«Режим», який усі ненавидять: рецензія-розбір «НВО»-серіалу «Режим» із Кейт Вінслет у ролі диктаторки

Author:
Станіслав Тарасенко
«Режим», який усі ненавидять: рецензія-розбір «НВО»-серіалу «Режим» із Кейт Вінслет у ролі диктаторки

У березні-квітні на різноманітних стримінгових платформах і телевізійних сервісах відбулась прем'єра нового «НВО»-мінісеріалу під назвою «Режим» («The Regime») — актуальної політичної сатири з Кейт Вінслет у ролі диктаторки-самодурки. За «Режим» відповідає сценарист-продюсер еталонних «Спадкоємців» (2018-2023) і славнозвісного «Меню» (2022) Вілл Трейсі, який спеціалізується на сатиричних творах. Серед режисерів шести епізодів «Режиму» — британський класик Стівен Фрірз («Небезпечні зв'язки», «Королева») та постановниця серіалів Джессіка Гоббс («Корона», «Яблучний двір»). «Режим» позиціонувався платформами «НВО» і «Мах» як одна з найякісніших весняних прем'єр цього року (у планах було досягти рівня успіху «Мейр з Істтауна» з тією ж самою Кейт Вінслет від того ж самого «НВО»), але серіал не зміг виправдати очікувань критиків і глядачів. Вийшло доволі сумбурно й плоско. Чому — докладно розбираємось у рецензії.

Ексцентрична та абсолютно відірвана від реальності канцлерка Олена Вернем (Кейт Вінслет), що заправляє вигаданою центральноєвропейською державою, стикається з «політичною кризою» — кривавим інцидентом на одній із кобальтових шахт, якими так славиться її країна. Герберт Зубак (Маттіас Схунартс), військовий на прізвисько М'ясник, у нападі неконтрольованого гніву розстріляв із десяток шахтарів-протестувальників. Такий вчинок прийшовся канцлерці до душі — Герберта таємно викликали в її палац і прийняли у близький штат «вимірювачем вологості», від якої страждає правителька. Доволі швидко канцлерка (між іншим, заміжня!) потрапляє в залежність від свого нового фаворита, але й він так само до нестями закохується в неї. Неадекватні стосунки цієї парочки (в яких було все: і побиття у в'язниці, і секс на очах у міністрів, і тлумачення сновидінь, і смертельна зрада) призводять до кардинальної зміни внутрішньої та зовнішньої політики країни, а згодом — навіть і до громадянської війни.

Твоя подяка — наша гарантія якісного матеріалу.

Підтримай нас

Очевидно, що «Режим» шоуранера Вілла Трейсі слідує канонам сатиричних фільмів і серіалів Армандо Іаннуччі («Віце-президент», «Смерть Сталіна»), а також — рідному для Трейсі проєкту «Спадкоємці», одному з найтитулованіших драматичних серіалів останнього десятиліття.

Мета «Режиму» — познущатись над авторитаризмом, висміяти пропаганду, дотепно підколоти політичних опортуністів. 

В образі канцлерки Олени Вернем Трейсі та його співсценаристи виводять типову диктаторку-олігархиню, яка вдень і вночі зайнята виключно демагогією та популізмом, проголошенням «ура»-патріотичних гасел та обкраданням свого народу. Страждаючи від комплексу неповноцінності, а на додачу ще й Едіповим комплексом, Вернем доводить до сказу своє близьке оточення найідіотичнішими примхами (то їй усюди ввижається пліснява, то їй загаряче, то вона відмовляється від традиційного лікування на користь народної медицини etc). Таким чином «Режим» — це серіал, який покроково досліджує природу та психологію диктатури, показує, як правлять подібні канцлери й ким вони є насправді. Причому — що є надважливим у контексті сценарних прийомів і способів подачі сюжету — сатира «Режиму» періодично загострюється настільки, що перетворюється на абсурд та гротеск.

Олена Вернем — збірний образ багатьох диктаторів і кривавих правителів XX-XXI століть. Від канцлерки періодично віє то режимом Чаушеску (Вернем було дароване ім'я дружини румунського автократа), то путінізмом (Вернем здійснює анексію «Фейбанського коридору», відмовляючись визнавати війну війною), то Лукашенком (Вернем вміє «по-простому балакати зі своїм народом») etc. І от тут — усе зрозуміло, все зчитується нараз. Але творці «Режиму» на цьому не зупиняються і розбавляють головну героїню ознаками інших, так би мовити, куди менш «контроверсійних» сучасних політиків, а сама вона «косплеїть» впізнавані ситуації, які могли б відбуватись (а точніше, відбувались) у Польщі, Угорщині, Франції та навіть в Україні. Так, у деяких епізодах «Режиму» Олена Вернем приміряє довгу косу — без жодних сумнівів, у стилі Юлії Тимошенко — а одна із серій присвячена багатостраждальному прийняттю земельної реформи, яка виявляється нічим іншим, аніж черговим проявом популізму від уряду.

Вже на перегляді третього епізоду «Режиму» стає зрозуміло, що творці серіалу пропонують глядачам нехай сатиричний, але типово американський погляд на європейський континент і політику, через що стає вкрай важко відділити мух від котлет. 

Важко зрозуміти, наскільки серйозно чи несерйозно нам слід ставитись до подій «Режиму», наскільки виправданими чи невиправданими є політичні кроки Вернем, хто тут взагалі головний поганець, чого саме хочуть протестувальники etc. При цьому автори також намагаються не оминути критикою і рідні США (Америка нещадно висмоктує природні ресурси країни канцлерки, через що погоджується не звертати увагу на диктаторські ознаки її «демократії»), але Китай вони ненавидять у рази більше!

Ось вам — головна проблема «Режиму». Певною мірою ми чомусь маємо співчувати Вернем та жаліти її «м'ясника», але водночас — зневажати їх. І таке дуалістичне ставлення зберігається щодо кожного з персонажів серіалу. Сатира і гротеск розбавляються романтичною та навіть трагічною історією кохання, в образі Вернем можна впізнати чи не кожного президента/диктатора Європи останніх 50 років, політичний в'язень у виконанні Г'ю Гранта — і покидьок, і народний герой одночасно etc. Абсолютно не зрозуміло, куди саме б'є молот сатири, на кого він направлений! Не зрозуміла кінцева ідея «Режиму», яка, схоже, скочується до банального «усі однаково не праві, а тому ми маємо поспівчувати кожному». Політична сатира «Режиму» не дарує глядачам абсолютно нічого нового — ми (європейці) і самі прекрасно знаємо, яким може бути блюзнірство й підлабузництво в Кабінеті міністрів та якими недалекими і жорстокими водночас можуть бути можновладці.

На жаль, «Режим» — на відміну від «Смерті Сталіна» чи нещодавнього «Повстання Штатів» — категорично прохідний у всьому, що стосується політики й сатири. 

Можна безкінечно довго розхвалювати Кейт Вінслет за викривлену губу (своєрідна «візитівка» героїні Вернем) або ж прославляти актуальність «Режиму», але гострота цього серіалу... недостатньо гостра. Погодьтесь, що фрази на кшталт «Неможливо бути водночас Робіном Гудом і королем» не тягнуть на одкровення у 2024 році.

Матеріали, опубліковані в розділі «Колонки», представляють думку автора чи авторки та можуть не збігатися з думкою редакції онлайн-медіа «Свідомі».