Україна в російських фільмах

Віталій Гордієнко — актор та автор каналу «Загін кіноманів»

Росія роками готувала своє населення до війни з Україною. Робила вона це не лише за допомогою телевізора — ні. Вона використовувала усі можливі засоби комунікації із народом. А одним із найміцніших інструментів пропаганди є мистецтво кінематографа. Якщо подивитися на нього уважніше, можна знайти докази штучного розкручення ненависті до українців, яке почалось ще задовго до анексії Криму.

Такою собі колоритною фігурою, характерним персонажем — нехай і не головним героєм. Якщо раніше це міг бути армійський старшина або представник народних низів, то після розпаду союзу образ українця перетворився на злого колабораціоніста, зрадницю чи зрадника.

Бо до 1991 року владі достатньо було просто принизити українців та їхню важливість у побудові держави, спробувати зробити нас другим сортом. Проте коли ми нарешті стали вільними, то завдання у московських кіностудій змінилося: відтепер з українців треба було створити ворогів і змусити народ нас ненавидіти, та разом з тим не втратити тезу «другосортності» нації. 

Ця теза, яка є лейтмотивом багатьох російських фільмів до 2014 року, дуже часто повторювалася у різних стрічках, що не дивно, адже ще Геббельс казав: «Брехня повторена тисячу разів, стає правдою». Враховуючи той факт, що ми, через відсутність свого кінематографа, дивились сусідський, то це було дуже вдалим рішенням, бо заодно і українцям в самому Криму можна було нав’язати думку, що насправді вони історично належать росії. 

Приклад цієї нативної пропаганди ви можете знайти ще у старому культовому для росії фільмі «Брат 2», де в одній із сцен росіянин вбиває українця зі словами «ВЬІ МНЕ ЕЩЕ ЗА СЕВАСТОПОЛЬ ОТВЕТИТЕ», а в іншій сцені російський таксист-емігрант в Америці втирає головному герою, що росія Крим про*рала, а країни Балтики та сербів на Балканах — здала.

У фільмі, окрім того, що демонструється абсолютно шовіністичне ставлення росіян до всіх інших національностей, також показана і українська мафія, яка ненавидить росіян та називає їх москалями. Хоча росіяни теж не скупі на образи у вигляді слів «хохли» та «бандеровци». 

Так ми плавно переходимо до другого наративу.

Дуже показовим є той факт, що до 2014 року ми з росіянами нібито дружили, що вони всюди називали нас «братнім народам» і говорили про хороші стосунки. Проте у російському кінематографі ситуація була геть іншою і, як ми зараз бачимо, це було недаремно. 

У найкасовішому фільмі 2008 року в Україні «Адмірал» загін українських солдатів виявляється зрадниками, а УНР ігнорується як держава. У фільмі «Матч» гравці київського «Динамо» показані російськомовними відважними хлопцями, а всі українськомовні герої — це недолугі зрадники, які з квітами зустрічають нацистів, катують євреїв і пафосно мріють про вільну Україну. У фільми «Ми з майбутнього 2» двоє українців об'єднали у собі люту ненависть до москалів і максимальну боягузливість, що її вони проявляють у будь-яких складних ситуаціях, з яких їх зазвичай витягують два росіяни.

І це я згадав лише про верхівку айсберга, об який ми болюче вдарились у 2014 році.

Це визначальна риса росії. Що вони вміють добре, так це привласнювати собі те, що їм не належить. Всі ці фільми вміло перелаштовують історію під проросійський лад, тож якщо дивитись їх, погано знаючи про хід подій, то в голові складаються саме ті картинки, які потрібні були російській владі для підтримки населенням вторгнення в Україну. 

Адже з їхніх фільмів випливає один простий факт: України не існує. Це фейкова держава, яка має бути у складі росії, бо Київська Русь — це русская зємля, бо козаки — це русскіє воіни, бо український богатир Піддубний виявився русскім медведьом Поддубним, а Київ на початку XX століття від страшного загарбника Петлюри захищали виключно русскіє офіцери. Тут я хочу особливо виділити «Тараса Бульбу», де практично кожен герой перед смертю читає вголос оду «русскай зємлє», «русскому сєлу» або ще чомусь русскаму. Ось це — максимальний рівень огидності: що таке питомо українське явище як козацтво російські кінематографісти перекрутили і забрали собі. 

У них завжди була державність, були красиві вбрання, прапор, промови про патріотизм і величність гасударства. Вони виховані у наративі величі, а тому їм так важко зрозуміти, як це — боротись за себе, за свою державність. 

Українці ж всі роки тільки цим і займаються. Російський фільм «Матч» якраз побудований на основі історії українців, а не росіян, яку вони намагаються вкрасти собі. 

В Україні до 2014 року було не так багато популярних акторів. Здебільшого всі українці знали про існування Ступки, сина Ступки і внука Ступки, а також на слуху були Богдан Бенюк, Ольга Сумська чи Станіслав Боклан. Всі ці актори успішно встигли зіграти або тупого українця, або зрусифікованого українця тощо.

Це був дуже мудрий крок кремлівської пропаганди: світочі українського акторського мистецтва застрягли у таких сумнівних проєктах, що в однієї частини населення країни викликали огиду, а в іншої — любов до росії. Адже якщо наші найкращі актори грають в цьому, значить це нормально для українців. 

Чому ж вони так псували собі репутацію? Все просто: російську мову розуміє більше людей. На той час загальноприйнято було знімати всі комерційні проєкти російською, щоб зібрати більшу касу. Від такої культурної політики практично вимирало українське кіно. Відповідно, наші артисти дуже хотіли десь зніматись, але на той момент в українському кіно або взагалі не пропонували нічого, або пропонували мало. Інша справа — російське кіно: там і гроші є, і популярність неабияка, і байдуже було, кого грати. 

Цей наратив не стосується України напряму, проте не можу його оминути. Практично у кожному фільмі, навіть для дітей, демонструвалося те, які росіяни сильні, мужні і героїчні воїни. «Рускіє своїх не брасают», «Рускій офіцер слово дєржит» і «Широкая душа рускава народа» — всі ці фрази постійно прописувались у сценаріях як істина. І хоча ми зараз бачимо, що все виявилось брехнею, та ці фільми ростили націю, яка вважала себе найсильнішою у світі, яка ненавиділа Україну та вважала, що це все по праву їхня територія.

Якщо тверезо подивитися на російські фільми, ти усвідомлюєш, що питання нападу росії на Україну було лише питанням часу.

Є й інший аспект цієї історії: виявилося, що росіяни не знали українців. Вони вірили у міфічних слабаків, яких вони завжди перевершували у своєму кіно, а зустрілись із героїчним спротивом вільних людей.