Смиренності потрібно вчитись на війні

Андрій Римарук — керівник воєнного напрямку фонду «Повернись живим», учасник російсько-української війни, волонтер

«Про смиренність нам розповідають в церкві та на бізнес-тренінгах, але вчитись їй нам потрібно на війні. Де б ви не були під час неї й в якому статусі».

Нещодавно намагався зрозуміти стриманість, непохитність емоцій. Споглядав на двох дівчаток шкільного віку. Дивувався і намагався зрозуміти, що керує їхньою непохитністю. Вони холоднокровно дивились на людей, які заливались сльозами. Всі навколо ковтали повітря, дехто навіть втрачав свідомість, але вони були непохитні. Дихали на повні груди, коли ховали їхнього батька.

За останні пів року ми пережили те, про що так довго говорили. Дехто це постійно переживав, хтось думав про це, попереджав. Більшість населення наздогнала ця довбана реальність війни. Реальність страждання, невимовного болю. Ми тікали не тільки з власних домівок. Навіть той, хто лишався на місці, тікав від правди й усвідомлення. Ми самі собі повторювали — «це неможливо». Не хотіли усвідомлювати ту чи іншу втрату.

Ці дві дівчинки вже не вперше були на похованні. Тижнями, місяцями раніше споглядали ту саму картину, коли ховали хрещених, родичів, які теж загинули на війні. За декілька місяців свого неповнолітнього життя вони побачили більше горя, ніж дорослі. Вони не дозволяли емоції взяти верх, адже поруч стояла їхня заплакана мати. А десь там в рядах були їхні однолітки — вже сироти. Війна забрала в однокласників і батька, і мати.

Вони підійшли до своїх подружок, коли на цвинтарі майже нікого не залишилось. Сором’язливо, чисто по-юнацьки обійняли їх без жодних слів. 

Ними рухала свобода думок і дій. Вже після слів співчуття діти почали обговорювати черговий навчальний рік. Згадувати, як зовсім маленькими бігали навколо могил, граючись в хованки. На цьому моменті я повернувся в реальність. Не стримуючи сліз, я згадував своє дитинство, як сам так робив. Бігав, ховався за вінками з хрестами. 

Дав волю емоціям, плакав знову і знову. Вже не ковтав повітря, як всі дорослі, а оплакував свого друга, дихаючи на повні груди.

Така собі коротка історія про свободу. Свободу думок. Свободу почуттів, рефлексій, емоцій, які ми часто стримуємо, коли хочемо виразити біль чи любов. Захоплення чи ненависть. Реальність свідому чи скриту за десятками замків власних комплексів. Чим більше ми боїмось це робити, тим більше забоїмось робити це наступного разу. Хоча ось він, приклад свободи, де можна дихати на повні груди і робити те, чому навіть заздрить космос чи Господь Бог разом з усіма архангелами.

Ми постійно тренуємось дихати вільно, забуваючи, що саме з цього починається життя. Це перший людський рефлекс на світі з моменту народження. Так само дихають всі люди. Мені імпонують люди, які дихають свободою, горем, страхом і щастям. Ті, хто пізнав ціну втрати та перемоги.

Це все про смиренність, яку дарує нам невимовне горе під назвою війна! Ми вчимось виваженості та стриманості, продовжуємо жити, обговорюючи завтрашній робочий день, згадуючи, як маленькими ховались за хрестами.