею виставки українських митців у Гамбурзі та Циттау. Запросили з постерами з містами. Гадала, це буде не цікава для іноземців історія, бо для них це маловідомо. Була здивована, коли їх купували всі: від української діаспори, яка тут живе, до місцевих. Доходило до того, що їх знімали зі стіни. Для людей це була можливість зробити донат, підтримати автора/ку з України і висловити позицію. 

— Зараз емоції вже не такі бурхливі, як на початку. Як на творчість впливає сьомий місяць повномасштабної війни?

— Зараз більше сфокусувалася на тому, щоб бути корисною. Донатила, але зупинилася, коли на картці залишилося 7 гривень. Так не можна, бо в мене є я і собака, за яку несу відповідальність. Artists Against War пишуть, що чекають на нові картинки, але не розумію, на що мені спиратися, що сказати, і що хочу висвітлити. 

Малюю ілюстрації, але більш графічні, скетчові. Одна з останніх була про Оленівку. Установа є недалеко від рідного міста батьків, де я провела дитинство, де народилася сестра, де живуть бабусі й дідусі. Це треба висвітлювати, але поки не знайшла часу зробити щось потужне. Сфокусувалася, щоб побудувати майбутнє і бути корисною для держави. У мене є ідеї, але поки не вдається їх реалізувати. Кожен день війни дає нові емоції, відчуття та ідеї. Можливо, буде ще постер чи ілюстрації, але як тільки знайду час.

— Як визначаєте роль мистецтва у війні?

— Мистецтво — це не тільки ілюстрація та арт, не проза і поезія. Мистецтво — це усі прояви. Це криве дзеркало, яке відбиває, що відбувається. Мистецтво завжди відіграватиме роль, митці завжди будуть на вершині подій, будуть висловитися першими, збирати біль і показувати його у цікавій формі. Жоден справжній митець не стоїть осторонь, завжди скористається можливістю висловитись.