Античне Різдво і «титуловані дегенерати»: рецензія-розбір американської трагікомедії «Залишенці» Александра Пейна
Станіслав Тарасенко
З 29 лютого в українських кінотеатрах розпочався прокат одного з найбільш визнаних американських незалежних фільмів 2023 року — «Залишенців» Александра Пейна. Кінокритики США нагородили «Залишенців» чотирма важливими преміями: у стрічки два «Золоті глобуси» та цілих п'ять номінацій на «Оскар» (у тому числі — «Найкращий фільм року», «Найкраща чоловіча роль» і «Найкращий оригінальний сценарій»).
На момент написання статті «Залишенці» заробили у світовому прокаті понад 42 000 000 доларів (і це насправді чудовий показник для сучасного американського інді-кіно). Сценарій фільму, а також виконавці його головних і другорядних ролей — голлівудський старожил Пол Джаматті, актриса скандального «Ідола» Да'Він Джой Рендольф і 21-річний новачок Домінік Сесса, який після релізу «Залишенців» моментально досяг статусу нової кінозірки — абсолютно заслужено розхвалені критиками та глядачами.
За що ж хвалять «Залишенців», чому цей фільм підкорив західні кіноакадемії та кінотеатри, у чому його суть і в яке саме око потрібно дивитись Полу Ганему — про все це дізнаєтесь із рецензії.
Александр Пейн — подібно до Тодда Гейнза, Девіда О. Рассела, Річарда Лінклейтера, Пола Томаса Андерсона чи Тода Солондза — належить до категорії сучасних американських інді-режисерів, які хвацько увірвались на великі екрани на хвилі бунтарських дев'яностих років.
Як і багато його колег по цеху, Пейн спеціалізується на неспішному трагікомічному роуд-муві-кіно, досліджуючи американську реальність під кривим дзеркалом сюрреалістичної оптики.
Америка Пейна — абсурдна, ніякова, проблемна, дисфункціональна, депресивно-меланхолійна, гірко-смішна й замкнена у собі. Пейнові американці багато п'ють, старіють, розлучаються, живуть поодинці й постійно потрапляють у незручні ситуації. В принципі, сутність фільмів Пейна — соціальна і психологічна. Він зображує суспільство, яке опинилось у глухому куті; він оповідає про «розпад часів» і мутації традиційної родини, а також — про пошуки самого себе у цьому дивному саркастичному світі.
«Залишенці» — велика (як мінімум кінофестивальна) вдача Александра Пейна. П'ять номінацій на «Оскар» спричинили широкий розголос, нарешті привернувши загальноглядацьку увагу до цього неординарного режисера. Цікаво, що минула Пейнова спроба увірватись на мейнстрімні екрани — фантастична сатира «Зменшення» (2017) із ліліпутним Меттом Деймоном — провалилась у кінопрокаті та зібрала низку негативних відгуків, хоча фільм точно не заслуговував на таку долю. Власне тому Пейн і вирішив звернутись до перевірених часом витоків власної кінотрадиції — і «Залишенці» ознаменували його грандіозне повернення на кінематографічний Олімп.
1970 рік, напередодні Різдва, Нова Англія (крайній північній схід США), школа-інтернат для хлопців. Впертого та принципового викладача античної історії Пола Ганема (Пол Джаматті) залишають у школі на двотижневі різдвяні канікули як наглядача за учнями, які не мають змоги повернутись додому, і тому змушені зустрічати Різдво у ненависних їм шкільних стінах. Серед залишенців — не по роках обдарований впертюх — один в один молодша версія Пола Ганема — Ангус Тіллі (Домінік Сесса). Разом з Ганемом і учнями також залишаються кухарка Мері (Да'Він Джой Рендольф), син якої нещодавно загинув у В'єтнамі, та прибиральник. Кінець кінцем усі учні, окрім Ангуса, покидають інтернат, залишаючи хлопця сам на сам із Ганемом і Мері. Кожен із них — у тому чи іншому сенсі — одинак, який страждає на депресію. Але несподіване свято утрьох, банальна взаємодопомога та простий гуманізм дарують кожному з них надію на щастя та душевний спокій. Герої розкриваються один одному та переживають так звані внутрішні та зовнішні пригоди.
