Казахстан і дерусифікація: як країна проходить шлях деколонізації?

Повномасштабне вторгнення спричинило багато трансформацій не лише в Україні та Росії, а й в сусідніх регіонах. Росія, яка прагнула відродити радянський статус «супердержави», втрачає статус «великої держави».

Москва вже не може пояснити країнам-членам Організації договору про колективну безпеку, навіщо їм взагалі такий союзник. Особливо це відчули на собі Вірменія та Киргизстан. Обидві ці країни перебувають у конфліктах зі своїми сильнішими сусідами — Туреччиною та Таджикистаном, але не отримують значної підтримки від Кремля.

Це не означає, що російський імперський проєкт незабаром зникне. Важливим для нього є не лише Україна, а й найбільша країна Центральної Азії — Казахстан.

У вересні 2022 року Бюро національної статистики опублікувало результати перепису населення за попередній рік. Тоді 15% населення країни складали росіяни. Ймовірно, цьогоріч їх частка зросла через виїзд російських чоловіків. Проте казахською мовою у щоденному житті послуговувалися лише 43% жителів країни. Серед росіян цей показник взагалі складає 9%.

Чи змінилася ситуація після початку повномасштабного вторгнення? Наскільки складним буде процес дерусифікації Казахстану? Ці та інші питання обговорили з казахсько-американським соціологом Азаматом Жунісбаєм, який викладає у Пітцер Коледжі в Каліфорнії.

 — Пане Жунісбай, у своїй нещодавній статті для OnlySky ви пригадуєте те, якою стигматизованою була казахська мова у вашому дитинстві. Ви зростали у російськомовному середовищі та не використовували казахську. Як так сталося? 

 — У школі, на початку 80-х, ми вивчали казахську кілька годин на тиждень. Тоді цей предмет був єдиним, під час якого всі просто робили щось своє. Я жив у столиці, в Алмати, у мене не було навіть якоїсь потреби знати казахську мову. На той час здатність говорити російською без акценту була маркером статусу. 

На початку 80-х в Алмати було лише 20% казахів. Їм було надзвичайно складно оселитися в місті: треба було знайти роботу, житло, подолати систему «прописки». У моєму класі було 30-35 дітей, із них казахів — близько 5. У 1983 році на місто-мільйонник було лише дві школи у столиці з казахською мовою викладання. 

 — Ви лише нещодавно почали вивчати казахську. Як успіхи? 

 — Дивно: для роботи мені потрібна англійська, вдома, у Казахстані, я говорю російською. Мені соромно говорити казахською, боюся сказати щось, що буде звучати жахливо. У мене новонароджена дитина, їй шість місяців. З нею я говорю казахською, бо вона не буде насміхатися.

Для вивчення мови треба середовище. Я живу в Лос-Анджелесі, але намагаюся якнайчастіше їздити в Казахстан. Помітив, що тепер казахською там говорять набагато частіше, ніж у моєму дитинстві.

Я вчу мову, запам’ятовую нові слова, але це процес. Для мене це справжня емоційна подорож. Раніше я не просто не знав цю мову, а вважав її сільською. Тепер розумію — це було покручене уявлення, результат колонізації. Осмислення цього, опанування мови — це ніби політична дія для мене. 

 — Чи знаєте Ви людей, які теж почали вчити казахську? 

 — Так, звичайно, після початку повномасштабного вторгнення багато людей в Казахстані почали почуватися неспокійно через використання російської: чому говоримо російської один до одного? Ми ж казахи. 

У жовтні я був в Алмати, на великій вечірці у друзів. Звичайна вечірка, з тостами й таким іншим. Я вперше побачив, як люди намагаються говорити тости казахською. Такого ще ніколи не було, а я цих хлопців понад 20 років знаю. 

У Казахстані тепер є розмовні казахські клуби, започатковані росіянином Алєксєєм Скалозубовим. У нього виникла ідея: зробімо такий простір, аби розмовляти казахською і таким чином подолати страх говоріння. Багато хто зацікавився. Міська адміністрація навіть виділила якесь приміщення. 

