Два роки російського полону: як рідні захисників борються за їх звільнення

20 травня виповнюється два роки, як Росія повністю окупувала українське портове місто Маріуполь. Весною 2022 року в Маріуполі точилися чи не найжорстокіші бої. Оборону міста тоді тримали бійці Національної гвардії України, 36-ї бригади морської піхоти, прикордонники та поліціянти. 

Росіяни швидко оточили місто і стирали його з лиця землі: атакували з різного виду озброєння, зокрема авіаційними бомбами, попри те, що в місті, окрім військових, перебували цивільні. Наразі не відома точна кількість загиблих у Маріуполі. Відомо, що це десятки тисяч людей.

Наприкінці березня 2022 року українські військові зайняли оборону на території металургійного комбінату «Азовсталь». Оборона заводу тривала до середини травня, поки вище військово-політичне керівництво України не наказало її припинити, аби вберегти життя особовому складу.

16 травня почалася так звана евакуація бійців із території заводу. Фактично, вони здалися у полон. Росіяни утримують українських військових як на території Росії, так і на тимчасово окупованій частині Донецької області. Президент Володимир Зеленський у червні 2022 року повідомив, що після боїв за Маріуполь у російському полоні опинились понад 2.5 тисячі українських бійців із заводу «Азовсталь».

Ті бійці, які виходять з полону в рамках обмінів між Росією та Україною, розповідають про тортури, відсутність нормального харчування та медичної допомоги. А в ніч на 29 липня 2022 року росіяни вчинили теракт в одному з бараків, де утримувалися полонені — в Оленівці на тимчасово окупованій частині Донецької області. Точної інформації, що тоді сталося, немає. За російськими повідомленнями, тоді загинуло понад 50 українських бійців, а понад сотня — отримала поранення. 

Наразі в російському полоні перебуває кілька тисяч бійців, з них тільки понад 900 — військовослужбовці бригади Національної гвардії «Азов». 

Свідомі розповідають історії двох бійців «Азову», які зараз перебувають у російському полоні та чиї рідні борються за їх звільнення.

Прослухати матеріал:

Тетяна Вишняк — мати військовослужбовця бригади «Азов» Артема (прізвище не називаємо з міркувань безпеки — ред.), який вже два роки перебуває в російському полоні. Вона розповідає, що син з дитинства був чесним та справедливим, робив мамі маленькі приємності — дарував квіти. Підлітком він вивчав історію України та право. Жінка не може сказати, що Артем з дитинства хотів стати військовим, бо його вподобання змінювались. Коли восени 2013 року в Україні почалася Революція Гідності, хлопець активно слідкував за подіями. У 2015 році він вступив до коледжу та почав займатися громадською діяльністю. 

Коли сину Тетяни виповнилося 18 років, він захотів вступити ще тоді до полку «Азов», однак батьки попросили його почекати рік із цим рішенням. 

Артем обрав полк «Азов» (сьогодні це бригада; бригада від полку відрізняється чисельністю військовослужбовців — ред.) через вмотивованість і відданість бійців своїй справі.

Востаннє перед початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Тетяна Вишняк бачила сина наприкінці 2021 року.

«Син завжди приїжджав у відпустку на день народження батька в кінці листопада. Він мав бути з нами два тижні, але захворів, і його відпустка продовжилась. 6 грудня 2021 року ми провели його на потяг, і він поїхав», — розповідає мама військовослужбовця.

Артем попереджав свою родину про можливість повномасштабного вторгнення Росії задовго до того, як це сталося. Коли Тетяна запитувала сина про тривожну валізку, то він відповідав їй: «Вона в тебе мала стояти ще з 2014 року».

Перебуваючи в Маріуполі, Артем рідко писав рідним, бо були проблеми зі звʼязком. Часто він писав «+» або «живий». Інколи про стан Артема його рідним повідомляли побратими, а іноді він сам повідомляв про стан тих військовослужбовців, які родом із того міста, що й він — Броварів, що на Київщині.

