Схід України: спостереження і спогади

Колонка Романа Мініна про його досвід проживання на Донеччині спричинила шквал критики. Онлайн-медіа «Свідомі» вже пояснило, яких помилок припустилося. Але це далеко не кінець дискусії щодо регіональних ідентичностей в Україні. Критика підштовхує до запитання: як нам отримувати знання про суспільні процеси? 

Відповідь на це питання дають соціальні науки. Проте от у чому проблема: у межах цих дисциплін відсутня одностайність щодо того, чи існує об’єктивне знання. Можна виділити щонайменше два підходи: позитивізм та постпозитивізм.

Позитивізм передбачає, що знання існує незалежно від дослідника. Науковцю необхідно лише його виявити. Натомість постпозитивісти впевнені у тому, що спостереження завжди залежать від особи спостерігача. Водночас постпозитивізм — це не інтелектуальний анархізм. Його послідовники не хочуть заперечити будь-які сталі смисли.

Наприклад, ніхто не стане заперечувати основи, які слугують основою для суспільства. Це справа революціонерів, а не науковців. Скоріше, постпозитивісти захочуть дізнатися, як ці основи сформувалися під час соціальних взаємодій. Постпозитивісти часто використовують спогади, аби відстежувати, як змінюються інтерпретації соціальних фактів.

Аби більш збалансовано обговорити питання ідентичності сходу України та тих умов, які на неї впливали, ми застосуємо обидва підходи. Розпочнемо з «відмежованого» спостереження, а потім скористаємося спогадами людей, які проживали у регіоні. 

Чи не найбільше серед усіх дослідників питанням ідентичності цікавиться докторка історичних наук Лариса Якубова. У 2017 році вона спільно з доктором історичних наук Станіславом Кульчицьким опублікувала книгу «Донеччина і Луганщина у XVII–XXI ст.: історичні фактори й політичні технології формування особливого та загального у регіональному просторі».

Ми будемо послуговуватися нею та інтерв’ю, проведеним з історикинею. 

Звідкіля взагалі взявся конструкт «жителі Донбасу»? Як він пов’язаний із поняттям «радянського народу»? За пізньорадянської доби вже, мабуть, ніхто не міг дати відповідь на друге запитання, адже сенс поняття розмився. Водночас можна визначити базові характеристики.

«По-перше, це соціальна структура населення, яка наближається до майже стовідсоткової пролетаризації»,  — каже Якубова. По-друге, це середовище, яке зазнало етнічного руйнування. Що це означає? Це поєднання присутності багатьох етнічностей у громаді та відмова від аналізу ситуації. «Унаслідок пролетаризації люди розумом це не охоплюють, а просто живуть у позанаціональному фільтраті», — пояснює вчена. 

Таким був ідеал «радянського народу». Донеччина та Луганщина були, як каже Якубова, «дослідною ділянкою», на якій ця ідея випробувалася. Зрештою, це призвело до того, що наприкінці існування Радянського Союзу регіональна ідентичність «жителя Донбасу» заступила національну.

Зрештою планова економіка рухнула. Здавалося б, разом з нею мали зникнути й ці конструкти. Але сталося інакше. «Олігархічна, тобто капіталістична у першому поколінні Україна ретельно підтримувала радянську однорідність регіону», — пишуть Якубова і Кульчицький. Вчені переконані, що через це люди продовжували перебувати «в атмосфері радянського “застою”, ностальгійно згадуючи своє провідне становище у тогочасному суспільстві». 

Однак світ змінився. У дев’яностих це відчули на собі всі регіони України. Проте Якубова та Кульчицький вважають, що Донеччина та Луганщина постраждали більше за решту. Вони переконані, що схід — це не унікальний приклад. Багато регіонів розвивалися не органічно, коли держава насаджувала форсовану індустріалізацію. 

«У таких регіонах чисельність населення, яка впродовж десятиріч визначалася потребами промисловості в робочих руках, зменшується передовсім не внаслідок депопуляції як такої, а через звуження ринку зайнятості. Молодь шукає щастя деінде, старше покоління тиражує стратегію “доживання”», — пишуть науковці. 

Сілезія у Польщі, Рур у Німеччині, Пітсбург у США — ці регіони стикалися з подібними проблемами. Проте їх мешканці «мали за своїми плечима значно міцнішу державну конструкцію із незіставлювано дієвішими важелями її регулювання». Натомість коли жителі Донеччини та Луганщини переживали катаклізми деіндустріалізації, Україна не надто могла їх підтримати. 

Якубова і Кульчицький називають це бідою, але не вважають, що Київ треба звинувачувати. Натомість на їхню думку, «мешканці регіону сприймали цю безальтернативну з історичної точки зору тенденцію як апокаліпсис, винним за який “призначили” Київ».

