Артем Чех: «Це книга про війну, яка вже закінчилась, але залишає слід не лише в тих, хто воював, але і в людей з твого оточення»

Артем Чех — український письменник, родом з Черкас. З Артемом ми домовились про розмову у межах ХІІ Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz. Тоді ж і відбулася перша презентація його роману «Хто ти такий?».

Перед бесідою Артем зізнався, що поки не знає, як правильно говорити про нову книгу. Мовляв, ще не визначився, що вона для нього значить.

Під час нашого спілкування ми спробували розібратись, про що все-таки книга «Хто ти такий?», якими були стосунки головних героїв, а також поговорили про ПТСР у військових та фільм Ірини Цілик «Я і Фелікс» за мотивами роману.

— Про що ваша книга «Хто ти такий?»

Насправді дуже цікаво виходить, що у мене запитують, чи це книга про 90-ті. А я завжди на всіх інтерв’ю відповідаю, що ця книжка не про 90-ті, але події в книзі відбуваються саме в цей період. Передусім це книга про взаємини та дружбу хлопчика з ветераном Афганської війни. Людиною, яка потрапляє до його сім’ї випадково. Людина, яка не мала бути в цій сім’ї, але чомусь вона з’являється. Цей хлопчик зі своїх 5-ти років до 15-ти зростає поруч з людиною, яка є травмована війною. Фактично це книга про війну, яка вже закінчилась, але залишає слід не лише в тих, хто воював, але і в людей з твого оточення.

— Коли я читала книгу відчувала цей вайб дев’яностих і по описах було зрозуміло, що це були нелегкі часи. У нас підлітки звикли романтизувати 90-ті. На вашу думку чи варто їх романтизувати?

Якщо мова йде про підлітків, які навіть не жили в ті часи, то не варто. Ви ж навіть не знаєте, що це були за часи. Це як в Росії зараз модно романтизувати 30-ті роки. Я не намагався романтизувати. Але я не міг обійти певні маркери, щоб описати період 90-х. Спершу була ідея перенести сюжет в наш час. Тобто щоб сюжет описував стосунки ветерана російсько-української війни і хлопчика, який зростає. Але пройшло дуже мало часу. З 2015 до 2018 (якраз коли я починав писати книгу) пройшло лише три роки. Тобто не можна було показати зростання цього хлопчика. Не покажеш глибину цих взаємин. А тут в мене був часовий простір протяжністю в десять років для опису.

— Ця книга автобіографічна, правильно?

Не цілком. Не можу сказати, що вона повністю автобіографічна, хоча багато чого я взяв зі свого досвіду. Головний герой Фелікс на 90% відповідає прототипу. Це єдиний персонаж, в якому я майже нічого не змінив. Решту звісно мені довелось охудожнювати. Бо якщо ти просто почнеш писати автобіографію це буде не дуже цікаво.

— Про всіх героїв, які з’являлись в книзі, ви давали детальний опис їхнього життя, так наче намагались пояснити їхні дії чи знайти відповіді на певні питання. Чи допомогло написання цієї книги прожити певні проблеми чи травми?

Можливо допомогло. Я вже забув свої відчуття під час написання. Та насправді я дуже швидко написав книгу. Фактично за шість тижнів. Щоправда потім два роки працював над нею. Та сам каркас я написав у два присісти. Перший — це був грудень 2018 року. А другий — жовтень 2019. Я проживав з головним героєм, тобто зі мною маленьким ці емоції,події. Я спеціально поїхав в село для того, щоб закритись та писати книгу наодинці. Це був дивний період мого життя. Ти фактично на 10 годин щодня занурюєшся в атмосферу свого дитинства. Ти знову і знову відчуваєш ці інші береги. Ти знову і знову згадуєш ті емоції та інсайти, які відбувались з тобою.

— Чому ви вирішили саме тоді сісти за написання цієї книги?

Я її хотів написати з 15 років. В книзі «Точка нуль» останній нарис саме про те, що я хочу написати книгу про цю людину. А до того я довго виношував, але розумів, що не готовий її писати ні технічно, ні психологічно. Я би не подужав в силу свого віку та досвіду цей масштаб характерів і доль людей. А тут просто з’явився вільний час. Після роботи над «Районом Д» я зрозумів, що зможу принаймі наблизитись до того, щоб якомога краще та чіткіше виписати головного героя.

— Під час прочитання було зрозуміло, що стосунки в головних героїв складні, проте не виникало бажання осуджувати жодного з них. Бо в певній мірі з’являлось розуміння, чому вони так роблять. Відчувалось, що ці стосунки особливі. Тож ким для Тимофія був Фелікс? І чи їхні стосунки справді можна назвати особливими?

Це складні стосунки. Їх не можна пофарбувати в чорне або біле. Навіть я зараз не можу дати відповідь на те, які в мене були стосунки з прототипом Фелікса. Чи був він мені батьком, чи дідом, чи просто людиною, яка живе зі мною на одній території. Та все ж він залишив вагомий слід в моєму житті і відповідно Фелікс в житті головного героя.

