Реформа, яка допомагає нам бути стійкими

Андрій Андрушків — виконавчий директор Центру спільних дій та солдат ЗСУ

За кілька тижнів після завершення Революції Гідности, 1 квітня 2014 року, Кабінет міністрів схвалив законопроєкт «Про схвалення Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні». Так почалася децентралізація – одна з найважливіших реформ в історії України, наслідки якої бачимо вже зараз. За ці 8 років міські, селищні та сільські ради стали реальними органами самоврядування, які працюють в інтересах громади, використовуючи ресурси на благо мешканців, розвиваючи освіту, охорону здоров’я, місцеву інфраструктуру, транспорт.

До старту децентралізації, місцева влада в Україні працювала за лекалами Радянського Союзу. Це такий підхід, коли є вузьке коло обмежених людей в столиці, які вирішують, як має жити кожне село і селище, де має бути підприємство, скільки треба дитсадків чи бібліотек в тому чи іншому місті. За таких умов суспільство не сприймає владу своєю, бо не бере участь в прийнятті рішень. Асоціювати себе з державою, в такій ситуації можуть лише в умовах тотального страху і пропаганди.

Путінська росія живе так досі: місцева влада там є простою формальністю, адже все вирішується в москві. А замість демократичних практик залучення, росіяни мають каральний апарат ФСБ, спецпризначенців та божевільних пропагандистів, на кшталт скабеєвої чи соловйова. З погляду організації місцевого врядування, росія досі живе за заповітами сталіна, який казав високопосадовим комуністам: «Вы слепые котята, что же будет без меня — погибнет страна».

Тому децентралізація – це декомунізації місцевого самоврядування. І воюючи з нами зараз, путінська росія воює з результатами наших реформ.

Наші місцеві ради репрезентують свої громади та їхні інтереси, а місцеві жителі чітко усвідомлюють, що мер та депутати є владою і що саме у спільних діях влади і громади шлях до перемоги. Саме мери і представники самоврядування очолюють мітинги у тимчасово окупованих містах. Ба більше: окупанти розуміють, що місцеві лідери мають достатній рівень довіри громадян і можуть очолювати спротив, тому їх викрадають і катують. Але вже маємо багато випадків, як, наприклад, у Скадовську, коли громада відбила свого мера після викрадення.

У 2014, під час наступальних дій та розгулу диверсійних груп росії у східній частині України, багато мерів і депутатів місцевих рад ставали колаборантами окупантів. Еталонним екземпляром пристосуванства тоді стала Неля Штепа, яка, будучи очільницею Слов’янська, публічно підтримала окупантів. Зараз такі випадки є рідкістю, адже бути проросійським політиком – це серйозний ризик для здоров’я навіть у мирний час.

Ще 8 років тому міські, сільські та селищні ради максимум що могли планувати на свій розсуд – це програму на день міста чи села. Але органи самоврядування пройшли серйозну трансформацію. Зараз вони розбудовують місцеві системи охорони здоров’я, освіти та інфраструктури. Більше того, місцеві управлінці значно покращили рівень управління фінансами, який став більш ефективним, ніж у 2014 році.

Як результат, мери і ради громад в областях, які віддалені від лінії фронту, наростили достатньо спроможності та ресурсу, щоб дати раду з небаченою хвилею біженців. Немає різниці, чи це обласний центр, чи віддалена громада на Прикарпатті чи Волині, – всі, у межах своїх спроможностей, приймають біженців, пакують гуманітарну допомогу для тих регіонів, що постраждали від війни, оснащують свої підрозділи ТРО.

Традиційна картинка для соцмереж і месенджерів «[назва населеного пункту] – це Україна!» заграла тепер новими барвами. У будь-якій громаді – від Тростянця до Мукачева і від Олевська до Очакова – тепер є місцеве самоврядування, якому місцеві мешканці довіряють, бо знають свою владу в лице і знають результати її роботи.

І якщо ви ще не знаєте, як бути корисним у час війни і що ще зробити для перемоги, то сходіть в місцеву раду чи старостат за місцем вашого теперішнього перебування. Там, скоріш за все, буде потрібна ваша допомога. І там, скоріш за все, ви зможете докластися до тієї непомітної, але такої потрібної праці, яка щодня наближає нашу перемогу.