Австрія: нав’язаний нейтралітет колишньої імперії

Нещодавно журнал «The Economist» вніс Австрію у перелік країн, політичне керівництво яких слугувало для Кремля «корисними ідіотами». Можна знайти багато підтверджень цій тезі. Наприклад, канцлер Австрії Карл Нехаммер був одним із перших європейських політиків, хто поїхав у РФ після початку повномасштабного вторгнення. Він заявляв, що це не дружній візит, натомість він хотів переконати Путіна зупинити війну. 

«Я вважаю, що важливо робити хоча б щось», — казав Нехаммер. Проте у результаті ця поїздка дала лише один результат — Австрія визнала прийнятною саму ідею поїздок в РФ. 

Проте такі погляди та поведінка типова не лише для політичного керівництва країни, а й для їхніх виборців. Наприклад, 53% австрійців вважають, що вторгнення Росії в Україну становить загрозу для них. Водночас середній рівень цього показника у країнах ЄС складає 75%. Австрійців посідають друге місце з кінця. Лише кіпріоти менш схильні так вважати. 

До того ж, у лютому 2023 року 65% австрійців були переконані, що Україні варто припинити оборонятися та розпочати мирні перемовини. Ця думка була популярною серед виборців усіх політичних партій крім зелених.

Як так сталося, що у центрі Європи існує острівець проросійських поглядів? І як політика цієї держави щодо України розвиватиметься далі? 

Напередодні Першої світової війни Австро-Угорська імперії охоплювала терени від чесько-німецького прикордоння на півночі до чорногорського узбережжя Адріатичного моря на півдні, від кордону з Швейцарією на заході до сучасної Тернопільської області на сході. 

Поразка у Першій світовій, мобілізація народів Центральної та Східної Європи та поширення соціал-демократичних ідей призвели до загибелі цієї імперії. На її теренах постала Угорщина, Королівство Сербів, Хорватів та Словенців (згодом — Югославія),  Чехословаччина та Західно-Українська Народна Республіка, яку швидко окупувала Польща. Крім того, Румунія розширила свої кордони, отримавши південно-східні терени імперії. Без усіх цих території імперія стала неможливою, тому на тих теренах, де населення говорило німецькою, постала республіка. Австрійці часто називають цю державу «першою республікою».

Її політичне життя не надто відрізнялося від більшості сусідів. Це був час високого рівня безробіття, радикалізації та протистояння протилежних полюсів. Це протистояння відбувалося не лише у залах парламенту, а й на вулицях, між націоналістами та соціал-демократами. 

В Австрії це ускладнювалося також тим, що австрійська ідентичність не була сформованою. У 1918 році республіка була проголошена під назвою «Deutschösterreich» («Німецька Австрія»). Проте під час мирних перемовин, у 1919 році, переможці примусили як Німеччину, так і Австрію пообіцяти ніколи не об’єднуватися в одну державу. Таке об’єднання порушило б той баланс сил, який був створений під час мирних перемовин для обмеження спроможностей Німеччини.

Чимало австрійців були більш лояльними до своїх колишніх монархів, Габсбургів-Лотаринзьких, ніж до республіки. Через це у 1919 році уряд затвердив закон, який забороняв членам цієї династії перебувати на території країни за винятком тих вихідців з імператорської сім’ї, які публічно відмовилися від прагнення державної влади.

Проте якщо Габсбургів можна було просто вигнати з країни, цим самим обмеживши лояльність австрійців до імперського минулого, то контролювати лояльність до німецької ідентичності було складніше. Тому коли у 1933 році нацисти прийшли до влади у Німеччині і стало очевидно, що Адольф Гітлер домагатиметься об’єднання з Австрією попри заборони, австрійські націоналісти почали різко діяти. 

Тодішній консервативний канцлер Енгельберт Дольфус скористався кризою у парламенті та розпустив його. Завдяки цьому захопив всю владу та почав розбудовувати власну ідеологію австрофашизму. Проте у 1934 році австрійські прихильники німецького нацизму вбили Дольфуса та спробували захопити владу. Фашистський лідер Італії Беніто Муссоліні виступив на підтримку австрійського режиму. Адольф Гітлер, не бажаючи втрачати найважливішого союзника, відмовився від планів захопити владу та всіляко дистаціювався від організаторів перевороту. 