«Вони так групувались. Коли хтось міг вийти на зв’язок, то він повідомляв комусь одному про всіх, кого знав», — каже мама військовослужбовця.

Останній раз жінка чула голос свого сина 9 травня 2022 року. Напередодні, 8 травня, в Україні відзначали День матері. Тоді Артем набрав свою маму та привітав її зі святом. 17 травня 2022 року ввечері він намагався набрати Тетяну в месенджері, але не вийшло. Тому написав їй, що в нього довго не буде звʼязку, просив не хвилюватися, писав, що любить батьків та пишається ними.

Жінка ділиться, що після того, як її син потрапив у полон, у неї стався нервовий зрив. Вона разом із рідними інших військовослужбовців була на реабілітації.

«Ми повернулися з реабілітації 29 липня і вранці почули новину про теракт в Оленівці, коли Росія вбила наших військовослужбовців (тоді загинуло понад 50 людей, а понад 100 — отримали поранення — ред.). Серед прізвищ загиблих (російські пропагандистські канали в той день опублікували списки загиблих — ред.) сина не було. Але ніхто не дав відповіді, чи був він у тому бараці. Лише у вересні 2022 року від обміняних почула, що він живий», — розповідає Тетяна Вишняк.

Міжнародний комітет Червоного Хреста звʼязався із жінкою лише одного разу — через місяць після теракту в Оленівці. Тоді в жінки запитали, чи знає вона про місцеперебування свого сина.

«У мене є можливість дізнатися про свого сина лише в тих, кого обміняли. Так у квітні 2023 року мені вдалось поспілкуватися з людиною, яка була з Артемом в одній камері у Донецькому СІЗО. У травні того ж року я дізналась, що мій син все ще там. Живий, його не бачили, але чули із сусідніх камер», — каже мама військовослужбовця.

Останній раз, коли побратимів сина Тетяни Вишняк обміняли, був 6 травня 2023 року (обміни військовополонених між Росією та Україною ще відбувалися після цього, але бійців «Азову» не повертали — ред.). Паралельно російські суди судять українських військовополонених (про ці випадки Свідомі пишуть щотижня у дайджесті «Бранці Кремля» — ред.). Росіяни засуджують військовополонених до тривалих вироків — понад 20 років «ув'язнення». Декого засуджують і на довічне.

Тетяна Вишняк переконана, що питання військовополонених та тих, кого росіяни незаконно засудили, має звучати на міжнародних майданчиках, зокрема на Глобальному саміті миру, який Україна проведе в червні у Швейцарії.

«Ця тема має звучати окремо, тому що Росія вже вважає, що вони не полонені, а засуджені. Це має бути питання номер один», — каже Тетяна. 

Щонеділі мати військовослужбовця виходить на мирні акції на підтримку військовополонених. Ці акції проходять щотижня на вихідних у багатьох містах України, аби нагадати про військовополонених.

«Акції — це нагадування всім людям, завдяки кому ми маємо змогу жити. Щоб суспільство бачило і знало, що бійці ще в полоні. Вони мають бути на слуху у всього світу. Ми маємо говорити про них. Це шанс дочекатися їх з полону», — наголошує Тетяна Вишняк.

Ще один боєць «Азову», який у травні 2022 року потрапив у полон, — наречений Катерини Єфіменкової Богдан (прізвище військового не називаємо з міркувань безпеки — ред.). Дівчина розповідає, що з нареченим вони познайомились у 2011 році, коли ще були підлітками. Вони обоє з Маріуполя. 

«Ми грали в одну компʼютерну гру. Разом гуляли в одній компанії і навіть у підлітковому віці зустрічалися. Але стосунки не склалися тоді. Однак він, мабуть, не полишав цієї мети й періодично писав мені повідомлення», — каже дівчина.

Згодом Катерина та Богдан знову почали спілкуватися, але вже в більш свідомому віці. На той момент її наречений вже був бійцем «Азову». До «Азову» чоловік приєднався у 2015 році. Однак не з першого разу туди потрапив. 

«Під час курсу молодого бійця він травмував коліно. Але все одно залишився, аби пройти курс ще раз», — каже Катерина.

