Чому ми втратили Крим?

Події 2014 року в Україні відбувалися дуже швидко й динамічно: побиття студентів, Революція гідності, Небесна сотня, а потім — «зелені чоловічки», незаконний референдум та слово «анексія». Так, наче в тебе відібрали щось, що ти завжди сприймав як належне, однак ніколи не приділяв йому достатньо уваги.

Тема стосунків України та Криму до 2014 року є доволі неприємною та досі не достатньо висвітленою в українському інфопросторі. Залишається актуальним запитання: коли Україна втратила Крим — у 2014-му чи задовго до цього? 

Водночас за останні роки тема Криму та кримських татар викликає чимало думок і дискусій. Багато людей досі не усвідомлює позицію народів Криму, а будь-яку можливість дати їм суб’єктність сприймає як загрозу. Часто такі висновки будуються через незнання історії Криму і кримськотатарського народу та через вплив пропаганди, яку роками поширювала Росія. Однак зараз особливо важливо розуміти історичний контекст Криму та проводити аналіз подій минулого, аби уникнути подібних проблем надалі.

З 1991 до 2014 року українського в Криму було мало. Натомість поширювалось усе російське: спілкувалися на півострові виключно російською, документи, вивіски, меню в кафе також були російською мовою. Таким чином зберігати українську ідентичність у Криму було вкрай важко.

Коли Україна проголосила незалежність, доля Криму була важливим і складним питанням. Зокрема й тому, що якраз напередодні проголошення незалежності в Криму ще відбувся референдум, який ставив собі за мету відродження квазіавтономії — національно-територіальної автономії проросійської комуністичної партійної еліти. Відповідно, міна, закладена ще за часів панування Радянського Союзу, давала про себе знати протягом усього періоду від 1991 до 2014 року.

Складнішим періодом були 1991-95 роки, коли Крим суто формально був частиною України. Однак поступово ситуація покращувалася, хоча й повільно. Відтак із початком нульових можна стверджувати, що Крим був Україною.

Історик Мартін Кислий вважає, що попри те, що після 2014 року Крим і кримські татари стали частиною публічного політичного дискурсу, на жаль, усі заяви щодо покращення їхнього становища не виходили за межі декларування. Це підтверджує і те, що закон про корінні народи ухвалили лише у 2021, а не у 2014-15 роках, так само зміни до Конституції не були внесені свого часу, хоч напрацювання завершили давніше. 

Попри те, що українська влада, вочевидь, приділяла недостатньо уваги питанню Криму до 2014 року, не можна сказати, що дії України лише шкодили чи ніяк не впливали на мешканців півострова. Наприклад, важливим було розв'язання питання про набуття українського громадянства для кримських татар, що поверталися з вигнання після 1991 року. 

Однією з найважливіших проблем залишалося те, що всі ініціативи київської влади, навіть конструктивні, переходили до політиків у Криму й згасали на республіканському рівні. 

Через потужний вплив російської пропаганди багатьом досі складно зрозуміти, до якої держави й культури історично належить Крим. 

«У мене взагалі не було уявлення, що Крим був російським, і його “подарували” Україні. Для мене Крим — кримськотатарський, у ментальному плані», — розповідає Наджіє Аметова.  

Якщо ж хочемо переконатися в близьких зв'язках Криму з Україною, достатньо згадати 1991 рік, коли перед розпадом СРСР перед кримськотатарським народом постало питання: бути з Україною чи з Росією. І попри те, що історично контакти кримськотатарського національного руху з московськими дисидентами були куди ближчими ніж з київськими, кримські татари підтримали суверенітет України та вбачали своє майбутнє у складі цієї держави.

Зараз актуальним є питання про статус Криму після деокупації. Більшість українців досі не до кінця розуміє складність ситуації та позицію кримських татар.

Панує думка, що кримські татари з 1991 року вже мали свою національну автономію в Криму, і вони її, так би мовити, змарнували, а тому більше не мають на неї права. Вочевидь, для тих українців, які не бували в Криму навіть на відпочинку та взагалі були далекі від цієї території й уявлень про неї, Крим весь цей час був кримськотатарським.

Важливо розуміти різницю між АР Крим та кримськотатарською національною автономією. АР Крим була створена для збереження статусу-кво та влади кримської партійної комуністичної еліти. До 2014 року Крим фактично був заповідником цієї пострадянської політичної еліти, і роль кримських татар у політичному житті півострова була мізерною. 

Від 1991 року, як і раніше, кримські татари в Криму постійно боролися за право на національні кримськотатарські школи й можливість вивчати там рідну мову. У двотисячних такі школи почали з'являтися, однак кримськотатарську там викладали як факультатив. Тобто популяризації мови й культури не було. Збереження кримськотатарської відбувалося завдяки батькам, що навчали дітей та спілкувалися цією мовою у сім'ї. Роль держави тут була не відчутною. 

Після 2014 року українська влада певними діями сприяла збереженню культури кримських татар, однак цього не достатньо, вважає Наджіє Аметова. Водночас ще до повномасштабного вторгнення українська культура й сама потребувала захисту з боку держави, а багато з чим доводиться працювати досі.  

Зараз важливо залишати кримських татар в українському ідейному просторі, аби вони могли відчувати себе частиною України, незалежно від місця перебування. Українцям варто проявляти увагу до Криму та кримських татар. Попри те, що зараз її не достатньо, не можна знецінювати того, що було зроблено від 2014 року. Нехай повільно, але робота триває. 

Слухайте третій епізод подкасту «Пізнай QIRIM» на усіх платформах.