Таким є погляд науковців, які прагнуть відмежувати себе від об’єкта спостереження. Яким регіон пам’ятають ті, хто безпосередньо жив там? Свідомі поговорили з тими, хто негативно відгукнувся про колонку Мініна та розповідає про іншу Донеччину. Далі пряма мова. 

У Донецьку та області люди націлені на працю і результат. Було настільки конкурентне середовище, що треба було постійно щось робити. Усі розуміли, що «з неба нічого не сиплеться». Я ніколи не хотіла переїхати — знала, що в Донецьку зможу досягти всього. 

З 2008 по 2014 відбувся швидкий розвиток Донецька — не встигали помічати нові сквери, парки, монументи, стоянки, бізнес-центри. Пам'ятаю поетичний вечір у лютому 2014 з авангардними поетами. На території колишнього заводу ізоляційних матеріалів був мистецький фонд «Ізоляція» — прогресивне місце. У закладі «Ізба-читальня» постійно відбувались концерти, виставки, поетичні вечори. 

Донеччину уявляють як край, де багато шахтарів та працівників заводів. Дідусь моєї подруги працював на заводі, паралельно розмальовуючи стіни, випилюючи фігури з дерева та оздоблюючи будівлі вітражами — це найкращий приклад того, що навіть старші люди намагались робити простір навколо себе кращим, красивішим і цікавішим. 

До 2014 року я жила в Донецьку і працювала у сфері медіа. Найзнаковішим було те, що кілька років працювала на сайті ngo.donetsk.ua — це був перший і єдиний українськомовний новинний портал Донеччини. 

Коли ми говоримо про населення регіону, очевидно, можна виділити працьовитість, але не в контексті, що всі «пахали» на заводах або у шахтах. Історично так склалось, що велика частина населення працювала на виробничих потужностях, і з покоління в покоління передавалась ідея, що треба працювати, аби щось мати. Також характерною рисою є відповідальність і дотримання свого слова, які, як на мене, теж виховані системним підходом до роботи, однак ці риси були притаманні не тільки старшим людям, але й молодому поколінню. 

Можна говорити про якусь непублічність та закритість щодо особистого життя. Але попри те, важливим елементом ідентичності населення була гостинність, добродушність і відкритість. Ти міг приїхати до міста, звернутись до перехожих на вулиці, щоб запитати, куди йти, і якщо зав'язувалась невимушена розмова, тебе могли запросити на каву, пиво чи в гості.

Говорячи про соціально-економічний стан регіону, треба розрізняти три спектри:

1) Великі міста розвивались, і там завжди можна було знайти роботу з непоганою зарплатою.

2) Маленькі містечка часто бували доволі занедбані. Люди, які втратили роботу після розпаду Радянського Союзу, і у чиїх населених пунктах не відкривалось нічого нового, аби забезпечити робочі місця, могли ночувати вдома, а на роботу їздити у великі міста. До деяких міст біля Донецька, як Ясинуватої або Макіївки, автобуси курсували так само і за таку ж ціну, як і ті, які їздили обласним центром. Якщо порівнювати з Києвом, то тут до усіх довколишніх містечок, де живе велика кількість людей, наприклад Ірпеня чи Бучі, їздять інші та дорожчі приміські маршрутки. У Донецьку ці міста-сателіти не були такими відокремленими, вони були як спальні райони. 

3) Населення сіл доволі відрізнялось від міського. Частина розмовляла українськомовним суржиком. Там менший вплив Радянського Союзу в плані «виструнчення» у межах великих промислових комплексів. Тому, з одного боку, там було простіше, можна було вести своє господарство. З іншого — люди їздили до великих міст працевлаштуватись.

Є стереотип про людей звідси. Очевидно, була маргіналізована частина населення, яка, можливо, не мала роботи, жила на соціальні виплати від держави й була складною в комунікації. Але асоціювати весь регіон з таким типом людей некоректно. Якщо копнути глибше, це меседжі, які російські політтехнологи поширювали ще перед 2004 роком, розповідаючи, що певні політичні гравці ділять Україну, де схід і південь — нібито «третій сорт».

Ці наративи були напрацьовані в Кремлі для просування деяких політиків, і така ретрансляція спрацювала негативно як проти самих мешканців сходу, так і проти всіх інших регіонів, жителі яких вкоренили ці міти у своїй свідомості. У Донецьку було кілька пластів розвитку культури:

1) Офіційна — у нас був чудовий Музично-драматичний театр, а до Оперного приїздили міжнародні зірки. Ходити в театр було традицією для великої кількості донеччан, постійно були аншлаги.

2) Молодіжна неформальна — у 2010 році відкрився мистецький простір в «Ізоляції». Багато людей хотіли відвідати це місце, і туди навіть організовували автобусні тури. До 2014 року молодь Донецька була прогресивна, цікавилась літературою, музикою. Великий пласт культури проходив у барах, клубах чи підвалах. Там проводили літературні клуби, концерти маловідомих музикантів та інші мистецькі події.