Рідні та знайомі Богдана здивувалися рішенню хлопця стати військовим. 

Богдан не єдиний чоловік у родині, який із початку російської агресії долучився до війська. У 2014 році його хрещений батько теж пішов добровольцем на службу. Чоловік і досі захищає країну, попри те, що отримав важке поранення у спину. 

«Богдан — дуже правильна та чесна людина. На нього важко вплинути. Якщо він вважає, що так правильно, то його не переконаєш. Мені здається, що ця риса робить гірше в полоні. Як мені розповідав боєць, який був із ним в одній камері, іноді треба збрехати, щоб тебе менше били. Але Богдан не бреше»,  — розповідає наречена бійця.

Катерина ділиться, що завжди пишалася тим, що її наречений військовий. Але як дівчині їй було складно, адже Богдана часто не було вдома. 

У 2021 році, коли в медіа почала зʼявлятися інформація, що Росія стягує війська до кордонів з Україною, Катерина та Богдан обговорювали можливість повномасштабного вторгнення. 

За тиждень до початку повномасштабного вторгнення Богдан рекомендував своїй нареченій виїхати з міста на Захід України «на відпочинок». Коли дівчина запитувала, чому їй варто поїхати з Маріуполя, Богдан не казав причину прямо. 

«Весь тиждень Богдан наполягав на тому, аби я поїхала. Я спілкувалася весь цей час із батьками. У нас була домовленість, що в разі відсутності звʼязку, ми зберемось у їхньому будинку. Увесь тиждень я постійно плакала, бо десь інтуїтивно розуміла, що це останні дні вдома», — розповідає дівчина. 

Катерина Єфіменкова та її родина поїхали з Маріуполя у перший день повномасштабного вторгнення. 

За час оборони Маріуполя Богдан зателефонував до Катерини лише раз. Розмова тривала до двох хвилин. Час від часу він надсилав повідомлення, у яких писав, що живий, та просив дівчину надсилати фото того, що вона їсть. 

«Він просив скинути фото їжі, бо їм не було, що їсти. Постійно писав, що кохає мене і завжди кохав. Здавалось, що він прощався, це було дуже важко», — ділиться Катерина. 

З повідомлень Катерина дізналася, що її наречений отримав важкі контузії, але незважаючи на відсутність медичної допомоги, Богдан продовжував виконувати свою роботу. 

Катерина Єфіменкова розповідає, що коли дізналась, що захисники «Азовсталі» виходять з території заводу, то зраділа. Їй тоді здавалося, що таким чином справді вдасться врятувати життя бійцям. Вона не думала, що військовим доведеться пережити побої, відсутність нормального харчування та теракт в Оленівці. 

За час полону Богдан зателефонував Катерині один раз. Тоді він повідомив їй своє місцеперебування та сказав, що важить 50 кілограмів. Під час теракту в Оленівці чоловік не постраждав. Наступного дня після дзвінка Богдана до дівчини зателефонували представники Міжнародного комітету Червоного Хреста й зазначили, що «військовий перебуває під їхнім захистом».

«Як бачимо, ніякий Червоний Хрест не може забезпечити хлопцям ані безпеку, ані зв'язок із рідними, ані медичну допомогу», — говорить Катерина.

У травні 2023 року з полону повернувся побратим Богдана, який перебував із ним в одній камері утримання. Він розповів Катерині про стан її нареченого — що в нього досі низька вага та що його піддають тортурам. Інформацію про тортури дівчина передала міжнародним організаціям, зокрема МКЧХ, але фідбеку від них не отримала. 

Сьогодні Катерина Єфіменкова, як і Тетяна Вишняк, виходить на акції підтримки військовополонених.

«Хлопці перебувають у реальній небезпеці. Про них потрібно говорити постійно, адже будь-якої хвилини хтось із них може померти там. Ми виходимо на акції, аби привернути увагу. Якщо ми не будемо нагадувати, що наші рідні в полоні, то шансів побачити їх живими буде менше», — наголошує Катерина.