На той час у парі Німеччині–Італія перевага була на боці Муссоліні, проте вже через чотири роки ситуація змінилася. У 1938 році нацистам вдалося захопити Австрію завдяки дипломатичному тиску та погрозам застосувати армію. Плани вторгнення дійсно були, але не знадобилися — австрійське керівництво погодилося на ультиматум, а австрійське населення вітало в’їзд німецьких військ та особисто Гітлера. У березні 1938 році він зробив те, що Путіну не вдалося у лютому 2022 року. Аналогія поглиблюється тим, що навіть австрійський диктатор Дольфус називав Німеччину «старшим братом».

Так нацисти остаточно зруйнували вже послаблену систему міжнародних відносин, вибудувану мирними угодами після Першої світової. 

Тому коли під час Другої світової війни союзники почали розмірковувати щодо того, як тепер цю систему відбудовувати, питання Австрії було одним із перших. США, Велика Британія та СРСР опрацювали його під час конференції у Москві у 1943 році. За результатами зустрічі трійця ухвалила декларацію, згідно з якою Австрія була «першою жертвою гітлерівської агресії». Тож після завершення війни країна знову мала стати незалежною. 

Спершу таку концепцію просувала Велика Британія; Радянський Союз наполягав на тому, аби не забувати про участь австрійців у нацистських злочинах. Проте згодом Йосіф Сталін теж приняв модель відбілювання вихідців з Австрії. Дійшло до того, що вже за місяць, на конференції у Тегерані, Іосіф Сталін заявляв: «Усі німецькі солдати воюють як дияволи, австрійці — єдиний виняток». Ця теза нічим не підтверджується і з радянського звіту про конференцію вона виключена. 

Проте демонструє той підхід, який СРСР продаватиме у відносинах з Австрією у наступні роки: австрійці подібні до німців, проте все ж окремі та кращі. 

Тому після завершення Другої світової війни перемогою союзників підхід CРСР до Австрії демонстрував водночас як подібності, так і відмінності до окупаційного режиму в Німеччині. Перша за все, Австрія, так само як і Німеччина, була поділена на окупаційні зони. Якщо проголошення держав на основі цих окупаційних зон у Німеччині затягнулося до 1949 року, то в Австрії це відбулося майже відразу після прибуття в країну радянський військ. 

Сталін не просто так пристав до пропозиції Вінстона Черчилля про австрійську незалежність. СРСР сподівався встановити в Австрії лояльний до себе режим. Проте цього не сталося: восени 1945 року відбулися перші вибори в парламент Австрії, на яких комуністична партія здобула лише 5%. Комуністи мали місця у першому тимчасовому уряді, який керував країною до виборів, та другому повноцінному, який керував після. Проте вже після наступних виборів 1949 року Комуністична партія Австрії пішла в опозицію, отримавши ті ж 5%. 

До того ж, Австрія співпрацювала зі США та приєдналася до Європейського плану відновлення (відомий як План Маршалла), метою якого було сприяти відбудові Європі та заважати поширенню комунізму. Жодна інша країна, на території якої були радянські війська, не змогла приєднатися до плану через спротив СРСР. Розуміючи цю особливість, Сполучені Штати доклали особливих зусиль до фінансування Австрії, у результаті чого країна посіла третє місце за сумою міжнародної допомоги, перерахованої на населення. 

Але Кремль все ще міг викручувати руки усім іншим сторонам у процесі повернення Австрії незалежності — США, Великій Британії, Франції та самій Австрії. Союзна рада, до якої входив радянський представник, могла заветувати будь-який закон, але на практиці значного впливу не мала. Проте радянські війська все ще перебували в Австрії, а це створювала постійне відчуття непевності. Країна залишалася неповноцінною державою без власної армії.

Москва вела складну дипломатичну гру навколо австрійського питання, яка досягла свого апогею на Берлінській конференції 1954 року, де зустрілися міністри закордонних справ США, Великої Британії, Франції та СРСР. Мотивація Кремля була одночасно як політичною, так і матеріальною. 