3) Шароварна та попсова — на масові заходи, наприклад День міста, куди за кошти бюджету або меценатів привозили попзірок. 

Я народилась у Краматорську, прожила там до десяти років, а тоді через роботу батька ми переїхали в Донецьк. У 2014 мені було 20, і через початок війни переїхала до Києва. 

Мені запам'ятався приклад одногрупниці, яка дуже хотіла вступити на магістратуру і переїхати до Києва. Вона переконувала інших студентів, однак з 28 людей ніхто не погодився. Донецьк був містом, куди з'їжджались з інших міст. Рівень життя дозволяв жити так, щоб не хотілось нікуди тікати. Ми мали розвинену медицину: клінічна лікарня імені Калініна, онкологічний центр; а Донецький медичний університет був одним із найкращих в Україні. Багато людей їхали до нас, щоб вступити. З усієї України з'їжджались, щоб навчатися у Донецькій музичній академії імені Прокоф'єва. 

І Краматорськ, і Донецьк — міста, у яких було багато можливостей, щоб працювати. Люди з Донецька були дуже різноманітні. Так, ми дуже працьовиті, але це міт, що кожен другий — шахтар чи робітник на заводі. Ми могли реалізовувати себе у багатьох сферах. 

Кожен «донецький», який у 2014 році переїхав до Києва, стикнувся з багатьма труднощами. Нам не хотіли здавати житло і кидали слухавку, коли чули про донецьку прописку. В університетах часто чули про те, що «понаїхали» і забрали бюджетні місця через квоти. Але я б не сказала, що між киянами та донеччанами є різниця. 

У Донецьку досі є багато людей, які підтримують і чекають Україну, але не можуть виїхати. 

Я народилася в Донецьку, мій батько та його родина з Горлівки, мама та її родичі з Луганщини. У 2008 переїхала навчатися до Києва. Кожні вихідні їздила додому, бо ніхто не переїхав зі мною.  

Це був найбагатший регіон в Україні. Він славився промисловістю, тому багато людей працювали на заводах. У регіоні створювали різноманітні культурні та інноваційні проєкти, народжувались зірки світового масштабу.

Це тільки, що згадала за кілька годин.

Донецький регіон славився працьовитими людьми. Ми не боялися праці, і жили ідеєю, що «немає нічого неможливого». Мріяли створити бізнес і були підприємницькими. Наприклад, я з дитинства хотіла заробляти, тому почала продавати косметику у 12 років. Мене та моє оточення не лякали складності.

Що стосується людей з регіону, то все повинно бути «по понятіям», але не з поганого боку — це означало, що ти повинен відповідати за свої дії та слова, і якщо помилявся, тобі пояснювали, чому так не можна. 

Коли почалися перші «заворушки» у Донецьку в лютому 2014, я була там і бачила, як автобусами привозили росіян з прапорами. У той час моя подруга та її родина організували проукраїнський мітинг у вишиванках з нашими прапорами.

Моя бабуся, яка мешкає у Горлівці, пережила Другу світову війну, потім окупацію сходу, а зараз ескалацію війни. Люди страждають, і навіть враховуючи вісім років інформаційної війни та вакууму в регіоні, є люди, які хочуть, щоб Донеччина та Луганщина знову стали українськими.

Я родом із шахтарського містечка Луганщини — Свердловська, зараз Довжанськ. Потім переїхала до Луганська, де вчилась в університеті, і залишилась жити. До початку війни працювала у правозахисному центрі «Поступ» і займалась організацією культурних та освітньо-просвітницьких заходів: кінопоказів, фестивалів, концертів, книжкових клубів. 

Схід — це регіон, де було багато роботи, у тому числі важкої фізичної праці. Серед населення була звичка багато працювати. Це формувало певну жорсткість, витривалість характеру та менш сентиментальне ставлення до життя.

Свердловськ не був депресивним з економічної точки зору, зокрема, через шахти. Коли після 2014 року побувала в інших населених пунктах області, де шахти закрилися давно або просто ледь-ледь підтримували своє існування, це справило доволі гнітюче враження. Моє містечко було досить пролетарське і непримітне. Головним святом регіону був День шахтаря, навіть День міста святкували не так яскраво. 

Луганськ був цікавішим та прогресивнішим. Хоча на рівні інших обласних центрів, навіть порівнюючи з тим же Донецьком, було видно, що багато ресурсів або не вкладаються і не доходять, або витрачаються неправильно — рівень розвитку міст був різним.

У Луганську відносно мало працювали над тим, щоб він був гарнішим і комфортнішим для населення. Як мені здається, місто доволі мало розвивалось і мінялось. Якщо порівнювати з Донецьком, де особливо напередодні «Євро-2012» багато всього трансформувалось, у Луганську такого не було. 

Натомість останні роки перед початком війни відбувались соціально-культурні перетворення. Молодь ставала більш свідомою і зацікавленою не масовою культурою, а глибшими речами. Була готовою докладати зусиль, аби щось створювати. 

Я сам з Донецька, мій батько з Києва, а мати з Єнакієво Донецької області. Це наочний приклад того, що люди не тільки виїжджали з регіону, а ще й приїжджали, як мій батько, з Києва в Донецьк. 

З 2015 до 2019 рік я жив у Донецьку під окупацією, часто бував у Покровську на Донеччині та Краснодону (зараз Сорокине — ред.) на Луганщині. Потім переїхав до Харкова.

Я б не хотів, щоб про регіони України згадували в контексті якихось регіональних менталітетів. Більш важливими є оточення та умови життя, тому що як у Донецьку можна було жити в культурному середовищі, так і в Києві. І навпаки — можна було жити серед маргіналів і тут, і там. Заводи були як в Донецьку, так і в Кременчуці (Полтавщина). 

Факт працьовитості я можу підтвердити, але не виділяти як окрему рису населення — я зустрічав людей, які вміють та хочуть працювати і в інших містах. Думаю, що причина не в менталітеті, а в тому, що на сході було більше робочих місць.

Не варто казати про регіон як про іншу планету. У нас було і залишається набагато більше спільних рис з іншими. Навіть під окупацією Донецьк більше виглядає як українське, ніж російське місто. 

Колись студенти Донецького національного університету домоглись перейменування вулиці Ватутіна на вулицю Героїв УПА, і це сталося до Революції гідності (у 2011 році — ред.). 

Населення цікавилось тою ж культурою, що і решта країни. Усі тенденції, які приходили в Україну, легко потрапляли в Донецьк, бо була аудиторія і майданчики. Якщо говорити про конкретні приклади соціально-культурного розвитку, то в Донецьку провели другий TEDx після Києва: не в Харкові, Одесі чи Львові. В «Ізбі-читальні» Богдан Чабан разом з Діаною Берг організовували культурні події, і потім це місце мало великий вклад у Євромайдан, бо організатори були його активістами. Був розвинений напрямок хіп-хопу. Хлопець, який це розвивав, виграв green card і поїхав танцювати до США. Було багато скейтерів і велосипедистів.

Як і у всіх містах, були концертні майданчики. Бар «Gang`Ю`бazz» потім став єдиною точкою, де можна було збиратись під окупацією. У 2018-2019 роках там проводили вечори української музики та поезії. 

Серед старших людей попит мали філармонія, драматичний і оперний театри. Люди похилого віку збирались у парку Щербакова на танці навіть після початку війни.

Пам'ятаю «індустріальні ночі» — нічні екскурсії промисловими об'єктами. Молодь була доволі обізнана у особливостях свого регіону: знали, де видобувають сіль, де виготовляють Артемівське шампанське, а де — вугілля. 

Був регіональний патріотизм — багато уваги приділяли відомим людям Донецька і промисловості регіону. Однак цей патріотизм мав також негативну роль, бо він став підґрунтям сепаратизму — певна кількість людей почала забувати, що вони українці, і почали думати, що вони «люди Донбасу». На цьому в певний момент зіграла російська пропаганда.

До 1996 року я жила в Мирнограді — досить велике шахтарське місто. Нечесно буде згадувати важкі 90-ті, бо вони були скрізь. А ось пригадати сучасний дитячий садочок буде доречно: гарний ремонт, нові меблі, басейн. Потім я пішла до школи, де було поглиблене вивчення математики та іноземної мови з перших класів. 

У 1996 році моя сім’я переїхала до Курахового в 40 км від Донецька. Місто, в якому проводились міжнародні змагання і навчання з плавання в одному з найкращих басейнів Європи; 5 шкіл, професійний ліцей, енергобудівний технікум — це провінційне містечко Донеччини. У 2003 році я вступила до вишу і переїхала в Донецьк. 

Публікації про Донецьк — це шахтар на фоні териконів і «донєцкіє» десь в назві. Але Донецьк, маючи 15 шахт і десятки заводів, був містом троянд. Найбільший опіковий центр країни, один з перших репродуктивних центрів, перший в Європі центр із штучного вирощування шкіри. 

Це був мій Донецьк. Ми мріяли про життя, подорожі, улюблену роботу, затишне житло, щасливу сім’ю. Ніхто з мого оточення не думав про переїзд. Ми жили за дві години від Азовського моря або лісу Святогірська. У місті, повному можливостей і перспектив. 

Ми стояли на багатотисячних мітингах навесні 2014 року під величезним українським прапором, не припускаючи, що це кінець. А потім сталися автобуси з навезеним натовпом під триколором, постріли, вантажівки озброєних людей, вибухи й втеча з дому.