Волинська трагедія: як події 80-ої давнини впливають на польсько-українські відносини

У липні 2023 року минають 80-ті роковини Волинської трагедії — масових вбивств польського та українського населення, які здійснювала Українська повстанська армія з одного боку та Армія Крайова з іншого, а також представники польського та українського цивільного населення. Пік стався 11 липня 1943 року, коли у селі Павлівка Волинської області у місцевому костелі вбили близько 200 поляків. 

Офіційно польська історіографія називає ці події «Волинською різаниною». У липні 2016 року польський Сейм прийняв резолюцію, в якій визнав Волинську трагедію геноцидом, «здійсненим українськими націоналістами щодо поляків». При цьому між українськими та польськими істориками точаться дискусії: щодо мети, яку ставили перед собою організатори, хто саме винен та скільки людей загинуло. Також історики не можуть дійти згоди, як саме розглядати трагедію: у комплексі тогочасних польсько-українських взаємин чи як окрему історичну подію.

«Свідомі» проаналізувати основні підходи польських та українських істориків, а також поспілкуватися з Володимиром В'ятровичем — очільником Українського інституту національної пам'яті у 2014-2019 роках — про те, як питання Волинської трагедії вплинуло на відносини між Україною та Польщею.

Питання воєнних злочинів, скоєних проти польського населення на Волині, викликає дискусії не лише серед політиків та широких верств суспільства, а й серед істориків. Точаться розмови, здебільшого, щодо конкретних деталей: хто і як нападав на польські села. 

Аби спростити розуміння написаної літератури, спробуємо категоризувати її. 

Юзеф Туровський (1990 — (тут і далі у дужках рік публікації дослідження — прим. ред.)), Ева та Владіслав Сємашки (1998) обстоювали думку, що Організація українських націоналістів ставила перед собою програмне завдання деполонізації Волині. Вони зображають міжвоєнну добу часом мирного співіснування двох народів. 

Ось, наприклад, Ева Семашко цитує одну зі опитаних свідків: «у моїй пам’яті залишилися враження мирного та приязного життя із сусідами-українцями». Саме через це польські традиціоналісти не вірять у масову некоординовану мобілізацію українського населення проти поляків. Вони переконані, що вина за вбивства лежить на українських націоналістах, які цілеспрямовано підігрівали ненависть до поляків. 

Це також впливає на їхнє розуміння польських «відплатних» атак на українські села. Туровський стверджував, що кількість загиблих унаслідок польських атак не перевищувала двох тисяч осіб, тому співвідношення втрат українців до поляків може бути 1:8. А якщо вірити числам, які наводять традиціоналісти, то співвідношення може сягати 1:18. Через це вони схильні виправдовувати польські злочини, мовляв, ті були спрямовані не проти всіх українців, а проти конкретних винуватців.  

Ґжеґож Тожецький (1999) та Ґжеґож Мотика (2011) — професійні академічні історики, які прагнуть витримувати баланс у своїх дослідженнях. Тожецький ставить під сумнів те, що бандерівці планували провести антипольську акцію так, як вона сталася. 

Натомість у Мотики таких сумнівів немає. Він вважає дії українців «геноцидною етнічною чисткою». У цьому визначенні не йдеться про кількість загиблих, а лише про мотиви українців. Мотика сумнівається, що саме було ціллю українців: «вбивство поляків “як таких”, чи усунення в їх особі загрози включенню Волині та інших земель до складу майбутньої України». 

Водночас він відкидає тези про те, що ці вбивства були жорстокішими, ніж дії німецьких чи радянських окупантів. Мотика вважає помилковими такі порівняння, адже вони призводять до визнання інших злочинів більш «гуманними». 

Крім того, його підхід відрізняється від традиціоналістів у тому, що не намагається виправдати «відплатні» польські напади, деякі з яких також мали геноцидний характер, коли поляки вбивали всіх українців без розбору. Але знаку рівності, на його думку, між польськими та українськими атаками ставити не можна, адже геноцидність стосується лише окремих дій польських партизан, а не всієї кампанії. 

