Постколоніальне мислення українців: історія і наслідки
До незалежності Україна тривалий час своєї історії перебувала у складі різних імперій, зокрема Російської та Австро-Угорської, а згодом потрапила під тотальний контроль СРСР. Безумовно, імперська політика залишила значний слід на свідомості та мисленні багатьох поколінь українців. У чому особливості українського постколоніального мислення, як воно з’явилося та чи можливо з ним боротися — читайте у новому матеріалі.
Складність колоніям відмовитися від звичок і культури імперії
На початку ХІХ століття українські землі опинилися по дві сторони: Російської імперії та Австро-Угорщини. Зрештою на більш ніж 100 років українці застрягли у складі політичної імперської системи, яка обмежувала національну ідентичність та знищувала автентичність української культури. Згодом українці потрапили під тотальний контроль Радянського Союзу, що в багатьох аспектах чинив аналогічно до імперських держав.
Після незалежності колоніям важко відмовитися від нав’язаних імперських звичок та традицій, тому вони майже не бачать майбутнього окремо, відчувають себе неповноцінними у державотворчих процесах та часто наслідують певні культурно-політичні звички імперії, у складі якої перебували.
«Постколоніальне мислення характерне для будь-якої держави, яка відновила або здобула незалежність, вийшовши зі складу великої імперії. Тому це характерно і для України, і для багатьох інших держав, які доволі молоді та відносно нещодавно з’явилися на політичній карті світу», — зазначає історик та автор каналу «Історія без міфів» Владлен Мараєв.
Країни, які здобули свою свободу, опиняються в стані невизначеності. Фактично вони вже не є колоніями, проте у своїх поглядах, культурі та державотворчій традиції ще й не є незалежними державами. Саме в цьому полягає феномен постколоніального мислення.
Вплив Австрії та Москви
Внаслідок поділів Польщі, до Австрійської імперії в 1772 та 1775 роках відійшли Галичина та Буковина. Закарпаття на той час вже належало Угорщині, яка входила до імперії. Політика та реформи Марії Терезії та Йосифа II відносно позитивно позначилися на розвитку заходу України. Вони стимулювали початок національного відродження.
Ініціативу перебрали на себе греко-католицькі священник, які активно поширювали українську літературу, відкривали школи та товариства. На той час духовенство фактично було єдиною освіченою верствою населення. За часів Весни народів в середині ХІХ століття на цих територіях скасували панщину, і від 1848 року українці отримали досвід першого парламентаризму в роботі загальноімперського парламенту.
Відбуваються зрушення в культурі: скликається собор руських учених у Львові, на якому окреслюють широку програму організації української науки та схвалюють граматику української мови, відкриваються навчальні заклади, видаються українські твори. Відносно м’яка політика Австрійської імперії дала змогу поступово відновлювати українську ідентичність та національну ідею.
«Австрійська влада розуміла, що асимілювати українців з німцями неможливо. Натомість на регіональному рівні польська влада в Королівстві Галичини і Лодомерії, румунська в Герцогстві Буковина та угорська в Закарпатті займалися певною політикою асиміляції, оскільки мали вплив на культуру, книгодрукування та освіту. Проте цей вплив був менший, аніж у Російській імперії, починаючи з 1860-х», — підкреслює Владлен Мараєв.
У Російській імперії, з одного боку, можна спостерігати розвиток ринкових відносин. У 1861 скасовують кріпацтво; до регіону прибувають західні інвестори, що створює економічне процвітання. На територіях України, що входили до складу Російської імперії, відбуваються культурні зрушення — період діяльності Шевченка та Котляревського, відкриття Харківського, Київського, Одеського університетів тощо. Проте з 1860-х років ситуація різко змінюється: починають утискати українську мову та культуру.
«У Російській імперії до Валуєвського циркуляра ставлення до української культури було відносно поблажливим — Росія ще не бачила небезпеки для себе. Нагадаю, що твори Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шевченка та Куліша сприймалися позитивно і друкувалися в Петербурзі. Це сприймалося політичним керівництвом Росії як “ну хай собі там малороси займаються своєю регіональною культурою, це нікому не шкодить”. Але коли побачили, що існує можливість союзу між українцями і поляками, а поляки повстали двічі в боротьбі за свою державність, український рух сприйняли як загрозу», — відзначає історик.
Тотальна заборона всього українського перевершила будь-які утиски з боку Австрійської влади. Багато діячів були вимушені емігрувати на захід України, аби продовжувати свою діяльність.
