Справжня ціна «українізації»: чому більшовики видавали книжки українською?

Українізація — політика комуністичного тоталітарного режиму в 1920 — 1930-ті роки, яка передбачала залучення українців до діяльності радянських, партійних і громадських установ і організацій. Політика ідеологічно та пропагандистсько впливала на суспільство через використання української мови.

«Свідомі» у співпраці з Музеєм Голодомору розповідають про реальні причини «українізації». 

«Українізація» була складовою «коренізації», проголошеної Російською комуністичною партією (більшовиків) у 1923 році. Головним завданням совєцької «коренізації» в УСРР було формування лояльності до режиму, щоб його сприймали як «свого». Така політика, в тому числі мала послабити український національно-визвольний рух, який становив загрозу для більшовицького режиму.

«Українізація» охопила більшість сфер суспільного життя в УСРР. Проте найуспішнішою була саме у сфері шкільної освіти та культури. Також просувалася і в напрямку вживання української мови в офіційно-діловому спілкуванні. Одним із ключових завдань була «українізація» чиновників. 

Така політика проводилася й поза межами УСРР, зокрема в Курській і Воронезькій областях, на Північному Кавказі, Північному Казахстані, Сибіру та на Далекому Сході. Ці кроки стосувалися розвитку української літератури, мистецтва, освіти та науки. У 1929 році близько 92% дітей в УСРР відвідували україномовні початкові школи. Станом на початок 1930-х, більшість газет та книг видавалася українською. У 1920-ті роки частина інтелігенції, прагнучи розвитку всього українського, подекуди відкидала ідеологічне нашарування та завдяки «українізації» намагалася розвивати модерну освіту, культуру та науку.

Такі проукраїнські процеси не входили в плани комуністичного режиму і трактувалися ним як «буржуазний націоналізм» та «петлюрівська українізація».

14 грудня 1932 року вийшла сумнозвісна постанова «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області». Вона ознаменувала завершення «українізації», хоча формально ЦК КП(б)У мало забезпечити «систематичне партійне керівництво та контроль за проведенням українізації». Натомість про Північний Кавказ, де станом на 1932 рік українізація мала значне поширення, у Постанові формулювання звучали однозначно: «На Північному Кавказі діловодство радянських та кооперативних органів "українізованих" районів, а також усі газети та журнали, які видаються, негайно перевести з української на російську мову як більш зрозумілу для кубанців, а також підготувати та до осені перевести викладання у школах на російську мову».

Невипадково новий етап наступу на українську мову, освіту та культуру збігся із виморенням українців голодом. Знищення ідентичності є однією із складових геноциду поряд із фізичним вбивством.