Водночас припускає, що операцію «Вісла» з депортації українського населення слід вважати етноцидом, тобто руйнуванням культурної групи без фізичного знищення її носіїв. Мотика засуджує тих поляків, які намагаються виправдати «Віслу» боротьбою проти українських націоналістів. 

Йдеться про Володимира Сергійчука (2009), Володимира В’ятровича (2012, 2016) та Леоніда Залізняка (2016), яких об’єднує те, що вони відмовляються розглядати події окремо від ширшого контексту польсько-українського протистояння. 

Вони звертають увагу на те, що західноукраїнські території потрапили в склад Другої Речі Посполитої унаслідок окупації Української Народної та Західно-Української Народної Республіки. «Свідки, а особливо учасники бойових дій 1918—1919 років, яких було багато в обох суспільствах, у більшості своїй не сприймали зближення народів», — пише В’ятрович. 

У міжвоєнний час українці зазнавали утисків з боку польської держави, хоч та і обіцяла поважати права національних спільнот. Залізняк звертає увагу на польську кампанію осадництва, за якою держава виділяла полякам, зокрема ветеранам війни, землю на українських теренах. Це посилювало реваншистські почуття серед українців.

Зрештою, коли німецька армія вторглася у Польщу, польські військові чинили насилля проти українського населення. «Наприклад, у селі Устє польські вояки кинули гранати в школу, де сховалися жінки з дітьми. У Надітичах Василю Кундзеревому виколото очі, Грицькові Кіндієві відрізано язик», — пише Сергійчук. 

Для традиціоналістів значну роль відіграють також події на Холмщині — регіон західніше Волині, який до 1795 входив до складу Речі Посполитої, а після знищення польської держави потрапив до складу Російської імперії. Саме тому місцеве українське населення тут було православним, а не греко-католицьким. 

Цей регіон став територією бойових дій під час Першої світової. Влітку 1915 року російське військо відступало і примусило місцевих також виїздити на схід. У результаті католицьке населення регіону зменшилося на 25%, а православне — на 92%. Це кардинально змінило демографічну ситуацію. Після завершення Першої світової та подальших воєн між Польщею, ЗУНР та радянською Росією українське населення було в меншості. У 1921 році українців у регіоні було близько 15%. 

Аби сильніше зменшити цю частку, у 1938 році польські війська знищують 91 православну церкву. Після завершення Другої світової Холмщина увійшла в склад Польської народної республіки. Унаслідок депортації місцевих українців спершу в УРСР, а потім на захід Польщі українські громади майже перестали існувати. 

В’ятрович називає зіткнення на Холмщині у 1941-1942 роках початком «другої польсько-української війни» і звертає увагу на те, що польські партизани почали атакувати українських активістів та православних священників. Ситуацію у регіоні погіршила діяльність комуністичних партизанських загонів та німецьке рішення депортувати українське і польське населення, аби заселити територію німцями. Не допомагало польсько-українським відносинам і те, що у регіоні діяли бандитські збройні формування, які складалися з військовополонених, що втекли з німецьких таборів, переховувалися у лісах та були вимушені насиллям здобувати собі харч. 

В’ятрович переконаний, що саме бандити, яких місцеве населення називало «сокирниками», відіграли важливу роль на початковому етапі насилля на Волині. Він стверджує, що загони атакували села заради наживи. Після війни їхні дії приписували польським чи українським політичним формаціям.

Що ж стосується оцінок цих подій, то тут традиціоналісти розходяться. В’ятрович називає напади на цивільне населення воєнними злочинами, проте вказує, що їх чинили як поляки, так і українці. 

Сергійчук займає більш радикальну позицію, закликає не дискутувати щодо того, якими методами український поневолений народ прагнув повернути собі державність. А Залізняк вказує на те, що хоч злочини чинили як українці, так і поляки, проте «головними винуватцями в кровопролитті в ході національно-визвольної боротьби будь-якого народу є окупанти». Зрештою, усі відкидають концепцію геноциду, оскільки вона, на їхню думку, ігнорує польські напади. 

