Олег Сенцов: «Моє кіно не про хорошого бандита, а про хорошого хлопця, який став поганим бандитом»

З 17 лютого в український прокат виходить стрічка Олега Сенцова «Носоріг» про лихі 90-ті, яка вже встигла побувати на престижних кінофестивалях, а творці фільму — укласти угоду із платформою Netflix про придбання прав на його показ.

З часу свого повернення, Сенцов зняв фільм, випустив кілька книг та спробував себе у ролі блогера, та чимало людей досі бачать у ньому колишнього політв’язня. Зараз він займається промоцією «Носорога», працює над виробництвом двох наступних стрічок і думає про написання ще одного роману.

«Свідомі» вирішили розкрити читачам Олега як режисера та поговорили з ним про прем’єру фільму, процес зйомок, подальші плани та стан української кіноіндустрії.

— По-перше, вітаю вас з тим, що платформа NETFLIX купила права на «Носорога». Відомо, що у фільмі задіяні непрофесійні актори, а головну роль, зокрема, виконував Сергій Філімонов, який не знімався до того у кіно. У вашому першому фільмі «Гамер» теж задіяні непрофесійні актори. Як вам із ними працюється? Чи це складніше? Якою є специфіка роботи?

— Нормально працюється. По-перше, важко порівнювати, тому що я маю не такий великий досвід у кіно, як комусь може здатися. У перших своїх короткометражках я працював із місцевими кримчанами: там був не дуже високий рівень як молодих, так і старших членів команди, тому я був розчарований.

Коли вже готувався до повного метру, то свідомо вирішив знімати непрофесійних акторів, бо вони виглядали у кадрі більш природними. Мій фільм «Гамер» мав певний фестивальний успіх, тож потім, коли я приступав до «Носорога», вже знав, що треба шукати непрофесійних акторів, і розумів, що головну роль не зіграє професійний актор, бо такого просто немає в Україні.

Стартувала підготовка до зйомок. А тоді розпочалася війна і я потрапив у в’язницю. І уже після мого звільнення ми повернулися до цієї роботи, адже сценарій, який був мені цікавий і який дуже хотілося втілити у стрічку, у мене залишився.

Я не вступав у кіношколи, не працював на інших площадках, тому нашвидкуруч всього навчався. Не було такого, що я-от прийшов і все знаю. Режисер — це професія, де ти постійно вчишся, де читаєш статті, де самостійно переймаєш досвід у інших.

Для власних стрічок я ретельно шукаю акторів, які максимально схожі на своїх героїв. Кастинг триває довго, проби — теж. Після цього я дивлюся декілька разів на людей у різних варіантах, вони навіть майже повноцінно проводять репетиції. А коли я знаходжу того, хто підходить на роль, то просто починаю його знімати.

На майданчику все дуже просто. Ми не сідаємо з акторами в коло, не обговорюємо сенс ролі, я майже з ними не спілкуюся. Що справді роблю, то це даю їм трохи свободи і контролюю, щоб все відбувалося у тому напрямку, який нам потрібен. Деякі епізоди інколи проговорюю ретельніше, але якщо ти можеш актору за 2 хвилини пояснити задачу, то ти поганий режисер.

— Як ви познайомилися із Сергієм Філімоновим?

— Був кастинг, під час якого ми шукали потрібну людину серед колишніх військових, в’язнів, спортсменів, футбольних фанатів. Нам потрібні були ті, хто пройшов певний шлях і мав досвід, негативний у тому числі: хто бився на вулицях, хто був на війні, бачив смерть. Ці люди зовсім інші.

У акторській команді фільму більше було саме таких людей, а до них я підмішував професіоналів. Було також багато акторів, які закінчили певний ВНЗ і десь знімалися, але не були відомими. Такі люди ще не зіпсовані нашим серіальним кіновиробництвом.

— Як вам із Сергієм було співпрацювати? У тому плані, що він колишній військовий, лідер організації «Гонор». У інтерв’ю Нарімана Алієва для медіа «Свідомі», він розповідав, що спеціально знімав стрічку по кадрах від початку до кінця, щоб двоюрідному брату, який зіграв там роль, було легше розуміти сюжет. Чи були у вас теж такі особливі підходи?

— Ні, у кіно так не буває. Дуже важко послідовно знімати все, адже у кіновиробництва насправді зовсім інші умови.

Коли ми говорили із Сергієм, то я поставив йому дві задачі. Перша: потрібно було набрати кілька кілограмів. Просив 15, він набрав 12 — і це дуже добре. У фільмі Філімонов виглядає значно більшим, ніж є в житті. Проблема була у тому, що він не дуже високий. Так, фізично розвинений, крепкий хлопець, але не великий. А нам потрібно було саме такого.

Друга задача: я хотів бути впевненим, що він мене не підведе, тобто що буде мене слухатися. І він справді робив все, що я йому казав. Коли приходили нові люди — деякі на весь проєкт, деякі на короткий період, — я постійно казав: «Слухайте Олега, і тоді все буде добре».

— Щодо головного героя: хто є його прототипом?

— Є один мій знайомий, який не дуже схожий на Носорога, але саме він став прототипом у контексті історії. Мені було цікаво подивитися на це життя зсередини, тому що я вважаю, що не буває поганих людей; є тільки люди, які завжди себе виправдовують.

Я різних бачив. Деякі з них когось топором зарубали, та не вважали себе винними. Адже людина така істота, що завжди себе виправдовує. У цьому людська трагедія. Тож мені було цікаво, чи може хтось це зрозуміти, чи може покаятися, і чи ми можемо його пробачити.

Хотілося ширше показати 90-ті роки та те, як вони на нас вплинули. В цілому, фільм тримається на досить динамічному сюжеті, тому що це один із моїх способів донести ідею.

Щодо, власне, сюжету та сценарію. Ви його написали ще до того, як розпочався Майдан, і до того, як вас ув’язнили. Відтоді пройшло багато часу. Що змінилося в сценарії і у вашому баченні?

Майже нічого не змінилося, тому що написано про 90-ті. Тобто роки вже точно не зможуть переінакшити цю історію.

Розуміння кіно, розуміння життя — воно приходить із часом. На це впливає людська психологія, перш за все, адже у деяких речах ти просто починаєш краще розбиратися. У сюжеті не сталося якихось змін, але психологічно вони були. Це непомітно, але з роками ти краще розумієш людей і можеш краще відтворити їхні історії на екрані. Це важливо, адже ти твориш життя, якого насправді не існує.

— При перегляді фільму, можна зловити себе на тому, що ти надто співчуваєш головному герою. Чи це правильно? Чи ви не зробили головного героя надміру людяним, бо він робив жахливі речі?

— Справді, жахливі речі. Це звучить по-простому, але так воно і було у 90-их роках. Люди ставилися до всього по-іншому, та у цьому і була проблема. Бандити не вважалися поганими хлопцями: всі їх знали, вони їздили на BMW і були тими, з ким не варто зв’язуватися. Все це було не нормально. Зараз ситуація змінилася, дякувати Богові. Проте атмосферу я добре пам’ятаю, і тому хотів показати, як воно насправді було.

Моє кіно не про хорошого бандита, а про хорошого хлопця, який став поганим бандитом. Я показав персонажа, якому ти у певний момент починаєш співчувати. Починаєш розуміти трагедію людини, яка не мала вибору.

Носоріг не дуже розумний, не герой. Він звичайна, сильна людина, яка своє життя трохи змінила і потім, в кінці, все зрозуміла. От про це фільм. Є ще також посил, назвімо, соціальний, для молодих хлопців, щоб в них не було романтизму стосовно кримінального світу.

— Де проходили зйомки? Чи було вам складно знайти локації, що схожі на 90-ті?

— Зйомки відбулися у Кривому Розі, де ми зняли 90% фільму. Обрали саме його, тому що це велике промислове місто, де є багато покинутих локацій, тож знімати дуже легко. Якщо проводити зйомку у Львові, то потрібно вивіски постійно прибирати або закривати, а там все дуже просто: прийшли, розвернулися, щось поставили — і все, можна знімати. Все це добре для нас, але погано для Кривого Рогу. Я про факт того, що у них досі такі місця є.

У якийсь момент ми повинні були знімати сцени у Німеччині, але почався ковід, тому наші можливості стали обмеженими. Почали шукати серед західної України. Кілька міст придивилися, але зупинилися на Львові і зняли там достатньо.

Потім багато чого довелося викинути, тому що все одно Львів був впізнаваним. Приїжджав навіть якийсь фахівець із Німеччини, художник, який сказав, що кадри схожі на Дрезден. Ми старалися зробити так, щоб створити у кадрі Дрезден, тому обирали загальні, окремі вулички, щоб було не так схоже на Львів. Та все одно місцеві розуміють. А от люди, які не зі Львова, цих місць не впізнають. Це добре, бо якщо глядачі все знають, тоді одразу ламається магія кіно.

— Щодо NETFLIX і придбання прав на фільм. Наскільки довго тривали перемовини і чи вони самі на вас вийшли?

— Ні, ми маємо світову sales-компанію із Британії, яка продає стрічки. Підписали з ними договір ще до Венеційського кінофестивалю, тому що тоді вони нам допомагали. Потім ми їздили із «Носорогом» по світу і вони займалися фестивалями, продажами.

Фільм дуже добре йшов, тому усі розуміли, що контракт буде підписаний. Просто ми тільки тепер, перед прокатом, оголосили. А команда вже звикла, і це перестало для нас бути новиною.

У нашій країні мало хороших новин, аж ось — українське повнометражне кіно, яке ще ні разу не показували, купує NETFLIX.

«Носоріг» — це стовідсотково українське кіно про нашу історію, ще й ігрове, тож я думаю, що воно буде достатньо високо у трендах.

— Щодо іноземної аудиторії фільму: чи вони все розуміють?

— Так, вони розуміють. Ми мали багато показів на фестивалях, де стрічку оцінили як молодь, так і люди середнього віку. Східна Європа — Польща, Словаччина, — вони більше відчувають це кіно, особливо Грузія. Кажуть, що у них було те саме.

Люди із заходу деякі речі не зовсім сприймають, у них були інші 90-ті. Вони розуміють, що це кримінальна драма, що такий світ, але їм потрібно трохи пояснювати, як це було історично, бо у них немає розуміння ситуації у Радянському Союзі. Є також речі, які тільки ми можемо зрозуміти. Наприклад, дитячі піонерські пісні. У наших людей, особливо яким біля 30-ти, все це викликає ностальгію.

Є у людей схильність ідеалізувати цей період, але я зовсім не такий і не вважаю Радянський Союз прекрасним світом. Я показав все, як воно було. Комусь це цікаво, комусь — «Було, ну і було». Я просто передаю без всяких прикрас, максимально відверто, і бандитизм, і 90-ті, і кінець 80-их.

— Просто американська молодь цим і займається зараз. Ідеалізують ті роки, говорять про СРСР, червоні зірки тощо.

— Це завжди так було. І про 70-ті, і про 80-ті, і дотепер цей тренд продовжується. Тобто ніхто не знає, де ця прекрасна країна СРСР, ніхто ніколи там не бував. А люди, вони ж завжди будуть чимось незадоволені: там високі податки, там погані дороги, там ще щось. Але у Союзі — тільки якась прекрасна казка.

Зараз це саме те, що робить Росія. Це бюрократична, агресивна країна, без захисту прав і свобод, яка не має жодного зв’язку із Росією, яку вони показують по телебаченні і яку люди у Криму та на Донеччині бачили з екранів. Вони думали про те, як там прекрасно, та про те, що зараз Росія прийде, і у них все стане так само. Росія справді прийшла та показала свій оскал.

— Власне, фільм розвінчує міф про класні 90-ті і не романтизує їх. Коли я ділилася зі своїми знайомими враженнями від перегляду, то раділа, що фільм не «Бригада», у якій є схильність романтизувати той час. На вашу думку, чи «Носоріг» допоможе все-таки трішки зняти цю пелену ідеалізму з очей?

— Моїм художнім завданням було показати трагедію людей, реальність 90-их та вплив тих років на нас. Адже відбувся дуже сильний надлом. Раніше побутувала казка про те, що до якогось моменту все було добре, що спершу ці хлопці були у піонерах, а потім раптово щось зруйнувалося, і вони стали такими виродками. Все це було показовою брехнею. Все було фальшю. І 90-ті на розуміння цього дуже впливають, тому що десь та ментальність продовжується, оце «по поняттях, а не по закону». Не у всіх, звісно, але такі є.

На заході цього немає, там панує зовсім інша культурна спадщина, а от у східних регіонах відчувається сильний вплив Росії. Я хотів показати, чому так сталося. Зараз не всі це зчитують, але саме таким є головний посил: те, що 90-ті не були прикольні, нічого цікавого тоді не було.

— Як ви гадаєте, чому Росія продовжує романтизувати 90-ті?

— Тому що Росія живе минулим. Для мене компліментом від вас є те, що моє кіно — це не «Бригада», тому що немає ніяких повторів. Це своє окреме кіно. Розумію, що порівнювати будуть навіть тоді, коли все устаканиться. Але пройде кілька років, фільм займе своє місце на полиці стрічок про той час, у тому числі і світових, тому що воно було у Венеції.

Вони там у Росії вихваляють Радянський Союз, Сталіна, війну. Святкують День Перемоги 9 травня так, як не святкували навіть у ті часи. Складається враження, що вони вчора цю війну виграли, а Путін особисто розробляв атаку. Я вам серйозно кажу. Стільки людей тоді полягло за амбіції Сталіна, який став однією із причин Світової війни, який зробив три акти агресії у 39-ому році.

Вони, з одного боку, їх прославляють, а з іншого — постійно ними лякають. Мовляв, дивіться, який був у 90-х безлад. Тоді відбувся поворот Росії: імперія трохи впала і поступово, природно почалася декомунізація. В Україні вона з’явилася тільки після 14-го року, а там спершу дуже проєвропейський рух був. Та потім вони звернули, бо їм постійно показували, нібито саме тоді було дуже важко, щоб людям навіть не подумалося, що у них був вибір на більш демократичний напрямок.

— Над чим ви працюєте зараз? Здається, наразі у роботі два ваші проєкти?

— Так, є два проєкти у розробці. Один, як і «Носоріг», теж їде на половину європейських фестивалів. Називається «Кай», а в його основі — сімейна драма. З ним, в принципі, у нас все зростається. Потрібно просто, щоб підтвердилися фонди та партнери, щоб ми попрацювали протягом року над збором грошей, контрактами та всяким іншим. Робота ця насправді не дуже цікава, я б вже знімав. Але, на жаль, треба і цим зайнятися.

Інший проєкт — це «Сяючий світ», який ми з американцями намагаємося зробити. Проте це дуже важко, бо ми хочемо знімати англійською мовою, з американськими зірками, за американські гроші, тільки-от в Україні. Це перший такий проєкт, але я думаю, що нам все вдасться.

Я маю написаний ще у в’язниці сценарій, який зараз просто переношу із паперу на комп’ютер. Він зачіпає Другу Світову війну, а якщо бути точним — то період після неї; розповідає, як все відбувалося. Це стрічка теж буде дуже відвертою, попри те, що у ній майже не буде показано самої війни. Історія, яку я розповідаю там, про вплив воєнних дій на людей, що дуже цікаво.

Скажімо так: якість моїх сценаріїв значно покращується, тому що ті ж «Гамер» чи «Носоріг» — це достатньо прості наївні фільми, і коли я писав їх, то теж був ще молодий і недосвідчений. Зараз я росту як режисер, як сценарист, тож так само ростуть інші мої проєкти. Вони будуть більш цікавими, більш глибокими, більш серйозними і, сподіваюся, більш успішними.

— Чому вирішили саме такий фільм знімати і чому саме англійською мовою?

— Чи буде він, чи ні — це поки тільки наш план. Хоча «Носоріг» і 10 років очікування показують те, що я добиваюся своїх цілей завжди. Сподіваюся, цього разу вийде швидше, але я готовий і 5 років на нього витратити, тому що це цінний для мене проєкт.

В основі — американська історія про молоду жінку з дитиною, яка приїжає у маленьке американське місто і помалу там відновлює життя. На таке кіно кажуть, що це «дитячий фільм для дорослих». Порівнюючи із «Носорогом», воно про зовсім інший всесвіт, про дуже світлу, веселу і, напевно, драматичну стрічку.

Спершу, коли ще писав його у в’язниці, то подумав, що класно було б зняти цю картину англійською мовою. Потім повернувся, і ми з командою поговорили про те, що чому б і ні, про те, що виробництво можна зробити, наприклад, у нас. Тож показали сценарій англійським партнерам, які сказали, що він крутий і що вони можуть заїхати куди треба. Тільки-от не дуже швидко, бо на заході, у Голівуді, все залежить від зірок: якщо хоча б одна скаже, що її це цікавить, потім буде легше знайти іншу, і згодом під це знайти гроші. Тобто воно працює не так, що ти збираєш кошти, а потім шукаєш акторів.

Я зірок не знімаю, тому що бюджет у 1,5 млн доларів для них — взагалі нерелевантна сума. Вони заробляють мільйони. Але вони теж люди, тому якщо цікавий сценарій, вони можуть сильно падати у гонорарах. Іноді взагалі знімаються за копійки, якщо кіно відгукується їм. Так що побачимо.

За копійки фільм не буде робитися, але у нас дійсно не голівудський бюджет, нижчий. Але при цьому вищий, ніж зазвичай в Україні, тому я хочу зняти тут, щоб нам вистачило грошей. Це теж як NETFLIX: тобто там не такі великі гроші, просто важливий політичний, історичний, культурний момент.

— Щодо вашого режисерського досвіду? Ви — людина, яка вчилася самотужки, вчите і продовжуєте, напевно, вчитися. Як це у вас відбувається?

— Однозначно! Це та професія, де треба вчитися кожний день.

— Як ви покращуєте здібності? От, скажімо, у написанні сценаріїв.

Це важко, справді важко. У 2006 році, коли я захотів навчатися на режисера, мене не взяли на цей курс. Тоді я вирішив, що зроблю все сам. Для мене це було нормальною історією, тому що я багато чого сам навчився і зробив у житті. Так як я хлопець із села, із простої родини, скажемо так, нічого у мене не було, наприклад, стартових можливостей великих. Я багато читав того, що дозволялося, хоча й всього було мало. Книжки замовляв, дивився передачі про кіно, про те, як знімають.

На той час було багато активних людей, які вирішили, що створять все самі. Відверто погано робили, але потроху досвід приходив, особливо якщо ти щось робив. Коли я пройшов з «Гамером» весь процес до дистрибуції, то вже більше став розуміти кіно завдяки такому великому проєкту.

Потім ти починаєш вже у зовсім іншій сфері спілкуватися, це теж розвиває. У якийсь момент важливо дивитися стрічки інших режисерів, класиків, які майже всі померли. Я, в основному, кінокласику дивився і дивлюся: на те, як це зроблено не тільки технічно, а й у контексті режисури, сценарію.

Книжки також перечитую. От зараз вийшла українською книга Роберта Маккі, яку дуже раджу! Вона була російською, коли я читав, але там переклад був «Сценарій на мільйон доларів». А тут — «Оповідь» (повна назва «Оповідь. Субстанція, структура, стиль та принципи письмової екранізації» — прим. ред.), як і в оригіналі. У цій книжці є багато речей, які треба не забувати та постійно оновлювати. І, звісно, потрібно працювати. Бо неможливо навчитися писати сценарій, не пишучи його. Те ж саме і з кіно. Тут практика дає більше, ніж все що завгодно.

— Ви якраз на своїй сторінці нещодавно вітали Марину Ер Горбач з перемогою її фільму «Клондайк».

— Бо це дуже класно! Є історія, коли я після звільнення поїхав на «Санденс». Був у Нью-Йорку і Вашингтоні, де відбувався фестиваль і куди мене запросили як гостя. Тоді я один із перших побачив, що це круте кіно. Потім відбулася світова прем’єра, а тоді через два дні — нагородження, на якому вони отримали приз за кращу режисуру.

У фестивалю «Санденс» специфіка така: у них є американський конкурс і міжнародний. Зазвичай на схожих подіях міжнародний компонент вважається головним, а місцевий — другорядним. Та у них навпаки. Проте все одно це дуже престижно, бо ж фестиваль входить у десятку кращих світу. Перемогти там — справді рівень, там погані стрічки не перемагають.

Це класно, що ми маємо українське кіно, яке є майже на кожному великому фестивалі. Значить, фільми знімаються і їх якість росте.

Зараз є багато новин про вторгнення, і за кордоном починають говорити про те, що тільки тепер у нас розпочинається війна. Але фільм «Клондайк» саме розповідає, що війна триває вже восьмий рік. Режисерка стрічки, Марина, у етері для свідомих розповідала, що турецькі партнери одразу привітали її з перемогою, а от із України ніхто навіть не зателефонував. Власне, чи ви теж помічаєте, що ми, можливо, не використовуємо нашу сучасну культурну спадщину в культурній дипломатії за кордоном?

У нашій державі є багато проблем. Але маємо неймовірний народ, де само собою все організовується, у тому числі виробничий процес або кіношний. Держава не встигає, вона дуже повільна. І це проблема. Бо поки наша державна машина не зможе зробити ці зміни, які творяться у суспільстві, нічого не буде.

10 років тому я їздив із «Гамером», знятим на фотоапарат. Приїжджав на фестиваль, а вони питали, звідки я. Хлопець з України, кіно знімає на фотоапарат — тут все зрозуміло. Тепер ми вже майже на всіх фестивалях класу «А» присутні. Беремо призи, знімаємо продукцію.

Є комедії всякі, є фільми історичні. Був великий проєкт «Захар Беркут». Буде «Довбуш». Є арт-хаусна «Стоп-Земля». І це дуже маленьке кіно, яке зібрало майже 4 млн гривень. При чому кінотеатри у нього не вірили, а люди пішли, бо це прекрасний світлий фільм, якого у нас ще не було.

Ми ростемо, відсотки від загальних зборів українських фільмів також ростуть, тож комерційно це дуже приваблює. І такий ріст не тільки тому, що це українське кіно. Немає такого, що «Ми підемо, зціпимо зуби, але досидимо», ні. Люди приходять, бо їм подобається.

— А ви згадали про комедії. У нас гарно вміють знімати про історичні події, війну.

— Спірне твердження. Але у нас справді знімають про війну та історичні події.

— Власне, якщо порівняти ці стрічки із комедіями, які знімають, то до комедій часто є питання, наприклад, етичні. Як-от до фільму «Любов і Блогери» про те, що дуже схоже на назву міста Кагарлик, де ґвалтували жінку у відділку поліції. Або «Скажене весілля», де є прояви расизму. На вашу думку, який у нас рівень комедії?

— Я просто не дивлюся, тому не можу сказати. Дивлюся телебачення, дивлюся всілякі шоу. Але не такі комедії. Слідкую за кіно, знаходжуся в інформаційному полі, і, навіть не дивлячись, можу знати багато інформації.

Коли вийшла картина «Мої думки тихі», я розумів, що це хороше кіно, тому подивився і не розчарувався. Це не дурна комедія, а дуже класна, файна така. Антоніо (Лукіч — прим. ред.) — неймовірний хлопець, який має тонке почуття гумору. У фільмі є певний акцент на місцевості, так що стрічку створив розумний режисер, який у такому жанрі працює. Можливо, він щось інше буде робити, та незабаром у нього вийде ще одне цікаве кіно.

Кінематографу потрібні різні жанри: і комедії, і бойовики, і фільми жахів, і кримінальні драми, і історичне кіно, і патріотичне. Все разом воно даватиме правильний меседж. Головне — якість, яка, на жаль, є невисокою через маленькі бюджети. Часто треба швидко зняти, тому роблять гарну обгортку, де всередині нічого хорошого немає. Люди на це йдуть, а після — розчарування, розчарування, розчарування.

Але глядач теж не дурний. Він трохи вчиться і вже розуміє, що хороше, а що ні. Якісь комедії збирають, а потім виходять погані комедії, які навіть не хочуть дивитися і які не збирають. Та це не тільки в Україні, а загалом у світі. Крім того, комедії менше коштують, бо місцевий гумор неможливо імпортувати.

Якщо я говорю про західний кінематограф, то є Дзідзьо. Він чудовий виконавець, що знайшов свою нішу у серйозній музиці і що створив кілька комедій, з яких я не дивився жодну, тому не знаю приблизного рівня. Але він мав дуже хороший збір, тому далі знімає комедії. Комусь це подобається. Я сподіваюся, що культурний та інтелектуальний посил цього жанру буде зростати.

— А ви не думали про те, щоб зняти комедію чи навіть, можливо, серіал?

— Ні, мені вистачає веселощів в житті.

— Вас зараз сприймають як режисера, громадського діяча, навіть блогера, бо ви записували інтерв’ю.

— Та, був період, коли ми їх робили. Зараз трохи зупинилися, бо це треба створювати постійно, а я не журналіст, маю трохи інший склад, тому для мене це було важко. Поставив цей проєкт на паузу.

Я пишу, маю багато підписників. Бувають на моїх сторінках новини, які так нормально вибухають. Говорю про них, бо є момент того, що у нас зовнішня трагедія в Україні і тому я стараюся відкривати питання про зміни, оскільки мені не байдуже до нашої країни.

— Чи будуть ще книги?

— Так. Думаю, що якщо зараз закінчу із всіма кіношними моментами, то буде трохи пауза і я візьмуся за книжки. Вважаю, що не варто чекати натхнення, бо це не шлях до професійного письменства.

Маю один великий роман, який написаний ще у в’язниці. Я хочу його набрати, тож сподіваюся, що до львівського BookForum вийде. Тобто він уже повністю написаний, його потрібно тільки набрати, доопрацювати. Просто сісти за комп’ютер, прикувати себе на два місяці і нажимати на кнопки. Це не дуже приємний момент, але теж потрібний. Також є у думках великий роман, більш серйозний, до якого потрібно підготуватися. Можливо, це станеться через 10 років, що я його напишу, але от в мене є такий план.

— Чи не відчуваєте ви на собі тяжкості від очікувань суспільства через ролі, у яких вас сприймають: як громадського діяча, блогера тощо?

— Очікування — це проблема людей. У них є думка: зараз з літака зійде Надія Савченко чи Олег Сенцов, і тоді сонце вийде з-за хмар. Одразу у нас будуть рівні дороги, вони все зроблять, створять партію, ми переможемо і будемо жити в прекрасному світі.

Наша проблема у тому, що ми чекаємо месію, який за нас все зробить. Та я не месія. Я одразу казав, щоб від мене нічого не очікували, і тоді не будете розчаровуватися. Я — це просто я, попри те, що хтось собі придумав якийсь героїчний образ. Слава Богу, життя перемогло, я вижив, тож краще житиму, ніж буду мертвим героєм.

— Ви згадали про досвід перебування у в’язниці. Коли ви оголосили голодування, одразу усе українське суспільство і світова спільнота звернула на це увагу, яку мали звернути одразу. Що робити зараз із бранцями Кремля?

Важке питання. Те, про що ми говоримо, сталося не на другий день після мого ув’язнення: пройшло 4 роки. Тоді був певний момент, коли все притихло і на нас така тінь впала, що я зробив все можливе. Те, на що розраховував, спрацювало, хоч і не одразу, тому що Путін ще довго не відпускав. Проте хвиля була.

Зараз ситуація трохи змінилася. Ми намагаємося щось робити, придумувати різні акції, але дуже важко все йде. Люди справді втомилися, вони не реагують на загиблих. Це триває уже довго, і кінця-краю цьому немає. Та я вірю у нашу перемогу, вірю у те, що хлопці повернуться з полону. Зараз треба лупати цю скелю, інакше неможливо.