«Хто ти такий?» — головне питання цієї книжки. Хто ти такий, а хто ти такий для цієї людини. В кінці книги дочка Фелікса запитує в Тимофія «Хто ти такий?», і він не витримує і запитує «А хто я такий?!». Тут немає чіткої відповіді.

— Тобто завершилось на такій екзистенційній кризі?

Напевно так. Тут більше про екзистенційний жах. Про те, що ти не можеш зрозуміти і відчути певні речі, які ти маєш відчувати в дитинстві. Тобто, коли ти розумієш, що в тебе є тато, мама, своя територія. А тут незрозуміла людина, незрозумілі стосунки, незрозумілий бекграунд цієї людини. З однієї сторони, ти сприймаєш її як члена родини, а з іншої ти розумієш, що це той член, якого не сприймає твоя основна родина. Ти заплутуєшся і не маєш відповідей на основні питання.

— Якщо говорити про особисті кордони, в книзі чітко видно, що в кордони Тимофія часто порушувались. Чи це травмувало самого героя?

Насправді ні. Якщо говорити про героя, як про мене, то не травмувало. Це було весело. Було якесь відхилення, яке заворожувало. У мене нічого подібного в родині не було. В мене були всі правильні. Тато — автомеханік, мама — педагогиня. Бабуся все життя працювала на макаронній фабриці. Все зрозуміло. Певні межі та кордони і психологічні, і фізичні були присутні. А коли з’явилася ця людина, цього вже не було. Було цікаво спостерігати за його діями: як він плакав, буянив, кричав. За цим всім брудом, якого не було біля мене до того. І коли він порушував нашу територію, в перші роки це було цікаво і смішно. В підлітковому віці в мене була своя кімната і я розумів, що тут моя територія, тут мій телевізор і хочеш ти чи не хочеш дивитись футбол, мене це не хвилює.

— Під час прочитання, ловила себе на думці, що Тимофій, як на свій юний вік, дуже по-дорослому роздумує про різні речі.  Враховуючи, що Тимофій — це ваш прототип, ви теж в дитинстві так по-дорослому сприймали світ?

Можливо щось схоже і було. Але звісно голос автора трохи зливається з відчуттями і психологією персонажа. Якщо бути відвертим, першу частину книги я написав від першої особи. Вже потім мені довелось це змінювати. Я відчув, що у мене зв’язані руки. Я можу говорити від себе і від того, що я бачив. Та я не можу говорити, що бачили інші персонажі.

Коли ти пишеш від третьої особи, ти можеш охудожнювати. А коли від першої, ти ніби пишеш свою біографію. Ніби психологічно зобов’язаний писати так, як воно було. І коли я почав писати від третьої особи, зрозумів що можу писати все, що завгодно.

— Тобто такого криміналу, як описано в книзі, в реальному житті не було?

Було. Я багато чого ще не написав. Бо мені здавалось, що це може бути якоюсь маніпуляцією.

— У вашій книзі присутні доволі детальні описи ПТСР (посттравматичний розлад — ред.) Видно, що ви розумієте поведінку Фелікса. Ви це описували з вашого особистого досвіду чи з боку спостерігача? Оскільки ви теж військовий та були на фронті.

Власне і не розумів я того Фелікса поки сам не побував на війні. Звісно у мене не було такого ПТСР, але щось залишкове від війни залишилось. Були певні проблеми та звертання до психолога, але це минулось через півроку. У мене не було такого досвіду як у Фелікса. Я не вбивав пачками людей, як він. Але я бачив тих поламаних людей зблизька. І мені було вже 30 років, коли я спостерігав за такими людьми. Після повернення, я ловив себе на тому, що у мене з’являються певні речі, які були притаманні самому Феліксу. Нав’язливі думки, тривожні стани. Перші місяці, коли я приїздив в село, я дослухався до звуків автомобілів, які проїздили. Я ходив в лісі та збирав гриби, але несвідомо вдивлявся, чи не йде хтось з лісу. Були якісь речі, які в тебе сформувались на війні і ти їх приніс у звичне життя. Фелікса це теж супроводжувало. Він постійно дивився, чи не йдуть душмани, чи не летить вертушка.

— На вашу думку, ми вміємо контактувати з військовими, які повертаються з війни?

На жаль, у нас з цим велика проблема. І це найбільша проблема цієї війни. 500 тисяч ветеранів і півмільйона людей, яким потрібна психологічна допомога, навіть якщо вони думають, що їм вона не потрібна. Навіть якщо вони прослужили на другій лінії фронту, їм все одно потрібна психологічна допомога. Це величезний тиск, нервова напруга, ти потрапляєш у зовсім інше середовище.

— Як на вашу думку можна переконати військових звернутись до психолога? Бо у випадку Фелікса, такої можливості в нього не було. Зараз у нас дещо інша ситуація і набагато більше можливостей

Наслідки цього ми вже розгрібаємо. Це і розвалені сім’ї, і зламані життя. Звісно не у всіх, але ми ніяк не можемо переконати людину, якщо вона сама цього не захоче. Вона може сказати, що зі мною все нормально і мені це не потрібно. Звісно нормально, але можливо і ні. Я знав людей , які відслужили, але не могли місяцями спокійно спати.

— Ви ходили до психолога?

Ходив, але недовго. Я почав працювати дуже багато, по 12–15 годин на день. Це мені допомогло відволіктись. Та перші місяці, поки я не пішов працювати, були дуже складні.

— В Ірини Цілик скоро виходить фільм «Я і Фелікс» за мотивами вашої книги. Очікуєте, що будуть порівнювати фільм та книгу?

Насправді не варто порівнювати. Тому що сценарій писався не повністю за книгою. Брались певні герої, сюжетні лінії. Це не книга, це лише за мотивами. Книга писалась за мотивами мого життя, сценарій писався за мотивами книги, а кіно знімалось за мотивами сценарію.

— Та все ж у вас дуже цікаво вийшло. Вся сім’я залучена у весь процес.

Так, це family business. Я до цього звик, але це дуже цікавий випадок.

— Як ви відреагували на пропозицію Ірини зняти фільм про цю історію?

Мені завжди дуже подобалась дружба з Феліксом. Ірині подобались історії, які я їй розповідав. І коли я взявся за написання книги, вона сказала «давай я спробую написати сценарій», я був не проти. Іра взялась писати сценарій, звісно не обійшлась без моєї допомоги ( сміється — ред.) Певні епізоди написав я. Але я одразу сказав собі, що в історію сценарію не втручатимусь. Для мене головне — хороший сценарій, а не те, щоб він відповідав книжці. Після цього мені стало дуже легко.

— Чи були ви залучені в процес роботи над зйомками фільму?

Я був на всіх днях зйомок. Я там працював, але забув як називається ця професія. Людина, яка слідкує за відповідністю в кадрі. Одним словом, я є в титрах. Тричі.

— Чи ви долучилась до підбору акторів на головні ролі? Як вам Іздрик у ролі Фелікса?

Взагалі Іздрик — це моя ідея. Він дуже схожий на прототипа. Ззовні відповідність вражаюча. Шкода, що у мене нема фотографій Фелікса, проте у мене є пам’ять і я пам’ятаю його таким. В самого Фелікса було трохи більше цього солдафонства, а в Іздрика все ж більше інтелігентності. Проте вони дуже схожі. Часом коли я бачив, як він грає у мене з’являлись флешбеки і я повертався в ті часи.

— Виходить, що пишучи книгу ви прожили одні спогади, а працюючи над фільмом прожили інші спогади та проблеми?

Можна і так сказати. Коли ми приїхали дивитись на квартиру, де мали відбуватись зйомки, я зайшов на кухню і розплакався, бо побачив, що лінолеум там точно такий самий, як був у нас в квартирі. Більше такого лінолеуму я ніде не бачив.

— Як вам було спостерігати як ваш син грав вашого прототипа?

Та він і зовні дуже схожий на мене. Часом я сам вражаюсь тому, наскільки він схожий на мене в дитинстві. Це було цікаво, але ти швидко до цього звикаєш. На зйомках багато роботи і в тебе немає часу на зайві емоції. Іноді, коли чітко грали актори, пробивали на сльозу.

— Ви кажете, що ваша книга не про 90-ті. А як щодо фільму?

Фільм більше про 90-ті. Там на них зумисно акцентовано більше. Мені здається, це було зроблено влучно та без романтизації.

— Чого вас навчили стосунки з Феліксом в контексті ваших стосунків з сином?

Якщо чесно, я не готовий відповісти на це запитання, бо сам не знаю. Виховання мого сина в мене інтуїтивне. Я не маю певних правил, яких дотримуюсь. Можливо якби була друга дитина, я б підходив до цього по-іншому, зараз все відбувається таким чином.

— У книзі остання зустріч Фелікса з Тимофієм відбувається у 2004 році. Коли відбулась ваша остання зустріч з прототипом Фелікса?

Теж у 2004 році. Я намагався дізнатись, чи він живий. Писав у ветеранські спілки, деяким генералам, які були з ним знайомі. Генерали не відповіли, а спілки сказали, що нічого не знають. Мій дядько вже пізніше розповів мені одну історію. Коли померла моя бабуся у 2009 році, в нашій квартирі жив друг мого дядька. Якось йому зателефонував чоловічий голос і каже «Полковник такий то, чи можу я поговорити з Зіною?». Друг відповів, що вона померла і тоді він сказав «Значить це кінець» і поклав слухавку. Я знаю, що за місяць до своєї смерті, бабуся їздила до нього. Він жив один, сім’я його покинула. Він не міг ні встати, ні доглянути за собою. Він допився до такого стану, що бабуся говорила, що це вже просто живий труп.

— Ваші стосунки з Феліксом були про що?

Це було про те, що Фелікс не мав фактично сина, а я не мав фактично батька. Він в мене був звісно, але я його мало бачив, бо батько постійно був на заробітках. Мабуть ми якось доповнювали одне одного.