Ігор Ільюшин (2003) та Ярослав Грицак (2011) відкидають тезу про те, що події на Волині слід розглядати як частину більшого питання. «Сусiди можуть довго та взаємно ненавидiти один одного. Але щоб вони взялися винищувати один одного, потрiбна вагома причина», — вважає Грицак. Припускає, що причина полягала саме у наказі керівництва українських повстанців. 

Ілюшин не відкидає попередні епізоди насилля, проте переконаний, що волинські події відрізнялися об’єктом збройних акцій («польська цивільна сільська людність») та невідповідністю кількості польських та українських постраждалих. Вважає маловпливовими зовнішні фактори, як присутність радянських загонів. 

Ільюшин вважає, що протистояння було спричинене «польським і українським націоналізмом, тим обопільним екстремізмом, що знецінював людське життя, виправдовуючи все патріотичними гаслами». Припускає, що українські націоналісти вирішили атакувати польські села через страх, що поляки отримають більше влади завдяки співпраці як з нацистами, так і з радянськими партизанами. У цей спосіб дослідник заперечує тезу про взаємозв’язок між польськими атаками на холмських українців та українськими — на волинських поляків. 

Грицак далекий від того, аби перекласти всю відповідальність на українських повстанців. Проте закликає «складати часткові рації докупи» на відміну від В’ятровича, який переконаний у потребі «домовитися не домовлятися» з поляками щодо окремих епізодів спільної історії. Різниця у підходах, вочевидь, є ключовою для розуміння дискусії. 

Якщо читати спогади очевидців Волинської трагедії, зокрема «Кулемети і вишні» польського журналіста Вітольда Шабловського, можна простежити подібну думку: ми жили дружньо, ходили один до одного в гості, і ось раптом — напруженість у відносинах та масові вбивства.

Доктор історичних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка Богдан Гудь у коментарі Свідомим пояснює, що на Волині ще з кінця 18 століття росіяни вели антипольську пропаганду серед українців, а у регіоні був вплив російської православної церкви. 

Інший фактор — боротьба за землю як ресурс. Поляки, на відміну від українських селян, володіли великою кількістю майна. Цю нерівність у своїй пропаганді використовувала російська царська адміністрація. Одночасно не було українського впливу, адже Росія забороняла будь-які українські організації. 

«Однією з найвпливовіших організацій на Волині була чорна сотня (збірна назва російських монархічних організацій — ред.), зокрема Союз російського народу. Близько двох мільйонів волинських селян записалися до чорної сотні під керівництвом російської православної церкви. Одна з причин — програма відповідала інтересам селянства: забрати землю в «іновірців» поляків і євреїв, і передати її рускім християнам», — каже історик.

Після того, як у 1921 році на Волині закріпилася Польська держава, місцеві польські чиновники доносили до Варшави, що волинські селяни не хочуть у склад Польщі. Старше покоління сумує за царем, а молодшому до вподоби більшовицькі порядки. Двадцять років міжвоєнного періоду пройшли під комуністичним впливом. У цей період відбувалися постійні повстання і антипольські виступи, які інспірував Радянський союз. Впливу українських націоналістів у цей період практично не було.

«До початку війни в 1941 році Волинь була “нашпигована” більшовицько-комуністичною пропагандою, яка пізніше доповнила націоналістична пропаганда. На Волині і комуністична, і націоналістична пропаганда тісно перепліталися — ворогами були поляки», — пояснює Богдан Гудь. 

Положення українців в Польській державі було не найкращим: аби отримати роботу чи державну посаду, треба було стати поляком. Саме це, за словами Гудя, вплинуло на формування неприязні до поляків.

«Ментальність людини в роки війни змінюється, а коли йдеться про те, щоб вижити, — це загострюється. Участь селянства надає будь-якому протистоянню особливо кривавого характеру. Вбивства за допомогою сокир і вил не були проявом особливої жорстокості волинських селян. Подібні речі відбуваються всюди. У 1846 році на західній Галичині під час повстання Якуба Шеля поміщиків вкладали між двома колодами і пилкою різали навпіл. А під час Піренейської війни іспанські селяни здирали шкіру з полонених французьких солдатів», — пояснює історик.

