Artıñnı Unutma: Історія Джамали

18 травня Україна вшановує пам’ять жертв депортації кримськотатарського народу. У 1944 році радянська влада депортувала з Криму близько 200 000 кримських татар, з  них понад 46% загинули в жахливих умовах перевезення та на місцях депортації.

Щороку «Свідомі» публікують історію депортації кримських татар — сьогодні своєю розповіддю поділилася українська співачка кримськотатарського походження Джамала.

«Artıñnı Unutma» — говорять тим, хто йде з дому, щоб пам'ятали, що у них є дім, і не затримувалися. Ці рядки співачка повторює у своїй пісні «Шлях додому».

Хоч Джамала і не була в Криму з 2014 року, вона памʼятає, що її там чекають. І робить все від неї можливе, аби не затримуватись на своєму шляху на малу батьківщину.

Далі пряма мова. 

О 4:45 ранку 18 травня до моєї бабусі з пʼятьма дітьми прийшли радянські солдати та дали 15 хвилин на збори. Прабабуся розповідала, що взяла з собою Коран і базові речі. Один з синів схопив мішок з крупою. Коли солдат побачив цей мішок, проткнув його. 

Вагони, у які їх загнали, не були пристосовані для перевезення людей: без вікон та дверей, без доступу до повітря. Це був не просто вивіз, це було вбивство. 

Мій прадідусь тоді був на війні. У цьому весь жах цієї історії: у той час, як мій прадідусь захищав свою батьківщину начебто від нацизму, головний «фашист» того часу, Радянський союз, прийшов і забрав його сім'ю, вбив тисячі людей. 

Прабабуся з дітьми їхали майже 2 тижні до Середньої Азії. На жаль, найменша дівчинка Сусанна загинула. Коли у вагонах помирали люди, родичі намагалися це приховувати, щоб їх не викинули. Але маленьку доньку все ж викинули з вагона. А на питання прабабусі, чи може вона хоча б прочитати молитву і її поховати, отримала відповідь «ні». 

Життя прабабусі після депортації в Середній Азії було важким. Вона з дітьми жила в таких гетто, де не можна було пересуватися у певні години. Радянська влада брехала киргизам і узбекам, що кримські татари не люди, а істоти з хвостами. Ця пропаганда працювала, і люди заглядали під плаття дітей, щоб побачити щось незвичне.

Кримські татари виходили з цих вагонів втомлені, голодні, брудні. Місцеві думали, що їх привезли, бо вони нелюди. Знадобилося багато часу, щоб вони переконалися: кримські татари є добрими людьми. 

Мама бабусі також приїхала цими вагонами. Вона застудилась та потрапила до лікарні. Лікар сказав моїй бабусі Едіє, що краще їй піти звідси, бо мама не вийде. Бабусі було 14-15 років, і вона пам'ятає, що мама почувалася добре. Бабуся вийшла на годину, а коли повернулась, то ліжко її матері вже було пусте. Згадує, їй сказали, що мама померла. Вона не розуміла, як. Їй відповіли: «Ми сказали, що померла, значить померла». Вона зайшла до моргу, а там гори тіл. 

Прадідусь знайти прабабусю з родиною теж не зміг. Знаємо, що хтось розповідав, ніби він повернувся до Ялти. Певний час був у якихось партизанських загонах — більше нічого невідомо. Вони розуміли, що Радянський Союз вважає їх зрадниками. Коли поверталися, то їх саджали у в'язницю або вбивали.

Моя інша бабуся має подібну історію. До них також прийшли радянські солдати та дали 15 хвилин на збори. Її брати були на війні, тож їх не депортували. Бабуся втратила усіх чоловіків. Перед смертю вона попросила тата, щоб на її могилі зробили фото братів та батька. Попри те, що в ісламській традиції немає зображень на пам'ятниках, віруюча бабуся казала, що так хоча б десь збережеться ця фотографія. 

Я народилась в місті Ош у Киргизії. Коли мені було 9 місяців, ми переїхали до Мелітополя, ближче до Криму. Наша історія повернення на батьківщину складна.

Мама змушена була розлучитися з батьком, аби поїхати до Малоріченська і влаштуватися на роботу. Потрібно було сказати, що у неї немає ні дітей, ні чоловіка та чекати дозволу орендувати житло. 

