Європейська спадщина Донбасу: історія, архітектура та мешканці

Грубі. Неосвіченні. Проросійсько налаштовані. Не зацікавлені в українській культурі. Головна цінність — наїстися та випити. Половина з них сиділа у в’язниці. Можливо, вони агенти Кремля. Такі стереотипи поширюються про жителів Донеччини та Луганщини. 

Стереотипи — це перебільшені уявлення про групу, які виправдовують ставлення до неї, вважав класик психології Гордон Олпорт. Вони мають різні витоки, які важко відслідкувати, адже можуть зберігатися протягом довгого часу без змін. Стереотипи виникають, аби спрощено передати регіональні відмінності України з її 40 мільйонним населенням. Проте вони завжди відбивають ті соціальні та політичні конфлікти, які існують у суспільстві. 

У 2014 році в Україні таких конфліктів побільшало. Росія використовувала пропаганду, аби радикалізувати жителів Донеччини та Луганщини. Частину людей вдалося переконати, когось навіть примусили взяти до рук зброю та приєднатися до незаконних збройних формувань. Водночас українці з інших регіонів також потрапили під вплив російської дезінформації. Вони повірили, що на сході проросійськи налаштовані люди складають більшість. 

Дослідження ставлення до внутрішньо переміщених осіб у 2014-2015 роках продемонструвало, що негативні стереотипи були поширені в усіх регіонах України. Половина жителів Львівської та Івано-Франківської областей вважали, що населення Донеччини та Луганщини — «маргінали, тобто люди, які відірвались від своїх коренів». Водночас більшість жителів західний областей ніколи не відвідували східні.

Дарма. Адже у сходу України — цікаве європейське минуле, яке було знищене Радянським Союзом. 

Комуністи створили свій міт щодо регіону — «Донбас як простір трудової слави», де соціально-економічний клас заміщує національність. В основі цього міту — забуття, винятковий фокус на теперішньому, «трудових звершеннях». Як пише докторка історичних наук Лариса Якубова, під час сталінізації регіону комуністам вдалося «фактично витравити історичну пам’ять народу в усіх її етнічних формах». У радянських фільмах про Донеччину та Луганщину замість звичного на той час національного строю всі одягнені в шахтарську уніформу, а замість степового пейзажу видніються терикони та димові труби. Вони слугували творенню міту «шахтарського Донбасу», який конфліктував з реальністю. «Донбас — це не лише монопрофільні шахтарські міста з хімічними підприємствами», — пояснює Якубова в коментарі Свідомим. 

Радянська влада стимулювала міграцію з усієї країни до регіону. За умов співіснування багатьох націй російська мова була lingua franca, тобто мовою міжнаціонального спілкування. Через це людина відчувала лояльність не до країни свого походження, а до радянської держави.

Зникненню багатоетнічності також сприяло знищення сільського населення. За роки радянського панування частка сільського населення зменшилася, зокрема через Голодомор. Населення Донеччини та Луганщини фактично наближалося до комуністичного ідеалу — безкласового суспільства. Але не через зникнення матеріальної нерівності, а через надзвичайно високу частку пролетарів. 

Якубова каже:

Проте у сходу України є й інша, дорадянська історія. 

У 18 столітті Російська імперія, частиною якої тоді було лівобережжя України, почала набувати рис модерної держави, розвинувши кадрову армію, офіцерський корпус та бюрократичний апарат. Завдяки цьому, Петербургу вдалося знищити Гетьманщину та Кримський престол. Єкатеріна ІІ прагнула заселити ці землі лояльними військовими-аграріями. Для цього вона започаткувала колонізацію сходу України, запросивши німців та православних підданих Османської імперії. Так на Донеччині та Луганщині виникли іноземні колонії. Для них схід був краєм можливостей, де можна було наново розпочати життя. Подібні процеси відбувалися і в Австрійській імперії: німці створювали колонії у Хорватії, Угорщині, на Галичині та Буковині. 

У першій половині 19 сторіччя промисловість України вже створювала понад 10% внутрішнього валового продукту Російської імперії. Водночас ці підприємства були здебільшого легкими: 80% цукру з буряків і третину алкоголю імперії виробляли саме в Україні. Це відбувалося попри значні мита, якими Петербург обкладав Україну. На думку професора історії Нью-Йоркського університету Вільяма Блеквела, ця колоніальна політика була навіть більш планомірною, ніж політика імперії у Центральній Азії (Росія захопила регіон у другій половині 19 сторіччя, прагнула русифікувати його, аби довести європейським країнам — вона теж має власні колонії). 

Ситуація змінилася після 1856 року, коли Росія зазнала поразки в Кримській війні. Аби реформувати російську економіку, Петербург був вимушений суттєво змінити соціальну структуру населення. До 1861 року половину працівників всієї промисловості імперії складали кріпаки. Здебільшого вони працювали на невеликих мануфактурах чи фабриках своїх хазяїв, їхня праця мала низьку ефективність. Через нездатність самостійно розвивати промисловість, Петербург запровадив монетарну політику, яка заохочувала іноземні інвестиції. Завдяки цьому закордонні підприємці доєдналися до своїх компатріотів, що вже проживали у колоніях Донеччини та Луганщини.

Після роботи шахтарі поверталися в бараки чи землянки, у яких панувала антисанітарія через нестачу води. Вживання алкоголю та бійки були найпопулярнішими формами відпочинку. На шахтах був постійний дефіцит працівників. Аби пом’якшити проблему, у 1884 році місцеві підприємці-іноземці заснували фонд страхування працівників від інвалідності. Це відповідає загальноєвропейській тенденції захисту прав працівників: у 1897 році парламент Великої Британії постановив, що працедавець має виплачувати компенсацію пораненому працівнику. У Німеччині подібна норма діяла з 1884 року. 

Водночас прирівнювати Донеччину та Луганщину до інших європейський індустріальних регіонів не варто, вважає Якубова. Якщо в Польщі чи Німеччині індустріалізація відбувалася органічно, то в Російській імперії та СРСР промисловізація сходу України була штучною та частковою. 

«Виробництво — це складна система, яка пов’язана з багатьма іншими сферами життя, культурного та соціального зокрема», — каже науковиця. Російські та радянські політики натомість хотіли одним стрибком наздогнати інші країни, швидко розбудувавши військово-промисловий комплекс.

Станом на початок 20 сторіччя у Катеринославській губернії проживало 80 тисяч німців, 50 тисяч греків, 15 тисяч поляків, 5 тисяч турків, близько тисячі французів та пів тисячі британців. Ця губернія простягалася від Кривого Рога до Луганська, від Дніпра до Маріуполя. 

Класична ленінська політика передбачала підтримку національних спільнот. Її імплементація протягом двадцятих років увійшла в історію як «коренізація». Проте за сталінізму не було місця багатоманітності. З 30-х років греки Донеччини були жертвами репресій, а після завершення Другої світової війни памʼять про них була стерта. Маріуполь перейменували на Жданов, Сартану — на Приморське. Попри це грецькі громади збереглися на Донеччині. Частину з них бойовики незаконного збройного формування «днр» захопили у 2014 році. Їх примусово мобілізували напередодні початку повномасштабного вторгнення, повідомляла ексомбудсменка Людмила Денісова.

На початку Другої світової війни радянські силовики депортували близько 100 тисяч німців з Донеччини та Луганщини. З мапи сходу зник Нью-Йорк, Ротфельд та Отілієнфельд. На їхнє місце прийшли Новгородське, Красная Поляна та Куравльовка. За даними довідника «Німецькі населені пункти в СРСР до 1941 року», у Донецькій та Луганській областях можна нарахувати близько 350 таких міст, сіл та хуторів.

Пам’ять про виникнення важкої промисловості Донеччини та Луганщини також була стерта. Радянські пропагандисти не могли визнати, що ключовий для них регіон виник не в останню чергу завдяки іноземним капіталістам. 

У 2021 році Новгородське повернулося до своєї попередньої назви — Нью-Йорк. Чи варто повертати й інші етнічні топоніми? Якубова вважає, що в цьому немає нічого поганого, проте рішення мають приймати місцеві громади. Такі перейменування можуть бути формою пам’яті. 

Проте минуле відродити не вийде. Докторка історичних наук каже:

Грецькі села чи єврейські колонії фізично зникли. Люди, які живуть на їхньому місці, мусять самостійно виявляти свою громадянську позицію і обирати минуле та майбутнє.