Покласти відповідальність за Волинську трагедію на когось одного не можна, каже Гудь. Є низка факторів: комуністичні та націоналістичні впливи, діяльність радянської партизанки, інфільтрація УПА радянськими агентами, діяльність різного роду банд та німецької окупаційної адміністрації. 

Невідповідність між польськими та українськими дослідженнями свідчить про те, що Волинські події вимагають глибокого і резидентного дослідження на засадах взаємних поступок і розуміння, переконаний історик.

«Ті дослідження, якими я займаюсь, показують, що винуватцями є обидві сторони. Польські історичні документи свідчать про те, що дії польських загонів нічим не відрізняється від жахів, які чинили українські. Вони використовували ті самі методи боротьби проти українців, що й українці проти поляків. Це заперечує твердження, що поляки були односторонньою жертвою», —  каже він.

Відносини з Польщею для України є цінними, тому події на Волині заслуговують на суворе засудження, вважає Гудь і додає:

У 2016 році польський Сейм визнав події на Волині геноцидом польського народу. Цьому передувала гостра політична і суспільна дискусія. Наслідками дискусії стали низка антиукраїнських акцій у Польщі, зокрема знищення українських пам'ятників. Так у 2014-2017 роках в Польщі знесли 15 пам'ятників УПА. 

Польські правоохоронні органи та Польський інститут національної пам'яті не відреагували. Це стало одним із ключових факторів загострення відносин між сучасними Україною та Польщею. Володимир В’ятрович був учасником цих подій не лише як історик, а і як керівник Українського інституту національної пам’яті.

«В Польському інституті національної пам'яті відмежовувались, але були випадки, коли відверто підтримували таке. Ліквідація пам'ятника на могилах представників УПА під Перемишлем відбувалася в прямому етері за супровідного листа Польського інституту національної пам'яті, де зазначалося, що пам'ятник “нелегальний”, тому може бути демонтований (йдеться про демонтаж пам'ятника на цвинтарі у селі Грушовичі у 2017 році. Демонтаж здійснили члени польських націоналістичних організацій за сприяння місцевої влади — ред.)». У коментарі Свідомим Володимир В'ятрович додає:

Такі дії польської сторони підштовхнули Український інститут національної пам'яті призупинити процес легалізації польських меморіальних об'єктів на території України. Після цього нових руйнувань українських меморіалів не було, однак правоохоронці так і не розслідували попередні випадки. 

Українська сторона також запровадила мораторій на проведення пошукових робіт польських поховань на території України. У Польщі це інтерпретували як заборону на проведення ексгумаційних робіт. Так Україна хотіла привернути увагу на неприпустимість знищення українських могил на території Польщі.

«Пригадую 2018 рік, такий інформаційний трюк, який було зроблено з боку польської влади, коли Анджей Дуда приїхав на Волинь і поставив квіти в полі, де було підписано, що десь тут можуть бути поховання поляків, попри те, що на території України є безліч цвинтарів, пам'ятників, реальних могил жертв польсько-українського конфлікту. У цьому питанні маємо багато маніпуляцій, які, на мою думку, свідчать, що бажання вирішити проблему немає», — каже В'ятрович. 

Розповідає, що Україна ставила перед Польщею умову — відновити український пам'ятник на горі Монастир, який руйнували двічі. Це надмогильна таблиця, де перелічені імена 62 вояків УПА, які загинули під час бою з НКВД у березні 1945 року.

«Відновлення пам'ятника було передумовою того, що польській стороні будуть надаватися дозволи на пошуково-ексгумаційні роботи. Польща наполягала, що пам'ятник вже відновлений. Українці, які живуть там, показали, що поставили меморіальну таблицю з іншим написом: “Братська могила українців, які загинули у битві з радянським НКВС у Монастирських лісах вночі з 2 на 3 березня 1945 року”, а прізвище людей, які поховані там, зникли. Українська сторона визнала фальсифікацію, а не відновлення», — каже В'ятрович. 

12 липня 2002 року президенти Леонід Кучма і Александр Кваснєвський спільно відкрили пам'ятник українсько-польського примирення «Пам'ять — скорбота — єднання» в селі Павлівці на Волині. У тому ж році парламенти країн ухвалили заяву з нагоди 60-ї річниці, в якій заявили, що події на Волині є трагедією для обох народів.

