Україна і 9 травня: забувати, щоб пам’ятати

11 березня 1882 року у Сорбонському університеті відбулася лекція французького історика Ернеста Ренана. Він прагнув відповісти на запитання «Що таке нація?». Підхід Ренана непогано пояснює і те, що відбувалося в Україні та з українцями протягом минулого року. 

Ренан виступив з критикою уявлень про те, що національність — це вроджена характеристика кожної людини або спільноти людей. Натомість «нація — це душа, духовний принцип». Явище суто ірраціональне. Воно побудоване зі складової минулого  та складової теперішнього.

Почнімо з теперішнього. Складову теперішнього Ренан передає метафорою: нація — це щоденний плебісцит. Колективна дія, яка відповідає на запитання: а чи потрібна нам ця держава?

Цю складову українці відчули на собі. Якби рік тому вони не підтримали державу, то навряд чи вона досі існувала у її нинішньому вигляді. Звичайно, професійна армія витримала б перший удар, а мобілізація дозволила б частково посилити її ряди. Проте легітимність такої держави в очах іноземних союзників була б значно меншою.

Складова теперішнього відповідає на запитання «Куди ми йдемо?». Складова минулого — «Звідки прийшли». З цим дещо складніше. 

Ще досить нещодавно уявлення про минуле в українців було досить різне. Наприклад, у 2016 році група «Рейтинг» встановила, що 72% жителів західних областей підтримували пропозицію знести усі пам’ятника Леніну в Україні, натомість на півдні рівень підтримки не перевищував 20%. 

Це ж стосується і ставлення до радянського міту щодо «великої вітчизняної» та 9 травня. У 2020 році, згідно з дослідженням Фонду демократичних ініціатив, 42% українців зі східних областей вважали, що Україна має відзначати 9, а не 8 травня. Натомість у західних областей цей показник був вдвічі менший.

Хтось би побачив у цьому «розділеність» українців, але не Ренан. Західноєвропейські нації також проходили через цей етап у своєму розвитку. Тому французький історик вважав, що нація не лише пам’ятає, а й забуває. З пам’яті зникають ті обставини, які розділяють націю. 

«Єдності завжди досягають жорстоко. Об’єднання північної Франції з південною — результат різанини та терору, які тривали майже сторіччя», — написав він 140 років тому.

Можливо, історик помилявся, і єднання може бути позитивним? Український досвід не дозволяє однозначно відповісти на це питання. Зміна ставлення до 9 травня відбулась через російське насилля. 

За даними опитування групи «Рейтинг» у квітні 2022 року, 44% жителів західного макрорегіону вважали, що 9 травня — пережиток минулого. У центральному — цей показник складав 35%, у південному — 35%, у східному — 26%. Зближення відбулось.

Можна також висунути й інший аргумент. Мовляв, ці зміни поступово відбувалися протягом останніх восьми років, ще до початку повномасштабного вторгнення. Це правда. Але спусковим гачком все одно стало російське вторгнення, тож і тут не обійшлось без насилля.

Знесення пам'ятників, перейменування вулиць — це теж форма забування, хоч вона і не є фізичним насиллям. Декомунізація триває, щотижня влада прибирає з публічного простору артефакти, що підживлюють радянський міт.

Практика декомунізації генерує багато питань, які є аналітично корисними щодо «плебісциту» про минуле. Що нам варто забути, а про що пам’ятати? Повністю стерти пам’ять про неповстанську українську історію Другої світової означає перекреслити долі близько п‘яти мільйонів цивільних та чотирьох мільйонів військових, які загинули. 

Проте пам’ять про них не може і далі лишатися інструментом кремлівської пропаганди. Образ «невідомого солдата» — західноєвропейський винахід, згодом поцуплений Радянським Союзом. Він виник як інструмент анонімізації, представлення однієї людини як образу колективної жертви, писав історик Джордж Мосс. 

Це дозволяє приховувати незручні обставини загибелі конкретної людини. Наприклад, як вийшло, що радянська армія не була готова до вторгнення нацистів? За пів року німці окупували найбільш розвинуту частину радянської імперії, на якій проживало близько 40% її населення. За неповних шість місяців радянське військо втратило понад три мільйони людей, 74% з яких — «зникли безвісти, потрапили в полон, у тому числі необліковані втрати перших місяців». 

Це і є ті «невідомі солдати», але не ті, якими заставлені українські міста та села. Ці пам’ятники мовчать про те, чому вони «невідомі». Натомість примушують пам’ятати війну так, як це задумувалося в Кремлі. 

Повне стертя пам’яті про радянську історію війни має не лише морально негативні наслідки. Повернімося на рік назад, у 2022. У той час чимало українців гнівалися на Німеччину через її зовнішньополітичну ідентичність. На початковому етапі повномасштабного вторгнення німецькій еліті було легше уявити поразку та знищення України, ніж допустити думку про конфронтацію з Москвою. 

Це результат не лише побудови економічної моделі на російських енергоносіях, а й фетишизації Росії як єдиної спадкоємиці СРСР. Берліну було досить дискомфортно від того, що німецька зброя знову застосовуватиметься проти росіян. У цьому світогляді припускається факт, що Україна, Білорусь, країни Балтії були окуповані нацистами. 

Уся нинішня ідентичність російської держави побудована навколо міту «великої вітчизняної». Натомість шведський історик Пер Андерс Рудлінг звертає увагу на ще один феномен — значення, яке радянський міт відіграє в ідентичності білоруського режиму. 

Радянські традиційні уявлення про другу світову потрібні Лукашенку, аби він міг щось захищати, відігравати роль батька, який обороняє населення від іноземних впливів. У цей спосіб він гарантує «стабільність». 

До того 17 вересня у Білорусі відзначають «День народного єднання». 17 вересня 1939 року радянська армія доєдналася до німецького вторгнення у Польщу, а згодом передала Білоруській РСР території Польщі з більшістю етнічних білорусів. 

Не слід вибудовувати ієрархії жертв і намагатися виміряти, хто ж найбільше постраждав. Водночас якщо ігноруватимемо радянську частину української історії у Другій світовій, то Кремль зможе з мінімальними витратами заморозити цей статус-кво.

Спеціалісти у сфері нейронауки та психології довгий час вивчають ту роль, яку забування відіграє у людській пам’яті. У 1967 році мічиганський психолог Артур Мелтон провів експеримент щодо запам’ятовування слів, який став класичним для дослідження пам’яті. 

Виявилося, що люди найкраще запам’ятовували не ті слова, які постійно повторювались у списку, а ті, розрив між якими був більшим. Постає парадоксальний висновок: забування сприяє запам’ятовування. 

Раніше вважалося, що забування відбувається лише пасивно та залежить від того, скільки часу минуло, пишуть вчені з катедри фармакології та біомедичних наук Міланського університету. Натомість сучасні дослідники вивчають механізми активного забування, які призводять до стертя пам’яті. У забуванні немає нічого погано, воно потрібне, аби запам’ятовувати нові речі. 

Щодня українці та українки на фронті проводять «плебісцит» щодо теперішнього, щодня обирають далі обороняти державу. Це ж можна реалізовувати і щодо минулого, колективно вирішуючи, що і як нам пам’ятати. Ці два елементи творять націю — принаймні так вважав Ренан.