Німецька політика щодо України: аналіз
Частка українців, які негативно ставляться до Шольца, зросла у більш як два рази за перші 4 місяці 2022 року. Про це свідчить опитування групи «Рейтинг». Є цілком очевидні причини, чому українці розчарувалися в новообраному канцлері ФРН. Чому німецька політика щодо України є саме такою?
У соціальних науках існує низка способів аналізувати зовнішню політику. Проте, як пише аналітик фонду «Повернись живим» Тарас Тарасюк, чи не найбільшого поширення в Україні набула «аналітика», яка заснована на науково-популярній літературі минулого сторіччя. Це, зокрема, передбачає антропоморфізацію об'єкта аналізу, тобто спробу пояснити політику держави психологією її лідера. Вочевидь, такий підхід може бути доречним у випадку роботи з надзвичайно персоналізованими режимами, як-от Туркменістаном. Водночас в українському інформаційному просторі досить поширеною є критика західних видань, бо вони називають російське повномасштабне вторгнення «війною Путіна». Ця критика є справедливою, тому не зрозуміло, чому спроби пояснити дії Німеччини вадами Шольца знаходять підтримку.
Доходить до того, що канцлера ФРН обвинувачують у «прихованих планах», які межують зі зрадою інтересів Німеччини на користь РФ. До цього вдався очільник опозиційної партії християнських демократів Німеччини Фрідріх Мерц. Проте російсько-німецький газовий проєкт «Північний потік-2» мав підтримку обох традиційно найбільших партій ФРН — християнських демократів (CDU/CSU) та партії соціал-демократів (SPD), до якої входить Шольц. За 8 років російсько-української війни тодішня канцлерка та християнська демократка Ангела Меркель 5 разів відвідала Путіна в Москві.
Навряд зовнішньо-політичну поведінку Меркель чи Шольца можна назвати зрадою — вони не присягали на вірність Україні. Для пояснення позиції Німеччини у міжнародному співтоваристві недостатньо вивчати біографії її канцлерів. Необхідно дослідити ті соціальні обставини, які уможливлюють отримання ними влади та визначають ідентичність ФРН.
Політика примирення як зовнішня політика
Наприкінці 60-х Західна Німеччина, зі столицею в Бонні, намагалася налагодити відносини зі Східною Німеччиною та країнами Центральної та Східної Європи, які найбільше постраждали від злочинів нацистського режиму. Це відбувалося попри те, що ці країни були з іншого боку «залізної завіси». Тоді Боннська республіка уклала договори з СРСР, Польською та Чехословацькою народними республіками, за якими ФРН визнала тодішні кордони та ініціювала співпрацю у сферах економіки, науки та культури.
Зрештою, Радянський Союз занепав, а політичні еліти ФРН упевнилися у правильності підходу, який був антитезою до повної ізоляції ворожих сил. У XXI столітті Німеччина далі розвивала особливу політику щодо своїх східних сусідів. Саме ФРН найактивніше підтримувала вступ Польщі до ЄС.
«Особливі» відносини з Росією та Wandel durch Handel
Після розпаду СРСР найбільш важливу роль у конструюванні німецької зовнішньополітичної ідентичності відігравала Росія, яка була повною протилежністю до ФРН. Німецька політика так само була побудована на «історичному боргу», який виник внаслідок нацистських злочинах на теренах СРСР. Аби зробити крок до примирення, ФРН прагнула повторити свій попередній успіх у Центральній та Східній Європі, сприяючи демократичним перетворенням у РФ.
Для цього німці послуговувалися концепцією Wandel durch Handel, тобто зміна завдяки торгівлі. Ця ідея не є ані новою, ані суто німецькою. Вона лежить в основі ліберальної теорії міжнародних відносин. У 1909 році британський журналіст Норман Енджел опублікував книгу «Europe's Optical Illusion», у якій обстоював тезу про неможливість війни між європейськими державами через економічну взаємозалежність. Держави діють раціонально, тож не спричинятимуть страждання собі ж. Книгу переклали на кілька мов, але вже за 5 років, у 1914, Велика Британія оголосила війну Німеччині. Того дня Енджел «напився б до непритомності, якби мав таку звичку», визнає він у спогадах.
Безумовно, у зведенні газопроводу «Північний потік-2» не обійшлося без приватних інтересів німецьких політиків та підприємців, проте саме ідея Wandel durch Handel уможливила його побудову.
Місце Білорусі та України
Цим же принципом Німеччина керувалася й у відносинах з Білоруссю, яка постраждала від Другої світової війни. У Берліні нульових років існувало політичне лоббі, яке просувало розбудову відносин з цією країною. Про це писала політологиня Іріс Кемпе. Тут знову німецька зовнішня політика зіткнулася з авторитарним режимом. ФРН інвестувала значні ресурси у неурядові культурні відносини з Білоруссю.