У 2006 році наступні президенти Лех Качинський і Віктор Ющенко відкрили меморіал загиблим українцям, що загинули від рук польської армії Крайової у березні 1945 року. У 2016 Петро Порошенко став на коліна перед пам'ятником жертвам Волині напередодні роковин. 

«Які ще політичні жести мають бути з українського боку, ніхто не знає. З польського боку з'являються [тез], що вибачень замало. Польська сторона натякає, що має відбутися засудження УПА. Це неприпустимо, зважаючи на те, що українська повстанська армія — невіддільний елемент боротьби за українську державу та незалежність. Це важливий елемент в контексті теперішньої війни з Росією. Один з тих епізодів історії, який надихає нинішніх українців відстоювати незалежність. Тому будь-які заяви, що ми маємо відмежуватись від боротьби українських повстанців, не будуть прийняті українським суспільством», — каже історик.

На думку В'ятровича, теза «Вибачаємо та просимо вибачення», з якою виходили українські та польські політики у 90-х та на початку 2000-х років, достатня, аби дійти історичного примирення. 

Після початку повномасштабного вторгнення політичне керівництво Польщі дещо змінило свій підхід. Президент Анджей Дуда окреслив його так: «не політика бігання з вилами, а політика спокійного пошуку порозуміння в історично складних питаннях». 

11 липня 2022 року комемораційні заходи відбулися у Варшаві, а не в Україні. Вочевидь польське керівництво вирішило, що їхати на Волинь у 2022 році буде занадто нетактовно. 

Натомість 7 липня 2023 року прем’єр-міністр Матеуш Моравецький все ж побував на Волині, аби вшанувати пам’ять. А 9 липня президент Дуда прибув у Луцьк спільно з Володимиром Зеленським з цією ж метою. «Пам'ять нас єднає! Разом ми сильніші!», — сказав він. Повністю відмовитися від цієї теми партія «Право і справедливість» (ПіС) не може. Хоч і розташована на правому крилі політичного спектру, правіше за них вистачає політичних сил, які виступають проти підтримки України, допоки Київ не визнає напади на польські села геноцидом. 

Попри це ПіС налаштовані на компроміс. Протягом 2022 року ширились чутки, що Варшава готова закривати очі на прославлення Бандери за умови, що постать Романа Шухевича отримуватиме менше суспільної уваги. Це великий крок — Бандера був безпосередньо причетний до вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. 

Польща зважується на цей крок, зокрема через сподівання, що герої російсько-української війни замістять у пантеоні ОУНівців та бійців УПА. Крім того, Дуда заявляє, що нинішні політичні лідери України краще за попередніх розуміють польські потреби. 

Що ж стосується української позиції, то про неї відомо менше. У 2022 році новий посол України в Польщі Василь Зварич взяв участь у комемораційних заходах. Посольство опублікувала заяву, у якій йдеться про вшанування всіх постраждалих, а не суто польських. Проте це сталося до того, як Зварич передав Дуді вірчі грамоти, тому технічно послом на той момент він ще не був. 

Спікер українського парламенту Руслан Стефанчук повторив цю ж формулу, виступаючи перед польським Сеймом у травні 2023 року. Але водночас оголосив: Україна та Польща мають спільно прийняти правду, якою б болісною вона не була.

Свідомі надіслали запити до Посольства України в Польщі та представництва Польщі в Києві, а також запропонували професору Ґжеґожу Грицюку, який досліджує україно-польські відносини, викласти його бачення. На момент публікації матеріалу відповідей не отримали. Редакція готова опублікувати польську позицію. 

Дуда сподівається, що незабаром Україна та Польща знайдуть розв'язання проблеми. Тоді це питання перестане бути предметом політичних суперечок. 

«Історики можуть і будуть між собою сперечатися, наближаючи розуміння того, що було насправді. Але це питання має перестати бути просто політичним, тому що нічого корисного для сучасної політики не приносить. Політики мали б зрозуміти, що польсько-українським конфліктом 40-х років скористалася третя сторона (Радянський Союз — ред.)», — сказав В’ятрович і додав: