Боротьба за українську незалежність — батл у кілька століть

Далеко не завжди всі громадяни України цінували незалежність. За даними Центра Разумкова, у 2003 році лише 46% українців підтримали б Акт про незалежність. Хоч після Революції гідності цей показник збільшився, у наступні роки тенденція не була лінійною. Підтримка незалежності коливалася між 65 та 70% населення.

Вочевидь, після початку повномасштабного вторгнення ставлення до незалежності змінилося. Росія продемонструвала, що незалежність існує доти, доки її відстоюють. 

Наразі українці досягли, певно, найвищого рівня обороноздатності, єдності та міжнародного визнання за весь час націєтворення. Протягом цього процесу нам доводилося творити та обороняти створене за більш нерівних умов, ніж нині. «Свідомі» у співпраці з мультимедійною онлайн-платформою про минуле та сучасне України «Локальна історія» пригадують, як це було. 

Над текстом працювали кандидат історичних наук, дослідник проєкту «Локальна історія» Павло Артимишин, журналісти Олександр Ігнатенко і Анастасія Кондрат.

Друкована література — основний рушій націєтворення, вважав один із найвпливовіших теоретиків націоналізму Бенедикт Андерсон. 

Впродовж XVI-XVIII століть друковані тексти, написані церковнослов’янською та староукраїнською літературною мовою, з’являлися на сторінках панегіриків, поетичних творів, агіографічної, проповідницької та полемічної літератури, яку в тому числі видавали православні церковні братства.

Зачинателем нової української літератури, в основу якої лягла народна мова, став Іван Котляревський. У 1798 друком вийшли перші три частини його сатиричної поеми «Енеїда». Котляревський зробив те, що на той час було складно уявити — використав українську мову у літературному творі. Завдяки цьому її могла читати не лише освічена аристократія. 

«Енеїда» здобула популярність серед представників різних верств: від «грамотного селянина до багатого пана», пригадував російський письменник Вадим Пасек. Іншими словами, «Енеїда» мала націєтворчий ефект, адже культурно наблизила носіїв однієї мови.  

Котляревський працював над «Енеїдою» у час, коли російське військо придушувало польське повстання 1794 року. Він не міг знати, як царська влада сприйме появу друкованого твору українською мовою. Проте ризикнув і спричинив неочікувані наслідки: за наступні чотири десятиліття Григорій Квітка-Основ’яненко заснував напрям художньої прози та жанр соціально-побутової комедії в класичній українській літературі; Петро Гулак-Артемовський започаткував у ній жанр байки та романтичної балади, а наприкінці 1830-х років загорілася зірка Тараса Шевченка, якому у майбутньому судилося стати основоположником нової української літератури та «будителем» української нації. 

Зрештою українськість з літературного рівня переросла на Наддніпрянщині в на рівень громадський — 1846-го року у Києві виникло таємне Кирило-Мефодіївське братство, яке фактично стало першим політичним утворенням на цих теренах. І хоч навесні 1847 року його учасників заарештували, ув’язнили й заслали за висновками слідства, але сам факт існування надихнуло до розгортання у 1850-х роках українського національного громадівського руху, який, попри постійні репресії та заборони зі сторони російської влади, залишався впливовим явищем, що склало основу для появи перших український політичних партій у Наддніпрянській Україні. 

У ХІХ сторіччі український суспільно-політичний рух розвивався й у частині України, підконтрольній Австро-Угорській імперії. Там виникали не лише політичні партії, а й низка організацій, що навчали військової справи. Їхні члени увійшли у Легіон Українських Січових Стрільців — перше українське військове з’єднання XX сторіччя, яке сформували на початку Першої світової війни. 

Протягом осені 1914 року армії Російської імперії вдалося захопити частину заходу України та зупинитися перед карпатськими перевалами. Згідно з планом російського Генерального штабу, навесні 1915 року росіяни мали пройти через гори та швидко просунутися вглиб Австро-Угорщини по Угорській рівнині. 

Січові Стрільці спільно з іншими з’єднаннями обороняли дві з трьох вершин гори Маківка. Росіяни мали захопити її, аби надалі обійти австро-угорське угрупування та оточити його.

Хоч військо Російської імперії змогло з третьої спроби захопити Маківку, Українські Січові Стрільці чинили спротив, що виснажили наявні російські сили. Далі продовжувати наступ було неможливо. 

У ході польсько-радянської та радянсько-української війни у квітні-травні 1920 року Армія УНР та Військо Польське провели спільну наступальну операцію зі звільнення Києва, який у 1918 зайняли більшовики. 

Наприкінці квітня спільні польсько-українські війська почали атаку позицій Червоної армії. Вони зайняли оборону по лінії Чорнобиль-Козятин-Вінниця-кордон з Румунією. У Вінниці маршал Війська Польського Юзеф Пілсудський виголосив промову, у якій наголосив на важливості права українців на незалежність.

8 травня кавалерійські частини польського війська увійшли до Києва, а вже 9 на Хрещатику відбувся спільний парад. Після звільнення Києва лінія фронту перекинулася на територію Білорусі. Щоправда, всередині травня більшовики  знову зайняли Київ. 

Співпраця між Україною та Польщею не була бездоганною. За Варшавським договором Польща визнавала незалежність України в обмін на контроль над частинами українських західних регіонів. Проте угода показала, що Україна може виступати актором у міжнародних відносинах на рівні з іншими країнами.

Із 1929 року і до смерті Сталіна майже безперестанку тривали масові репресії. Їхньою метою було не знищити конкретних людей, а створити гомогенну спільноту радянських громадян, які не ставили б під сумнів будь-яку політику.

За пізнього сталінізму в таборах перебувало близько двох мільйонів людей, проте ефективність їхньої праці була вкрай низька. У таборах виникли конспіративні групи українських та балтійських активістів. Між кримінальними кланами йшла боротьба за ресурси. Керувати таборами ставало все складніше, проте за життя Сталіна реформувати систему ніхто не наважувався. 

Після смерті Сталіна керівник радянських силовиків Лаврентій Берія ініціював масштабну амністію, за якою з таборів звільнили близько мільйона людей, засуджених за неполітичними статтями. 

На долю політичних в’язнів амністія майже не вплинула. Через це у Норильському та Воркутинському таборах розпочалися повстання. Здебільшого їх очолювали українці та балти. В’язні відмовлялися працювати та вимагали, аби партійне керівництво приїхало та побачило їхні умови утримання.

Норильське та Воркутинське повстання брутально придушили. Наступного року подібний масовий виступ відбувся й у Степному таборі в Казахстані. НКВС застосувало п’ять танків, аби придушити і це повстання. 

Повстанці довели, що масові репресії не є ефективними у довгостроковій перспективі. Зрештою комуністична партія відмовилася від них. Навіть за умов радянського панування українці могли впливати на політику.

У травні 2014 року незаконне збройне формування «лнр» захопило Сєвєродонецьку-Лисичанську агломерацію. Противник передбачав, що обидва міста стануть ключовими в системі оборони псевдореспубліки. Але мріяли недовго — вже в липні Збройні Сили України спільно з Нацгвардією та добровольчими формування розгорнули контрнаступ, у ході якого звільнили Сєвєродонецьк і Лисичанськ. У результаті це дозволило відновити контроль над кількома районами Луганської області, в результаті чого російським військам, які вдерлися на територію України в серпні 2014, не вдалося прорватися у глиб країни у цьому напрямку.

Подальшому мирному розвитку Луганщини знову завадили росіяни. 24 лютого 2022 року РФ розпочала повномасштабну агресію проти України. ЗСУ вже не раз звільняли луганські міста. Наприкінці травня 2022 року майже вся територія Луганської області була окупована російськими військовими. Вільними залишались Сєвєродонецьк та Лисичанськ, однак в червні росіяни окупували і їх. 

Цього разу РФ застосовує значно більше людського ресурсу та зброї, аніж у 2014. Втім, за останні 8 років Збройні Сили України також покращилися, а незалежність України та її територіальна цілісність, які до 2014 року сприймались як певна даність та абстрактні поняття, перетворились на національну цінність. Це вселяє впевненість у те, що міць українських військових з консолідованістю суспільства посприяють звільненню не лише Луганщини, але й всіх окупованих Росією українських територій вже у найближчій часовій перспективі.