Artists Against War: візуальна мова війни. Інтерв’ю із Софією Сулій
«Свідомі» у співпраці з онлайн-галереєю «Artists Against War», чиї постери були створені на підтримку України після російського повномасштабного вторгнення, розповідають про художників, які допомагають Україні через мистецтво. Читайте інтерв’ю з ілюстраторкою Софією Сулій.
— Чим ви займались до 24 лютого?
— Я працюю у Львівському коледжі декоративного і ужиткового мистецтва імені Труша і малюю ілюстрації на фрилансі. Тому не можу сказати, що моя діяльність змінилась, просто її стало більше, і змінилась тематика.
— Можете описати своє 24 лютого?
— На 24 лютого у мене було багато планів: вперше в житті треба було розв'язувати питання у податковій, купа робочих планів — але зранку, десь близько 5 чи о пів на 6 ранку відкрила робочий чат з коледжу і побачила, що навчання скасовується у зв’язку з певними обставинами, але якими саме не вказали. Вибухів я у своєму районі не чула, але коли відкрила Facebook, все «похололо» всередині. Першим дописом, на який наткнулась, був текст психологині, де написано «почалося». Одне слово, але всередині все «затерпло». І гортаєш-гортаєш, вже знайомі пишуть деталі що, де і як. Перша реакція — шок; потім швидко зібралася в магазин. Тривожна валіза не спакована. Ніби і чекала цього, але не хотіла вірити, що почнеться. Перший день пройшов тривожно, у зідзвонах з рідними, що будемо робити. Планували залишатися, максимально довго, як це можливо, в ідеалі — до перемоги.
— Очікували, що почнеться повномасштабний наступ?
— Мені здається, що у всіх була фонова тривога. Я чекала, що щось буде, але не повномасштабна війна. Не хотілося вірити, що вогонь війни перекинеться на всі міста. Не могла це логічно виправдати, «щоби що?»
— Чим ви займаєтесь зараз?
— У перші 3-4 дні було відчуття, що те, що я роблю, що та професія, яку обрала, абсолютно некорисна, що зараз би знадобились якісь інші вміння. Намагалися десь волонтерити, постійно займалася гуманітарною допомогою. Згодом зрозуміла, що інформаційне поле теж є важливим, потрібно працювати і робити те, що ти вмієш найкраще. Так почала створювати ілюстрації, просто рефлексувати на тему. Люди поширювали, і з’явилися замовлення. Зараз створюються благодійні NFT-колекції, відкриваються нові майданчики, де продають постери, а частину виручених коштів донатять «Повернись живим» й іншим перевіреним фондам.
Також малюю ілюстрації для журналу «Локальна історія», для Instagram-сторінки Європейського суспільства в Україні. Їх багато, але вони дрібні, і через це почуваюсь завантаженою. За час війни накопичилось багато ілюстративного матеріалу, і вже маю ту базу, яку просто розсилаю.
Є бренд «Blackpack», які зараз із пошиву рюкзаків та бананок перейшли на пошив потрібних на фронті речей. Вони запустили «сумку перемоги» — це бананка, для якої ми з іншими ілюстраторами робили макет. Словом, ініціатив зараз багато, всі намагаються кооперуватися, і це надихає.
— А що стосується творчості? Чи слугує мистецтво зараз як рефлексія?
— Для мене завжди було важливо залишати місце на саморефлексію. Це те, що людям найбільше відгукується — відвертість і переживання. Більшість моїх ілюстрацій створені, тому що мені захотілось їх створити. Більшість з них — це моє рефлексування на ті події, які відбуваються, і це допомагає впоратись зі стресом. Я вже відслідковую і бачу, що перший тиждень створювала і ще намагалася комунікувати з рускімі, тобто перший тиждень була не надія, а зла комунікація. Потім були просто фіксування різних жорстких інфоприводів — Маріупольський пологовий будинок, дівчинка, яка у Маріуполі загинула під завалами від обезводнення — всі болючі випадки мені хотілося зафіксувати.
— Чи вважаєте ви що мистецтво зараз є окремим фронтом на цій війні?
— Мистецтво важливе завжди. Це спосіб комунікувати з людьми, «засівати» ідеї, підтримувати, розраджувати чи виражати незгоду. Тому так, це треба. Особливо зараз, коли у постійному потоці ми вживаємо візуальний та інформаційний контент. Якщо у перші тижні війни було відчуття, що витрачаю час, що могла зробити більше, то зараз — що я на своєму місці.