 — У 1989 році казахи складали 40% населення Казахської РСР. Зараз їх вже 70%. Як сталося?

 — Казахи — досить молода нація [ідеться про середній вік — прим. ред.]. Населення країни збільшується саме завдяки етнічним казахам. Натомість багато росіян, які живуть у Казахстані, вже у похилому віці. 

У 1993 році я закінчив школу. Престижна, з посиленою математикою. Більшість моїх однокласників не були казахами. Багато хто з них виїхав в Росію, аби здобути вищу освіту, там і лишився. Натомість казахи рідше таке робили. Зазвичай вони здобували вищу освіту в Казахстані. 

 — Чи можна сказати, що процес дерусифікації, в першу чергу, стосується урбанізованої молоді з середнього класу?

 — Певно так, адже саме міста були найбільш русифікованим. Завдяки дерусифікації російська пропаганда стає менш ефективною. Вона впливає лише на тих, хто споживає російський контент. Знову ж таки, у Казахстані зараз багато молодих людей з сімей, які говорять казахською. Їм ця отрута в голову не потрапляє. 

Я та мої друзі були русифіковані. Ми зростали з російської культурою, російським книжками — все було російським. А тепер ми розуміємо, наскільки це було покрученим. 

Моя перша дружина — американка. У нас було троє дітей. Ми дали їм казахські імена. Ми хотіли, щоб вони були білінгвами. Тож моя дружина говорила до них англійською. А я… А я міг дати мої дітям лише російську. Це жахливо. У нас було правило вдома: мій старший син не може говорити до мене англійською.  Я був настільки колонізованим, що 20 років бігав туди-сюди та кричав на мою дитину, аби він говорив до мене мовою колонізаторів. 

 — У січні 2022 року в Казахстані відбулося те, що ви називаєте «спробою перевороту». Після цього люди, наближені до колишнього президента Нурсултана Назарбаєва, втратили свої посади. Схоже, у країні відбувається досить повільна демократизація. Як це вплине на ставлення до Москви? 

 — У Казахстані зараз є розуміння: настав час послабити нашу залежність від Росії. 

Ми підтримуємо Україну, адже розуміємо, що можемо бути на вашому місці. У 2014 році Путін заявив: у казахів ніколи не було державності, її створив Назарбаєв. У нас з Росією кордон — 7600 кілометрів. Тож нам не складно уявити, що ми будемо наступними. А в нас менше населення, менша армія. Хто знає, що там лежить на військових складах. Можливо, вже все порозпродували, порозкрадали. 

Чим більше зовнішня політика країни враховуватиме думку казахів, тим далі ми будемо рухатися від Москви. 70% населення — казахи. Серед них любові до Росії — нуль. Є винятки, але загальна тенденція така. 

Казахстан, так само як і Україна, постраждав від Голодомору. Звичайно, публічно Казахстан уникає цієї теми, оскільки це розізлить Москву. Але казахи пам’ятають, це передається від покоління до покоління. 

Мій дід у 1930 році навчався у місті. Отримав телеграму від родини, мовляв, приїзди, ми вмираємо без твоєї допомоги. Тож він припинив навчання і повернувся додому. Вони вижили. Але щоранку він бачив тіла загиблих, тих, хто не пережив ніч. 

Зараз Казахстан у заплутаній ситуації. З одного боку — Росія, з іншого — Китай. Казахстан намагається не надто загострювати питання казахів у Сіньцзяні. Китайська комуністична партія вважає казахів дикунами, яких треба перетворити у нормальних людей. Там є навіть табори перевиховування. Але водночас це важливий економічний партнер. 

З Росією теж активна економічна співпраця. Це пов’язано з тим, як розбудовувалась інфраструктура, наприклад радянські трубопроводи. Нафта з Казахстану іде на нафтоперероблюванні заводи у Росію, а російська — в Казахстан. Це було так зроблено, аби максимізувати взаємозалежність. Тож Казахстан у складному становищі.