Свято, яке у тебе забрали: Одеса в (перше) літо великої війни

Надія Глушкова — поетеса та продюсерка «Суспільне.Одеса»

У серпні 2022 року одеські маршрутки не пахнуть сіллю та SPFом. Я ніколи б не подумала, що це говоритиме про велику війну.

Під ранок я чую будівництво поруч — і майже не сприймаю ці звуки як прильоти. Але все ще не можу повірити в те, що сумую за тим, як на будмайданчиках о 6 ранку грає радіо і кричать люди. Раніше я б віддала все можливе, аби цього не було. Сьогодні я прокидаюсь і мрію почути нав’язливу мелодію гурту нульових замість сухих звуків арматури.

Коли виходиш на вулицю, здається, що потрапив у якесь з травневих свят, коли люди виїхали за місто на шашлики, а в тебе робота, тому ти нарешті без черги береш каву в улюбленій точці біля вокзалу. Але термометр показує 30 градусів тепла, календар — серпень, а з настанням вечора ніхто не повертається.

Моя улюблена кав’ярня стала віссю життя одного зі спальних районів. Я підходжу до неї і думаю, що колись читала про це у європейських романах. Тоді ніяк не розумієш, як під час війни люди сміються і сидять на літніх майданчиках закладів. Тепер ти навчився відчувати цю проволоку напруги, яка всіх поєднує.

У маршрутках не пахне сіллю та SPFом. Ніхто не струшує з себе пісок прямо в салоні, не передає надутих фламінго у ріст семирічної дитини з одного кінця маршрутки в інший. Ніхто не розпитує, на якій зупинці вийти, щоб швидше спуститися до моря.

Одеський вокзал пустішає, ніби всі, хто мав би їхати і приїжджати, перебралися на Привоз. Тут так само несуться потоки людей, шуршать пакети з овочами та м’ясом, десь міряють кросівки, десь кричать одне на одного через гіркувату молочку. Це місце видається тривожним сном у липку і душну серпневу ніч. І я вперше розумію, як мені некомфортно серед такого скупчення людей.

Ближче до центру відчувається те, що називають «тут ніби війни немає». Я знаю правду: війна займає місця тих, кого зараз тут немає. Друзів, які одягли військову форму. Друзів, які не вирвалися на вихідні, аби ночувати в хостелі, снідати у Макдональдсі та безвилазно сидіти в морі. Тих, з ким ми могли б стати друзями — але так ніколи і не познайомимося. Тут і зараз ми рахуємо відомі втрати війни, але навіть не можемо уявити обсяг невідомих.

Я бачу людей на Дерибасівській, але знаю, скільки насправді їх тут має бути. Так, щоб не проштовхнутися. Продавців цих страшних механічних собачок, які гавкають і підсвічуються, юрбу дітей, яких вожаті вивезли в Оперний, іноземців, які тебе кудись кличуть.

О 6 вечора підлітки на Деволанівському узвозі кажуть: «Треба буде скоро їхати». І я не вірю, що сумую за компаніями тінейджерів, які пізнього вечора обсиджують всі лавки і парапети у парку Шевченка. 

Коли напередодні грози на місто опускається трохи прохолоди, Трасу здоров’я займають велосипедисти, скейтери і бігуни. Вони рухаються вздовж пустих пляжів, що поросли травою. Ніколи б не подумала, що від вигляду голого піску може боліти.

Ніколи б не подумала, що в спекотні дні наприкінці літа буду бачити цю пустелю — а серед неї рідкісними острівками минулого життя пляжі, наповнені людьми. Місцевими і гостями, які виглядають поліцейських. І як тільки ті відходять достатньо далеко, натовп з десятків оголених тіл забігає в кристально чисту воду, аби вибігти на берег, як тільки черговий у мокрих плавках крикне, що патруль знову йде.

Я згадую новини про міну, яку прибило до берега Одещини буквального цього ранку, змиряюсь з тим, що це літо не відбиватиметься на шкірі морською сіллю. І десь дуже глибоко всередині думаю про те, що все це і означає життя.

Але поки асфальт не кипить від температури, а сонцезахисні окуляри можна сховати в рюкзак, я йду Трасою і натрапляю поглядом на літнього чоловіка, який сидить під деревами і дивиться на море. І ніби опиняюсь всередині крихітного одеського дворика під час Другої світової. Де всі займаються своїми справами, але кожен м’яз напружений, готовий до втечі та захисту.

Коли над містом прокочується грім, я завмираю і підіймаю обличчя до неба. Те ж саме робить чоловік, що йде мені назустріч. 

Ми зупиняємось на кілька секунд. Небо мовчить і просідає над Одесою. По карті я знаходжу грім поруч, але, йдучи додому, пришвидшую темп.

Ввечері не засинаю під музику з клубів Аркадії — і я б ніколи не подумала, що колись буду про це шкодувати.