Німеччина провадила таку політику щодо Білорусі аж до початку повномасштабного вторгнення. У 2021 році Гіссенський університет у співпраці з Мінським державним університетом організував курс, присвячений політиці історичної пам’яті у Німеччині, Східній Європі та Росії. Проте студенти та викладачі з Білорусі справляли депресивне враження, адже, на відміну від німців, максимально уникали тем, що стосувалися білоруського сьогодення. Іноді було складно зрозуміти, навіщо взагалі це відбувається. Та і ця обмежена співпраця зійшла нанівець після початку повномасштабного вторгнення: чимало проєктів у сфері освіти та науки в Росії та Білорусі призупинили.
«Перевіряти політичні погляди — це не наша задача. Саме через це ці заходи [санкції та призупинення співпраці — прим. «Свідомі»] мають пакетний характер та шкодять, на жаль, і невинним», — пояснює президент Університету Гіссена та Німецької служби академічних обмінів Джойбрато Мукерджі.
Проте німецько-білоруська дисципліна продемонструвала ще одну обставину. Попри міф та реальність німецького розкаяння абсолютна більшість німецьких студентів-істориків не знали про Бабин Яр. На відміну від більшості країн Центральної та Східної Європи, злочини нацистів у Німеччині особливої уваги серед німців не отримували. Дослідниця Голокосту з Гіссенського університету не знала, як вимовити назву місця масового знищення громадян СРСР, попри те, що використовувала польське ім’я Аушвіцу — Освєнцим. Якщо російсько-німецька комісія істориків була створена у 1997 році, то українсько-німецька — лише у 2015.
«За мої 13 років у Німеччині я не пам’ятаю, щоб Україну конкретно згадували у нескінченній процесії ритуалізованої пам’яті», — пише журналіст Вільям Ной Глюкрофт. Схоже, німці визнають існування проблеми, адже ці слова опублікували у головному німецькому журналу, присвяченому міжнародним відносинам, «Internationale Politik Quarterly».
Чому так сталося?
Це парадоксально, проте схоже, німецька зовнішня політика краще пристосована до взаємодії з відмінними, а не подібними собі державами. Тому Україна вперше потрапила у фокус німецької політики у першій половині нульових, коли тодішній президент Леонід Кучма намагався встановити особистий контроль над владними інституціями. У 2000 Міністерство зовнішніх справ ФРН пом’якшило принципи видачі візи: у 1998 році візи в Німеччину отримало 133 тисячі українців, а у 2002 — 232 тисячі. У 2005 році християнські демократи, які тоді були в опозиції до уряду SPD та Зелених, розпочали парламентське розслідування щодо причин впровадження та наслідків цієї політики, стверджуючи, що це могло призвести до контрабанди людей, зростання проституції та махінацій зі страховими полісами у Німеччині.
Захищаючись, Міністр зовнішніх справ ФРН Йошка Фішер заявляв, що ці заходи уможливили Помаранчеву революцію. Це ж твердив і голова соціал-демократів у комісії парламенту Олаф Шольц. З одного боку, це говорить про віру у магічність своєї політики м’якої сили щодо східних сусідів, з іншої — про повне нерозуміння українського контексту.
Zuruckhaltungkultur та майбутнє
Німецька зовнішня політика є досить дивною не лише щодо України. Вона загалом обмежена як явище, що суттєво впливає на її якість. Політолог Вернер Лінк пояснює це тим, що ФРН боїться отримати статус держави-гегемона на європейському континенті через своє минуле, тому країні доведеться поєднувати лідерство з культурою самообмеження (Zuruckhaltungkultur), особливо у сфері застосування зброї. Лінк пише, що станом на 2014 рік таке поєднання все ще було можливим. На той час 60% німців вважали, що Німеччині не варто бути більш активною у зовнішній політиці, заявляв тодішній очільник МЗС ФРН Франк-Вальтер Штайнмаєр.
Проте не всі підтримували культуру самообмеження. Тодішній федеральний президент Йоахім Гаук заявляв, що іноді необхідно використовувати у боротьбі за виживання ні в чому невинних людей. Зараз все більше німецьких політиків поділяють його позицію.
«Моїм аргументом завжди було: різні країни мають різні ролі. Я думав, якщо Німеччина постачатиме Україні зброю, це буде остаточним сигналом для Путіна до початку війни. Це було помилкою», — каже депутат Бундестагу Антон Гофрайтер. Він є членом партії Зелених, які раніше були відомі своєю пацифістською позицією. Тепер Гофрайтер, як і його партія, підтримує надання Україні зброї.
Цілком очевидно, що німецька зовнішньополітична ідентичність змінюється. Це відбувається не так швидко, як необхідно для української оборони. Водночас зміни відбуваються і з Україною. Лише півтора року тому більша частина українців позитивно ставилися до Росії попри багаторічну тимчасову окупацію частини українських територій — демонструє моніторинг КМІС. На Німеччину не падають російські бомби та ракети, тож дивно було б очікувати від ФРН такої ж, як в Україні, революційної реакції. Усе ж, німецька зовнішня політика тепер не обмежуватиметься лише цивільними заходами.
