Алла Горська. Художниця, яка творила українське мистецтво і боролася за свободу, була вбита

Алла Горська. Художниця, яка творила українське мистецтво і боролася за свободу, була вбита

Алла Горська — українська художниця, монументалістка, діячка правозахисного руху, представниця шістдесятників. Попри заборони творити та переслідування радянською владою мисткиня продовжувала наповнювати українську культуру своїми роботами. Через це спецслужби СРСР убили її у віці 41 року за до кінця нез'ясованих обставин.

Про історію життя мисткині, її захоплення українськістю, боротьбу за права людини та трагічну смерть — у матеріалі. 

Прослухати текст

Російськомовна родина, дитинство та переїзд до Києва

Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в Ялті у Криму в російськомовній сім’ї. Україна тоді була в складі СРСР під керівництвом Сталіна, який почав впроваджувати радянську модернізацію, що тривала близько 30 років. Її основними завдання були індустріалізація, колективізація сільського господарства та «культурна революція» (виховання радянської людини). Згодом це призвело до Голодомору в 1932-1933 роках і початку масових репресій проти інтелігенції. 

Батько Алли Горської Олександр був директором спочатку Ялтинської, а потім Ленінградської й Алматинської кіностудій. Мати Олена працювала вихователькою у дитячих закладах і художницею по костюмах. 

Під час Другої світової війни разом із матір'ю Алла пережила дві блокади в оточеному німцями Ленінграді. Батько Горської тоді поїхав знімати фільм до Монголії й не зміг повернутися до сім’ї.

У 1943 році родина переїхала до Києва, де Олександр Горський став директором Київської кіностудії та отримав трикімнатне помешкання в центрі міста. 

У Києві Алла вступила до художньої середньої школи. Ті, хто вчився з Аллою Горською, називали її душею компанії та згадували незалежний характер, відкриту та веселу вдачу дівчини.

«Уже через кілька місяців після початку навчання Алла стала лідеркою. Вона була рослою, сіроокою, розумною дівчиною, лагідною, доброю, товариською — об’єднувала всіх»

— писала шкільна подруга художниці Галина Зубченко у книзі «Червона тінь калини»

Після відмінного закінчення школи вступила на малярський факультет Київського художнього інституту. Перші картини художниці були присвячені шахтарській праці. Її роботи одразу потрапили на всесоюзні виставки. Алла могла стати «радянською художницею», але вона захопилася українством. Збереглося її листування з друзями, де вона сміливо ділиться думками про те, яким бачить українське мистецтво:

«Мені не подобається мистецтво Пікассо як прояв світогляду світового міщанства. Мистецтво без коріння, народу, нації. (…) Але існує мистецтво Мексики, що представляє свій народ. І я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке представляє свій народ», — писала Алла Горська до своїх друзів. 

Під час навчання Алла Горська зустріла свого майбутнього чоловіка Віктора Зарецького. Подружжя працювало в одній майстерні. Вони подорожували Україною і разом захопилися монументальним мистецтвом.

У родині Алли Горської спілкувалися російською мовою. Вже у дорослому віці Алла свідомо вивчає українську, починаючи з абетки. Вона брала уроки у подруги, журналістки Надії Світличної, писала диктанти, робила вправи зі шкільних підручників, спілкувалася з друзями та читала вірші українських поетів. 

Надія Світлична була сестрою поета Івана Світличного, якого вперше заарештували у 1965 році. З того часу за Надією стежили та прослуховували (у 1972 вона була арештована разом з братом та іншими українськими митцями за нібито антирадянську агітацію та пропаганду — ред.)

Горська не була долучена до української культури з народження, але свідомо стала однією з тих, кого за «українськість» карали.

Клуб творчої молоді та розбитий вітраж «Шевченко. Мати» 

Помешкання Алли Горської у центрі Києва швидко стало місцем, де збиралися українські шістдесятники. У 1961—1965 роках Горська разом із Віктором Зарецьким, а також українськими поетами Василем Стусом, Василем Симоненком, Іваном Світличним і режисером Лесем Танюком стала однією з організаторок і активною членкинею Клубу творчої молоді «Сучасник». Це був центр українського національного життя у Києві. 

«Висока могутня блондинка. Усміхнені щирі очі з-під снопа розкішного золотого волосся. (...) Алла жила серед нас, але відчувалося, що вона належала до інакшої породи людей, до породи титанічної, була гребенем розбурханої української стихії. Аллу було неможливо перепинити»

— згадував Аллу Горську того часу її друг Сергій Білокінь.

У 1964 році з нагоди 150-річчя від дня народження поета та художника Тараса Шевченка ректорат Київського університету замовив вітраж. Після затвердження ескізів Алла Горська та інші митці Клубу творчої молоді розпочали роботу над макетом.

Художниці та художник створили його — в центрі зобразили Шевченка, який однією рукою пригортає мати-Україну, а в іншій тримає «Кобзаря». Образ доповнювали рядки: «Возвеличу малих, отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово!». Роботу назвали «Шевченко. Мати». 

Після того, як художники створили макет у натуральну величину, вибухнув скандал. Побачивши макет, партійне керівництво запанікувало та назвало твір формалістично-ворожим. Їх занепокоїло: «Чому мати-Україна така сумна?І взагалі, чому це Україна "за ґратами"?». 

Замість офіційного відкриття щойно закінчений вітраж розбили на тисячі друзок. 

«Його розбили по-злодійському, мало хто встиг його й побачити. Надто конфліктні, палкі вийшли спектаклі. Надто багато вогню, гніву було у вітражі», — згадував Сергій Білокінь.

Після цього Аллу Горську виключили зі спілки художників. Щоб поновитися у спілці, Горська поїхала до Москви. А в цей час КДБ організувало прослуховування в її квартирі. Горська знала, що за нею стежать. 

Декораторка, чиї роботи не побачив світ

Разом із режисером Лесем Танюком 1962 року Горська працювала у Львівському драматичному театрі над комедією «Отак загинув Гуска» драматурга Миколи Куліша (у 1937 його вбила радянська влада в урочищі Сандармох разом з іншою українською інтелігенцією, тоді загинуло 1111 людей. Подія увійшла в історію, як кампанія репресій Великий терор — ред.). Згодом вони почали працювати над п’єсою Михайла Стельмаха «Правда і кривда». Жодну з цих вистав радянська влада не дозволила поставити, й світ так і не зміг побачити декорації Алли Горської. 

«Декорації, костюми — п’ятий, сьомий варіант. Многотрудний, до збитих колін, пошук себе. Бо “ноги мої в модних черевиках свій босий слід не можуть віднайти”. Віднаходили, — найкращим доказом тому стала заборона обох спектаклів», — писав історик Сергій Білокінь. 

Початок переслідувань 

Також разом із Василем Симоненком і Лесем Танюком вона відкрила місця поховання розстріляних енкаведистами в 1930-х роках у Биківні (місце, де радянська влада таємно ховала жертв сталінських політичних репресій, розстріляних у київських в'язницях НКВС — ред.). Тоді радянська влада провадила кампанію масових репресій громадян — Великий терор. Українську інтелігенцію розстрілювали за нібито антирадянську агітацію та пропаганду.

Про це вона написала заяву в Київську міськраду. Поховання допомогли відкрити діти, які грали у футбол людським черепом з отвором від кулі. 

З 1965 по 1968 роки в Україні йшли таємні та відкриті суди. Почалися перші після смерті Сталіна арешти української інтелігенції й за ґратами опинилися багато друзів художниці, зокрема художник Опанас Заливаха, один з авторів вітражу «Шевченко. Мати». За антирадянську агітацію та пропаганду йому присудили п’ять років заслання в табори. Тоді Алла Горська приїхала до Мордовії в Росії навідати друга. Увесь час заслання Горська також писала художникові листи. 

У другій половині 1960-х Горська неодноразово була на допитах у КДБ. У 1968 році вона поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки та культури до керівництва СРСР проти переслідування, арештів і судів над українською інтелігенцією. Після цього Горську вдруге виключили зі Спілки художників.

Син художниці писав, що вдома був приколотий аркуш зі словами: «На даху куняє ґава. На щаблях сидіти жорстко, а Арнольдові цікаво, де блукає пані Горська». Мова йшла про агента, який слідкував за художницею і сидів на дерев’яних сходах до горища в будинку, де вони жили. Друзі Горської чи то жартома, чи серйозно називали його Арнольдом і часто з ним віталися.

Художниця активно допомагала друзям фінансово. Частину грошей, які вона заробляла, віддавала родинам політв’язнів або тим, хто повертався з таборів.

Очікуючи на повернення з табору Заливахи, Горська організувала друзів, які купили для нього одяг. Також вона орендувала кафе для свята з нагоди повернення друга. Та зустріч була для них останньою — за кілька місяців Аллу Горську вб’ють.

Загибель Алли Горської

28 листопада 1970 року Алла Горська вийшла зі свого будинку і поїхала до свекра Івана Зарецького. Вона не повернулася. Пізніше чоловік Віктор Зарецький поїхав по жінку, але знайшов оселю батька замкненою. Попри тривогу рідних, міліція не погодилася відкрити будинок.

29 листопада на коліях знайшли тіло Івана Зарецького з відрізаною головою. 2 грудня міліція нарешті зайшла в будинок і знайшла в погребі тіло Алли Горської, убитої ударом сокири ззаду по голові. Так деталі цієї трагедії описував син Горської Олесь Зарецький.

За даними слідства, нібито «свекор убив свою невістку Аллу Горську через особисту неприязнь, а потім вчинив самогубство». Друг художниці Сергій Білокінь пригадував, що перед загибеллю Алла зустрічалася з незнайомцем, з яким розмовляла в парку Шевченка.

Рідні та друзі художниці були переконані, що це політичне вбивство. Обставини загибелі художниці ніхто не досліджував, хоча у справі було багато невідповідностей: Іван Зарецький був літньою людиною, а Горську було вбито «професійно, одним ударом», як сказав медексперт. 

Довести правду чи добитися справедливості тоді було неможливо. Похорон Алли Горської в Києві 7 грудня 1970 року перетворився на мітинг протесту проти панівного комуністичного режиму. Радянська влада вела облік усіх, хто відвідав похорони та внесла їх до списку тих, хто нібито «загрожував безпеці СРСР». 

«Ми ховали її навіки 7 грудня 1970 року на Берківцях тьмяного зимового дня. Ховали в дубовій труні, зробленій на кіностудії для якогось фільму. Труни не відкривали»

— пригадував друг художниці Сергій Білокінь. 

Після розвалу Радянського Союзу за пошуки правди взявся син Алли Горської Олексій. Він по крихтах збирав інформацію про життя матері, листувався і зустрічався з її друзями, колегами, політв’язнями, які вижили. А згодом отримав доступ до розсекречених матеріалів, завдяки яким зміг довести, що його мати та дідусь були вбиті за вказівкою КДБ.

Зруйновані Росією мозаїки Горської в Маріуполі

Улітку 2022 року в тимчасово окупованому Маріуполі російські війська знищили мозаїки Алли Горської та Віктора Зарецького «Дерево життя» та «Боривітер». Вони були створені у 1967 році, обидві роботи були експериментальними, оскільки художники використали в них нестандартні матеріали: шлакоситал і метал. Ці роботи вважалися перлинами маріупольського зібрання монументалістики.