Андрій Хливнюк: «Мистецтво існує, аби ставити питання і відповідати на них»

Андрій Хливнюк: «Мистецтво існує, аби ставити питання і відповідати на них»

Лідер гурту «Бумбокс» — Андрій Хливнюк — неодноразово наголошував на тому, що не варто плутати власне його та ліричного героя його пісень. Що ж, справді: під час нашої розмови різниця була дуже помітною. На відміну від свого сценічного «я», Андрій здався стриманішим та спокійнішим. Під час відповіді на питання він робив нетривалі паузи та постійно підтримував зоровий контакт.

Ми поговорили про те, як вплинув на нього карантин, що цього року очікувати від «Бумбоксу» (й Андрія, зокрема) та які зміни в українському суспільстві ми зараз спостерігаємо.

При прослуховуванні альбомів Бумбоксу можна помітити, як змінилася ваша творчість. Що на це впливає: події чи особисті переживання?

Я не розділяю ці речі. Для мене події в країні — це ті ж особисті переживання, адже вони тісно переплітаються. Те, що ви записуєте і граєте, — це відображення того, що вам не байдуже.

Мистецтво існує, аби ставити питання і відповідати на них.

Це дуже цікаво, враховуючи й емоційну, і звукову палітру, яку можна використовувати, маючи такі інструменти як бас, барабан, гітара, діджеїнг, вокал, відеоряд тощо.

А де ви відвертіший: у житті чи творчості?

У творчості.

В одному зі своїх інтерв‘ю ви сказали, що ми не бачимо паралелей між особистим і суспільним. На вашу думку, яким чином треба це доносити до людей? Чи потрібно до цих паралелей приходити самостійно?

Потрібно піднімати дупцю і змінюватися. Нам самим, у першу чергу. Ми зараз не прибираємо вулиці, не годуємо безхатченків, адже у кожного з нас є своя справа. Давайте будемо у ній профі, і тоді матимемо час та натхнення змінювати щось, що є навколо нас. Все залежить від людей, від того, наскільки вони захоплені своєю справою: мистецтвом лікування, вчителювання, володарювання, співом тощо.

У зв‘язку із пандемією ви припинили гастролі й проводите більше часу в Києві. Як на вас вплинули обмеження? Чи завдає це дискомфорту, чи навпаки — надихає?

Так, зараз значно більше часу проводжу у цьому місті і, як і всі, вже звик. В цілому, можна працювати будь-де.

Якщо ви щаслива людина, то можете бути щасливою всюди: в літаку, вдома, посеред поля.

Новому матеріалу така пауза точно пішла на користь.

Що для вас означає бути щасливим?

Мати волю.

Адже воля — це більш всеосяжне розуміння свободи.

Тобто потрібно мати не лише волю, але і воліти щось робити. Тоді і буде щастя.

Фото: Альона Лобанова

Ви зараз працюєте над новим альбомом. На ваші останні альбоми значно вплинули події, що відбувалися у країні та світі. Як щодо нового? Які там будуть пісні?

Там будуть пісні як 2014, так і 2021 років. Я завжди відкладаю якусь кількість пісень “в стіл” і залишаю для наступного релізу як фундамент майбутньої платівки. Те, що концептуально не потрапило у «Таємний код: Рубікон», піде у наступну платівку, якою б вона не була і коли б не була. Правда, про це ще не йде мова. Зараз накопичилось багато хорошого матеріалу і мені хочеться зробити декілька релізів — не альбомних, а синглових. Один з них — «Жаль», а інший називатиметься «Правда», записаний у дуеті із Сергієм Жаданом.

Як у вас склалась співпраця? Чому вирішити записати спільну пісню?

Сергій — геніальний поет, тому мені було цікаво. Все вийшло дуже природно: я гортав стрічку, побачив його маленький вірш — і у мене народилась музика. Я навіть не телефонував, а записав голосове повідомлення, де наспівав цей шматочок віршу. Із взаємної поваги та бажання працювати народився спільний трек. Я ще попрацював над ним, написав частину тексту, він додав — і вийшла пісня. Прем’єру можна очікувати вже незабаром.

Скоро у вас відбудеться прем‘єра пісні «Жаль». Можете розповісти детальніше про роботу над нею?

Ця пісня написана в стилістиці Бумбоксу 2004–2009 років. Перша повноцінна музична робота нашого гітариста, Діми Куваліна, як співавтора музики і автора музичної частини треку.

Це пісня, щоб їхати додому, — так я для себе коротко її описую. Пісня про подорож для своїх.

(P.S Інтерв’ю було записане до прем’єри кліпу на пісню «Жаль»)

Ви в сторіс викладали слова нової пісні з Жаданом («той капітан, що у шторм неспокій»). Що для вас поезія і чи можна слова деяких пісень назвати поезією?

Я відокремлюю поетів-піснярів від поетів, бо у перших є такий потужний інструмент, як мелодія. В той же час поезія — це виключно володіння словом. У тому і віртуозність: ми знаходимо у коротких словосполученнях дуже глибокі сенси, постійно шукаємо у них себе.

Музика — універсальна мова. Поезія ж — заручниця мови, її перекладають. У музиці цього робити не треба, там дуже зрозумілий емоційний фон. Тому, безумовно, поетам-піснярям легше. А якщо вже зовсім примітивно, то нам просто не потрібно так багато приголосних.

Чи можна слова деяких пісень назвати поезією?

Так, звісно. Але до Ліни Костенко дуже далеко: ця жінка недосяжна у своєму генії.

У вашому попередньому альбомі є пісня, в основі якої — вірші Лесі Українки. Чи не виникало у вас бажання зробити те ж з поезіями інших українських поетів?

Я вже так робив для O.Torvald: поставив на музику один із віршів Євгена Плужника. Мені тоді дуже сподобалось: це були два Жені, обоє приїхали з Полтави, щоб займатися музикою — тільки з різницею у 100 років. Так, все було дуже схоже, окрім, звісно, генія Плужника і жахливих подій, які відбулися у 20-их роках минулого століття. Для мене це стало дуже важливою деталлю.

З Лесею Українкою таких паралелей немає, але я давно люблю цей вірш, тому і забажав його покласти на музику. Чому це сталося в якості романсу? Так вже відбулося. Чи буде ще щось схоже? Було б, звісно, круто надихнутися ще якимись поезіями. Та робити цілі альбоми з такого — ця ідея мені не дуже подобається. Проте все можливо.

Які українські поети вас надихають?

Я з поезією на Ви, тому не можу назвати окремо поетів, яких читаю. Особливо враховуючи, що останнім часом у мене був період прози. Класику всю люблю, всі програмні речі, бо ці поети для мене як читача чи слухача — зовсім не ікони, а реальні, живі люди, які нещодавно були поряд, тусуватися з нами.

Я люблю перечитувати те, що подобається, і потрохи відкривати для себе новинки. Тільки треба бути обережним, бо іноді можна зануритися і потонути.

Якщо говорити про Плужника, то я поклав його вірші на музику у період моєї зацікавленості Розстріляним відродженням. Видавництво «Основи» створило перевидання «Розстріляне відродження. Поезія та проза» з творами письменників тієї епохи, а я досліджував цей матеріал, щоб заповнити власні прогалини у незнанні історії. Вірш Лесі Українки «Плющ» мені запав в око, коли я взяв з бібліотеки її книжку. Гортав, і в один момент щось згадалося. Можливо, так буде ще з чимось, можливо, — ні. Побачимо.

Що ви більше цінуєте: сюжет чи стиль написання?

Не розділяю ці речі, насправді. Мені мистецтво або заходить, або не заходить. Це стосується будь-якого твору, адже ти спочатку рефлексуєш, а вже потім починаєш аналізувати. Якщо мистецтво не викликає у мене бажання відрефлексувати, то мені не цікаво проводити подальший аналіз. Я вже не думаю про те, що мені там сподобалося, а що — ні.

Загалом, композицію хочеться бачити цілісну, а потім вже дивуватися, як саме це зробили, як так вийшло. Тоді починаєш думати про те, які прийоми використовуються у творі.

З точки зору читача: українська література програє іноземній — чи навпаки?

Я б взагалі не вів дискусію у такому форматі. Ми є невід’ємною частиною світової культури, тому українська література не програє і не виграє. Вона просто органічно існує.

Жадан у розмові з Олександром Ірванцем на радіо НВ говорить, що нам потрібно розвивати не лише “creative writing”, але і культуру читання, бо зараз споживання мистецтва відходить на задній план. Що думаєте? Ви часто говорите про улюблених музикантів, а які ваші улюблені автори?

Чи люблю я читати? Так. Чи хочу я, щоб всі читали? Так. Над тим, як людей до цього спонукати, я ще поки якось не думав. Мені, в принципі, це не дуже і цікаво. Скажу так: давайте залишимо хрест Жадана йому. Хай несе його сам зі своїми побратими по перу. Мене ж більше цікавить музика — студійний, концертний світ, над яким я готовий працювати. Проте якщо все ж говорити про чудових письменників, то я Хема (Ернеста Гемінгвея) люблю. Завжди любив і любитиму.

Фото: Альона Лобанова

Ви неодноразово говорили, що за допомогою мистецтва прагнете донести певні суспільно-важливі речі. У кліпі «Ангела» закладено багато сенсів, але він не є простим для розуміння. На вашу думку, чи достатньо люди терплячі, щоб аналізувати і шукати сенси, закладені в мистецтві?

Не люди мають розуміти мистецтво, а мистецтво має бути настільки яскравим, щоб бути зрозумілим. Особливо — масова культура, до якої я маю відношення.

Якщо мене не розуміють і моя творчість є важкою для сприйняття, то це моя проблема, а не тих, хто це споживає. Значить, потрібно шукати нові форми.

Є ще інше пояснення. Це може бути не притаманною широкому загалу субкультурною штукою. Тоді, будьте ласкаві, пояснюйте, у чому ваш меседж, і будьте частиною тієї течії, яка вам подобається. Нехай вас розуміють лише справжні знавці. Я не бачу жодної проблеми в цьому.

Журналісти у коментарі до вашого кліпу просили вас розтлумачити деякі речі. І хоча ви достатньо детально пояснили їх в описі до кліпу, однак люди досі питають, що саме вони означають.

Це було моєю метою: щоб люди ставили питання самим собі і мені. Це необхідність.

Ставлячи якісь запитання вам, я все одно звертаюся з ними, передусім, до себе. Тільки-от відповідей не маю. Лише запитання, які я висвітлюю у тому спектрі, що мені властивий.

Чи можливо бути в нашій країні аполітичним?

Всюди можна бути аполітичним. Колись Дюма писав, що політика — примхлива пані. Ти можеш її любити, можеш — ні, але вона тебе полюбить, тільки коли сама захоче.

Ви можете бути аполітичними, ховатися від неї, не цікавитися, однак політика сама вас торкнеться, безперечно. Це не якась пташка, що десь далеко літає; це дещо таке, що безпосередньо впливає на ваше і на моє життя, це важлива частина життєдіяльності людей.

Бути аполітичним — означає просто бути інфантильним.

На вашу думку, чому у нашому суспільстві досі існує теза, що мистецтво має бути поза політикою? Зокрема, така позиція доволі часто зустрічається серед зірок.

Вони просто захищають свій орієнтований на Росію бізнес та свої прибутки. Так буває, і немає тут нічого страшного, адже це їх спосіб зберегти прибуток. Всі дорослі люди все чудово розуміють. Ці розмови про мистецтво поза політикою — рівно до першої державної нагороди.

От поясніть: чому хтось має отримувати ордени за те, що співає чи пише музику? Для мене, наприклад, це просто улюблена справа і професія. Чому тоді не дають орденів за заслуги відомим перукарям або чудовим чоботарям?

Це круто, звісно, — бути в андеграунді, але водночас це означає бути політично свідомим. Якщо ви не матимете переконань, вас використають, а якщо ви не даватимете цього зробити, то швидко опинитесь в андеграунді. Замкнуте коло.

Державні нагороди та ордени часто називають залишками радянського режиму, який наша країна перейняла. Чи маємо ми це викорінювати?

В собі — так. Я вірю, що якщо ми заберемо цю пихатість, це бажання отримати «ксіву», вийти в еліти, то воно зникне само по собі. Проте я не держслужбовець і не можу говорити про такі речі “для всіх”, адже не можна розмовляти про те, чого ти не робиш. Якщо вже починаєш декларувати, то роби щось для цього. А просто так повітря струшувати — не цікаво.

Чи маємо ми зрозуміти людей, які намагаються тримати контакт і їздити виступати в Росію, однак продовжують жити в Україні?

Давайте спершу звернемо увагу на самих себе, класних таких. Ми живемо в Україні, всі маємо українські паспорти і законодавство. То, може, триматимемося його? Як хочете змінити якісь закони, — йдіть у владу і робіть це. Або ж у суспільній організації гуртуйте людей і змінюйте їх, але тоді це вже буде протизаконно.

Добре було б ще навчитися діалог вести. Адже ми тут всі в одній купі, в одному човні, то маємо знайти спільну мову. Ми тут всі українці, незалежно від етнічного складу. Нам треба вміти говорити про такі гострі речі, обговорювати їх і знаходити консенсус. Перше, чого хотіли б наші так звані «сусіди», щоб ми тут пересварилися у три балди. Щоб нас легше було роз’єднати і над нами володарювати.

Так, колаборанти завжди існували, при всіх окупаціях. На жаль це факт, з ним нічого не зробиш: всі намагаються вижити.

Але ж ви виживаєте без гастролей в Росію.

До чого тут я? Не можна рівняти по собі людей. Ми можемо тільки діяти, а не розмірковувати про те, хто хороший, а хто — ні. Це завжди закінчується однаково. А ми ж не ідеальні, не святі.

Проте це реально змінити: повільно і важко, але реально. Добре було б, якби у нас було трішки більше терпіння, бо ми любимо розпочинати. А закінчувати, дописати до кінця — ні. Для цього має статися диво, напевно.

Всі ваші відповіді зводяться до того, що ми маємо починати з себе?

Не лише. Треба також питати з тих, хто витрачає наші гроші. Однак, безумовно, через себе. Та тут немає одного простого рішення.

Останнім часом до мене звертаються як до лідера думок і людини, яка щось добре знає на суспільно-політичному рівні. Мене це дивує, бо я просто людина, якій не байдуже. І це нормально.

І не треба скидати на когось одного всю відповідальність, бо відповідальний за це — кожний з нас.

В етері шоу “Кондратюк у понеділок” Ігоря Кондратюка ви сказали, що часи не змінюються, а змінюються лише декорації. Що, на вашу думку, лишається незмінним?

Природа людини. Її жадібність, бажання відокремитися від світу. А ще — трохи дивна віра. Віра у те, що ми такі особливі і що саме на цей період життя припадають найгостріші події, що цього не було раніше і не буде знову. Це наша суть, тому ми не вчимося — ні я, ні ви, — а просто знову й знов прирікаємо себе наступати на одні й ті ж граблі.

У соцмережах ви стали більше висвітлювати ваші будні з дітьми. Чого ви у них навчаєтесь?

Потрохи вчусь спостерігати за таким дивом, як просвітлена відвертість і трішки наївна радість від кожної сніжинки. Вчусь любові, відвертості. Вчусь прощати — навіть богів. Знаєте, ми ж для них боги на певному етапі, але вони нас прощають.

Після звільнення Олега Сенцова, чи достатньо уваги приділяють темі бранців Кремля? До цього Сенцов привертав увагу до проблеми голодуванням, а зараз часто чути про те, що начебто звільнили усіх «медійних» бранців Кремля, а імен більшості тих, хто досі там, ми навіть не знаємо.

Чи потрібну кількість уваги приділяє бджола ведмедю або пасічнику, які у неї мед забирають? Достатньо для того, щоб вона намагалася його вжалити ціною свого життя. Так само і тут. Уваги і раніше недостатньо приділялося. Адже це залежить не лише від бажання, а й від можливостей. Кажуть, що мало фінансування, мало всього. То, може, давайте змінимо?

Я кричу про це шість років з кожного каналу. Щось це дає? Так, мабуть. А таких, як я, ще багато. Навіть у владі: перш за все там, у Міністерстві закордонних справ, Міністерстві реінтеграції. Адже все це — живі люди. Наша велика біда в тому, що ми думаємо, наче ті, хто йде щось змінювати, раптом стають частиною держави, емігрують кудись на Марс, отримують якусь суперсилу. Але це не так. Якщо прослідкувати за другим, третім ешелонами влади (зокрема, в МЗС, армії, Раді), то можна легко побачити цих людей. То давайте їм допомагати, хоча б на своєму рівні.

Ви дуже багато підтримували Олега Сенцова, присвячували йому пісні. Як зараз складалися відносини з Олегом? Чи плануєте спільні проєкти?

Ми дружимо, дуже тепло. Щодо спільних проєктів — тут якщо руки дійдуть. Він зараз опікується своєю стрічкою, працює як режисер, і я дуже з цього тішуся. Сам працюю як співак: записуюсь на студії, продюсую матеріал. Востаннє спільно ми ходили на суд до Андрія Антоненка: обоє переконані, що про цю проблему треба говорити більше, максимально приділяти їй увагу.

Можливо, колись я втомлюся від гастролей, і тоді ми будемо з Олегом кататися, освіту нести. От тільки яку? Щоб робити таке, треба мати покликання і фах. А з мене який освітянин? Скажу тільки, що розбещених рок-зірок я б не пускав розповідати щось юнакам і дівчатам: вони можуть вдавати із себе начитаних, але я знаю, що в голові у них чорт знає що: гастролі, концерти, вечірки, творчість. Мені ж цікаво працювати з віртуозами, а інше йде вже поруч.

У своїх піснях ви підтримуєте Крим, кримськотатарський народ. Нещодавно виступали із закликом врятувати кримськотатарський канал. Чим для вас є Крим? Чому ви так прихильні до теми Криму?

Крим — те ж саме, що і Львів, тільки цю частину в нас окупували.

Немає ніякого «там»: це всі мої родичі, мої люди. Невже ми відділили вже все? Я завжди сприймав кримських татар, як своїх, адже вони — це невід’ємна частина української держави та культури. Якщо забрати їх у нас, то ми залишимося голі й босі. Адже вся наша історія тісно переплетена із цим народом, так само, як з греками, росіянами, поляками, литовцями тощо. Це частина нас самих.

Якщо говорити про молодь, то, на вашу думку, чи вона достатньо активна? Чи достатньо уваги приділяє резонансним суспільно-політичним подіям? Чи все ж вона надто пасивна?

Я не ділю людей на молодь і на “немолодь”. Бо що ж це означає: ніби ми, старші, такі розумні, а вони — малі, які ще нічого не знають? Це просто люди. Чесно кажучи, я часто зустрічав молодих людей, старших за себе. Навіть геть підстаркуватих у свої 18 років.

Щодо пасивності — тут дивлячись, який зробити зріз. І я не бачу у цьому нічого такого. Хтось слідкує за ситуацією навколо більше, а хтось — менше; щось постійно на виду, а щось — навпаки обділене увагою. Людей цікавлять і міжнародні відносини, і внутрішня політика. Це нормально.

Що для вас означає бути свідомим?

Не хворіти хворобами на кшталт Альцгеймера. Хіба бути свідомим — то не про здоров‘я? Це ж як одягати шапку в мороз. Свідомість притаманна будь-якій істоті розумній.