«Залишенці» — архетипний приклад незалежного американського фільму, який розчулює глядача. Повільний, смішний, драматичний, інтелектуальний, емоційний, ненав'язливий, актуальний — у «Залишенцях» все представлене в міру, все збалансовано і виміряно.
Александра Пейна доречно хвалять за те, що його стрічка ідеально тримається між двома вульгарними безоднями: приторною голлівудською мелодрамою та пафосною екзистенційною драмою.
Здавалося б, ще зовсім трішки — десь додай більше сліз, десь додай більше фарсу — і ми констатуємо очевидну маніпуляцію, звинувативши Пейна в дешевих сценарних прийомах, як, наприклад, скорбота за померлим сином чи благородний вчинок старшого товариша. Але ж ні! Пейн пересувається по самому краєчку леза бритви — і не зривається в жодну з вищеназваних безодень.
Дружні стосунки викладача Ганема та школяра-підлітка Ангуса, які типово для жанру розпочинаються з непримиримої ворожнечі, — серце «Залишенців». Маленькі люди, невдахи за своєю суттю, вони захищаються від жорстокого та несправедливого світу («курника в лайні», як називає світ Ганем) за допомогою напускного цинізму та показової бравади. Але за фасадом цього лицемірства приховані звичайні налякані ранені душі, які бояться отримати від життя ще одне, можливо вже фатальне поранення. Викладацька кар'єра та професійні амбіції Ганема були зруйновані в корені через конфлікт із «синочком багатіїв» ще у студентські роки. Батько Ангуса, за яким він сумує, — пацієнт психлікарні, а його мати вийшла заміж за іншого чоловіка та не дуже рветься бачитись із сином. Все це — здавалося б — заїжджена мелодрама, яку ми бачили вже тисячі разів. Все це — начебто поверхнево. Так, Пейн безумовно залишається на поверхні — його кінострічка присвячена силі дружби та вірі в людину, стражданням кожного та неспинному тиску суспільства.
Але ж саме на маленьких істинах тримається весь наш світ. І так само «Залишенці» тримаються на споконвічних цінностях «доброго фільму», який може здатись застарілим чи непереконливим тільки зневіреній у всьому людині.
Студентське кампус-роуд-муві Александра Пейна ніколи не навалюється на глядача з інтелектуальними одкровеннями — важливі теми у «Залишенцях» з'являються наче мимохідь. Расизм, соціальна несправедливість, проблема поколінь, традиційне виховання та протестне бунтарство — насправді «Залишенці» є різнобічною і багатотематичною стрічкою, але завдяки тому, наскільки обережно Пейн подає ці теми, складається враження, наче вони й взагалі у фільмі відсутні. В принципі, таким же самим є і наше життя — все фундаментальне, історичне та руйнівне проходить у ньому наче на задньому плані. А от в епіцентрі буття — звичайнісінькі люди, які зустрічають Новий рік перед телевізором, плачуть на кухні за загиблими, користуються освіжувачем повітря як дезодорантом і підказують, в яке саме косе око правильно дивитись при розмові (спойлер — у праве).
Оптимізм Пейна — критичного атеїста-сатирика — саме в його песимістичному ставленні до людини та суспільства. Пейн не вірить у світло в кінці тунелю, і саме тому — напевно, як моральну компенсацію — він і пропонує це світло своїм героям.
«Кожна дитина — художник», — говорять у «Залишенцях». — «Проблема лише в тому, як залишитись нею після дорослішання. Так сказав Пікассо». Це і є головною істиною Пейнової душекорисної стрічки. Ні, вона не закінчується стандартним гепі-ендом, справедливість у ній не перемагає, відчуття покинутості та перманентна депресія нікуди не зникають, і все ж після перегляду «Залишенців» ми ні на мить не сумніваємось у концептуальній значимості добра, любові, дружби та інших «застарілих примітивів». Вічні цінності вкотре проявились у сьогоденні.
