Українська народна республіка сьогодні: подібності та розбіжності

Період національних визвольних змагань 1917-1921 років — один із найбільш популярних в українській історії. Популярності сприяв і дещо випадковий символізм: століття цих подій припало на час, коли українське суспільство активно реформувало свою ідентичність. Завдяки цьому історія стала частиною масової культури: з’явився серіал про цю добу, українськими соцмережами ширилися меми та ТікТоки на тему подій столітньої давнини. 

Сучасне ставлення до революційного періоду двояке. Із одного боку, учасники перших визвольних змагань героїзуються. Водночас ці ж образи функціонують у суспільній уяві як негативні. Зрештою, до кожного українського лідера тієї доби можна висунути претензії. Голові Української Центральної Ради Михайлу Грушевському — за поміркованість; Голові Директорії УНР Володимиру Винниченко — за сліпий соціалізм; гетьману Павлу Скоропадському — за симпатії до росіян-монархістів; головному отаману війська УНР Симоні Петлюри — за угоду з Польщею. 

Ця критика є анахронізмом, тобто не враховує історичний контекст. Вона засновується на сучасному розуміння того, що таке «добре», а що — «погано». Проте ці розуміння виникають завдяки нашому сучасному досвіді, який не був доступний людям 100 років тому. Попри це стратегічне положення України останнього десятиліття має багато спільного з тодішніми національно-визвольними змаганнями. Критикуючи рішення з минулого, ми не звертали на це уваги. Мабуть, найбільш очевидною аналогією є ситуації, у яких Київ опинився на межі 1917-1918 років та навесні 2014 року. У обох випадках виникла досить неочікувана загроза національній безпеці. 

Протягом революційних подій 1917 року більшовики були далеко не найсильнішою політичною групою. Навіть після більшовицького перевороту, у листопаді того року, на виборах до Всеросійських установчих зборів їхня партія посіла друге місце. Ба більше, у Київському окрузі більшовики отримали лише 4% голосів. 

Їм вдалося захопити владу у Санкт-Петербурзі не завдяки власній силі, а через слабкість Тимчасового російського уряду. Протягом 1917 року Українська Центральна Рада просто не могла готуватися до більшовицького перевороту та вторгнення, такі сценарії звучали б фантастично. 

Натомість протягом того року, УЦР намагалася виторгувати у Тимчасового уряду найширшу автономію для себе,  уникаючи відкритої конфронтації. Проте у листопаді Тимчасовий уряд припинив своє існування, а баланс сил змінився. У грудні стало зрозуміло, що загострюється потреба мати військо для самозахисту. Центральна Рада почала підтримувати добровольчі з’єднання Вільного козацтва, яке мусило виконувати функції територіальної оборони. 

25 грудня більшовицьке військо розпочало наступ проти УНР. Стало очевидно, що новопроголошена республіка не має засобів, аби себе оборонити. 3 січня парламент ухвалив закон про добровільні військові підрозділи. Покладати надії на українізовані частини імператорської армії не доводилося, адже ті були деморалізовані після трьох років світової війни. Міністр оборони УНР Микола Порш стверджував, що у цих підрозділах залишилося лише 62% їхнього майна, оскільки його розкрадали. Більшість військових імператорської армії хотіли нарешті повернутися додому, а не обороняти УНР.

5 січня підрозділи Вільного козацтва провели рейд Києвом, виявили на підприємствах нелегальну зброю та арештували її власників. 15 січня відбулася ще одна серія арештів. Було запізно, адже 16 січня київські більшовики розпочали повстання. 22 січня військові-добровольці Гайдамацького коша під проводом Симона Петлюри змогли його подавити. Однак вже наступного дня червона гвардія досягла меж міста і за три дні окупувала його. 

Подібною видається і стратегічна ситуація на початку 2014 року. У листопаді 2013 року, вже після початку Революції Гідності, близько 70% українців прагнули дружніх відносин з Росією і не бачили у ній ворога. Окупація Криму стала для багатьох несподіванкою. 

Але російське військо було не лише на півострові. Російська армія концентрувала сили та засоби поблизу Чернігівщини, Харківщини та Донеччині. Станом на 28 лютого 2014 року там перебувало вже близько 40 тисяч росіян, а готовими до боїв були лише 5 тисяч військових ЗСУ. Висновок тодішнього міністра оборони України Ігоря Тенюха: «Сьогодні у нас немає армії. Вона системно знищувалась Януковичем та його оточенням під керівництвом російських спецслужб». А також: «Коли [росіяни — прим. ред.] зайдуть з ранку з боку Чернігівської області, до вечора вже у Києві будуть». 

Кремль це знав та планував досягнути своїх цілей за найменшу ціну. Саме тому бойові дії на Донеччині та Луганщині розпочалися зі застосування підконтрольних Москві незаконних збройних формувань. Згодом додалися прикордонні обстріли, які здійснювало вже російське військо. Аби дати відсіч російській агресії, почали формуватися добровольчі батальйони. У липні-серпні їм разом з лінійними бригадами ЗСУ вдалося звільнити значну частину Донеччини та Луганщини. Тоді Кремль застосував регулярне військо, через що українські сили були вимушені відступити.

Водночас відмінність між цими ситуаціями полягає у тому, що у 2014-2015 роках Україні вдалося зберегти державність. Наступні вісім років були використані для розбудови війська, яке зараз обороняє державу, та громадянського суспільства, яке підтримує це військо. 

Саме тому вперше за 300 років український політичний рух перебуває у вигідному становищі. Життєво важливо не втратити ці здобутки, досягнуті попри дуже великі втрати.