«Звичайно, в Австрії люди відчували себе вільніше та більш незалежно. Можна навіть сказати, що саме відчуття людської гідності було на вищому рівні, тому що країна більш-менш працювала за законами. Була розвинена судова система та адвокатура. Якщо подивимося, чим займалася українська інтелігенція, то багато з них були юристами. Це ті люди, які будуть розбудовувати ЗУНР. Українці мали можливість реалізовувати себе в цій професії: бути заможними і авторитетними. Тоді як в Російській імперії, чимало української інтелігенції була революціонерами, які то в тюрмі сиділи, то на заслання їх відправляли, то позбавляли роботи. Думаю, навіть не варто говорити, що в Росії як державі слово закону важило менше. Як і зараз, власне», — стверджує експерт.
У другій частині матеріалу читайте про те, як СРСР поглибив постколоніальне мислення українців, про «трагедійне» сприйняття історії, а також інструкцію історика та автора каналу «Історія без міфів» Владлена Мараєва про те, як позбутися такого мислення.
СРСР — як ще один прояв імперіалістичного впливу
Після придушення Української революції 1917-1921 років більшовики захопили значну частину українських територій, а в середині XX століття фактично вся Україна опинилася у складі СРСР.
«У СРСР, з одного боку, існувала УРСР, завдяки чому термін “Україна” та “українці” остаточно прижився у свідомості. З іншого боку, Радянський Союз постійно пропагував так звану “єдність радянського народу” або “братерство народів”. Передусім це стосувалося України, Білорусі й Росії», — каже Владлен Мараєв.
Водночас СРСР цікавило створення партійної номенклатури та свідомості «радянської людини». Союз не терпів зайвих проявів націоналізму, етнічної ідентичності та народної автентичності. Всіх, хто загрожував ідеям режиму, чекало знищення.
«Щойно виростало нове покоління активних українців, тих, хто загрожував режиму, як їх знищували. Яскравий приклад — розстріляне відродження, згодом шістдесятники та дисиденти. Інших переманювали на службу імперії, переводили в Москву та Ленінград, давали можливості для кар’єрного росту. Саме тому багато українців у повоєнний час представлені у найвищих ешелонах влади СРСР. При цьому вони ставали лояльними до радянської системи і ніколи б не подумали про незалежне існування України», — підкреслює історик.
Як зазначає Мараєв, українізація, що здійснювалася в радянські часи, сприймалася як щось близьке до російського, таке, що не може існувати окремо від Росії. Саме тому відновлена українська незалежність в 1991 значною мірою діяла з оглядкою на Росію тривалий час.
Песимістична ретроспектива сприйняття власної історії
Окремим феноменом українського постколоніального мислення є «трагедійне» сприйняття власної історії. Більшість творів літератури та акцент вивчення історії припадає на невдалі революції, втрату незалежності та страждання українського народу. Це значно впливає на бачення та сприйняття власного народу і країни. Велика частина українців живе з патологічною установкою на страждання.
«Така установка справді є, тому що треба враховувати в цілому, в якому періоді ми живемо: екстремально жорстоке XX століття, тривалі періоди бездержавності, 31-й рік незалежності, і весь цей час Україна перебувала на етапі постійного державного будівництва. Проходила через кризи: політичні чи економічні. З 2014 року йде війна, з 2022 ця війна стала повномасштабною. Вочевидь, це відбилося на житті кожного, і лише поглибило таке відчуття», — стверджує Мараєв.
Як позбутися постколоніального мислення? Інструкція історика Владлена Мараєва:
1) Відійти від негативно-трагедійного сприйняття своєї історії — фокусуватися на успіхах, перемогах, видатних постатях.
2) Споживати український контент. В Україні домінувала російська культура. Склався стереотип, що російське серйозніше, цікавіше та якісніше. Він абсолютно хибний — у наші дні український контент нічим не поступається російському, а багато в чому навіть перевершує його і має сталу тенденцію до розвитку й зростання. Для прикладу, сучасна українська музика набагато якісніша й різноманітніша, ніж російська.
3) У побутовому та професійному спілкуванні перейти на українську мову.
4) Цікавитися історією та культурою зарубіжних країн, вивчати зв’язок з Україною, усвідомлювати українську культуру та історію як органічну частину світової.
5) Розвивати навички критичного мислення, аналізу інформації з багатьох (зазвичай суперечливих щодо одне одного) джерел, постійно підвищувати рівень ерудиції.