Цей дім був не придатний для життя. Туди, коли депортували кримських татар, заселили якусь бабцю з Сибіру. Вона їх ненавиділа. Першим, що вона сказала, коли зайшла мама: «Ты случайно не крымская татарка?». Мама зняла кімнату, жила, чекала на розв'язання питання з документами, на вихідних таємно зустрічалася з батьком. Могла тільки раз на два тижні приїжджати до нас в Мелітополь. Все таємно. 

Ми перші кримські татари, які викупили будинок. Іншим давали ділянки на горі, куди машини з цеглою їздили тільки за подвійну ціну. Ми змогли купити дім виключно завдяки мамі, тому що вона не кримська татарка. Мама відвоювала цей будинок.

Коли повернулися, батько знайшов джерело, і зараз все Малоріченське бере звідти воду. Тато вичистив його, бо ті, хто тоді там жили, зробили з нього туалет, замазали усі мінарети бетоном. Тато вичистив усе.

У Криму була традиція топлашув  — зустріч односельців. Я б назвала ці зустрічі «море слів». Коли кримські татари почали повертатися до Криму, влаштовували свої «нетворкінги»: зустрічалися у Малоріченському парку, брали їжу, національні страви, накривали великий стіл. Ми з батьком співали кримськотатарські пісні. Усі співали, цілувалися, спілкувалися, знаходили родину. Програма «жді мєня» відпочиває — там навіть одружувалися. Ці зустрічі були важливим елементом, без якого не можна уявити існування і розвиток кримськотатарського народу в умовах депортації, в тих умовах, коли вони почали переселятися і наближатися до Криму.

Прабабуся не дожила до того моменту, коли ми приїхали в Малоріченське. Вона похована в Мелітополі. 

Коли я зараз думаю про Крим, то не можу знайти місце, яке б мені не подобалося. У Сімферополі навчалася. Біля Салгіру прогулювали пари, десь просто гуляти з одногрупниками. Малоріченське — моє дитинство, там найкраще у світі море, там я працювала, щоб заробити на навчання в консерваторії. Спочатку вчилася у музичному училищі в Сімферополі, потім у консерваторії. 

У нас було сімейне кафе на три столики: батько готував шашлик, я робила салати або мила посуд, а сестра роздавала їжу і відповідала за гроші. Так ми заробляли на навчання. Батько завжди казав, що робота в кафе — це можливість заробити на туфлі й куртки, які ми хочемо. Влітку на канікулах працювали і жартували, що навчання для нас як відпустка.  Але зараз я хочу знову працювати в цьому кафе. Це були найкращі часи: коли з 14:00 до 16:00 не було людей, ми купалися і засмагали. Це був наш час. 

Закінчила 3 курси музичного училища. У 17 років вступила до консерваторії. Пам'ятаю, одного дня повторюю якусь арію і одночасно мию посуд в кафе, а хтось з людей каже: «Дівчинко, ти так добре співаєш, тобі в консерваторію треба», а я відповідаю, що вже там. Було смішно. 

Точно не памʼятаю, коли був мій останній день в Криму. Це було у 2014 році. Сестра привезла дітей, ще був живий дідусь. Ми тоді зробили плов. Навіть в Instagram є світлина. Я тоді написала: «Ми в українському Криму, їмо кримськотатарський плов і п'ємо американську кока-колу».

Мій батько любить Україну — свій дім та народ. Коли у Криму ще не було української мови, він просив нас розмовляли з ним українською. Завжди намагався розмовляти українською. Навіть коли щось неправильно казав, а хтось сміявся, він відповідав: «Нічого страшного. Смійтеся. Але я все одно буду говорити. Я так навчуся». Він від кінчиків волосся до мізинців знає, що таке пропаганда. Знає, які засоби є в радянської та російської школи. Це ті ж самі принципи. 

Для нього, на мою думку, залишити могили батьків — це певна зрада. [тато Джамали залишився в Криму — прим. ред.] Каже, як тільки вийде за поріг, вони там все розтрощать. Мені здається, що він не може це залишити. 

У Херсоні, Генічеську, Маріуполі багато кримських татар, тому що це найближчі міста до Криму. Звичайно, хтось там залишився тимчасово, а хтось назавжди. Але батько казав, що ми будемо жити тільки в Криму. Для нього це як ДНК, з молоком матері.