Делегації США, Великої Британії та Франції відзначали, що Радянський Союз відмовляється провести у своїй окупаційній зоні вільні та демократичні вибори. Очевидно, що якби вони піддалися на провокації Кремля і зробили перший крок, вивевши війська, то Москва швидко б придумала привід, щоб захопити всю Німеччину. Аби поєднати цю конструкцію з дискусією про Австрію, радянська пропаганда штучно нагнітала паніку про те, що Західна Німеччина начебто планує знову приєднати Австрію. 

Типова стаття, яка просуває цю тезу, використовувала як доказ те, що Австрія збільшує постачання струму північному сусіду. Як це вказує на плани зі захоплення Австрії — складно зрозуміти. Так само як уявити, яким чином Західна Німеччина мала когось захопити, якщо у неї станом на 1954 рік досі не було своєї армії. США, Велика Британія та Франція не стали реагувати на радянські маневри, тому Берлінська конференція завершилася нічим.

Але незабаром рішення все ж заявилося. І те, за яких обставин виникло, вчергове підтверджує маніпулятивність радянської позиції. У 1955 році Західна Німеччина вступила в НАТО та почала розбудовувати власне військо. Якщо слідувати минулорічній логіці Кремля, то через це загроза чергового приєднання Австрії мали би зрости. Але насправді Москву цікавило зовсім інше. 

Ще під час конференції у Берліні Австрія заявляла про готовність оголосити нейтралітет. Тепер ця пропозиція виглядала цікавішою, адже дозволяла створити між Західною Німеччиною та Італією стіну з нейтральних країн — Швейцарії та Австрії. Це уповільнило би перекидання військ між двома членами НАТО. Та і відкладати це питання далі вже не було куди, оскільки минуло десять років після завершення війни. 

У лютому-березні Західна Німеччина ратифікувала Паризькі угоди про деокупацію країни, які також передбачили вступ у НАТО. Вже у квітні австрійська делегація в Москві підписала меморандум, згідно з яким «Австрія буде постійно притримуватися нейтралітету такого роду, якого притримується Швейцарія». Лише після цього підписання деокупаційного договору між Австрією та союзниками було розблоковано. Його затверджено у травні 1955 року. 

Попри те, що СРСР витягнув максимально ресурсів з країни, після здобуття незалежності Австрія не стала погіршувати відносини з Радянським Союзом. Навпаки — одночасно співпрацювала як з СРСР, так і з США. У Відні відбувалися перемовини між лідерами країн-супротивників у Холодній війни, зокрема між Джоном Кеннеді та Нікітой Хрущовим. Джиммі Картер та Лєонід Брєжнєв підписали договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь.

Проте відносини з СРСР все ж не були безхмарними для Австрії. Країна не могла приєднатися до Європейського економічного співтовариства через страх реакцїі з Москви. Це обмежувало економічне зростання країни. Лише розпад СРСР дозволив Австрії це зробити.  

Напередодні приєднання до ЄС австрійська економіка була не надто інтегрованою у світову. Австрія провадила досить автономістську економічну політику. Держава стимулювати підприємства, аби рівень безробіття був якнайменшим. Це травма «першої республіки», у якій безробіття призвело до гострого протистояння між політичними та соціальними групами. Іноземного капіталу протягом Холодної війни в Австрії було не надто багато. Понад 80% австрійців працювали у малих та середніх підприємств, а австрійських транснаціональних корпорацій майже не існувало.

Зараз все виглядає інакше. Якщо завтра на роботу у Відні вийдуть лише громадяни Австрії, то доїхати до своїх робочих місць вони, скоріш за все, не зможуть, оскільки 51% працевлаштованих – іноземці. Загалом по країні цей показник є нижчим: у 2022 році дорівнював 23%. Проте він щороку зростає. Між 1974 та 2022 роками кількість працевлаштованих австрійців збільшилась на близько 20%, а іноземців – на понад 400%. Водночас у абсолютних значеннях це зростання майже ідентичне для обох груп: 668 тисяч до 688 тисяч.

Значну частину іноземців складають громадяни ЄС, які мають привілегійований доступ до ринку праці. Водночас не варто забувати і те, що не всі громадяни Австрії мають австрійських предків. Це можуть бути люди, які народилися в Австрії, проте їхні предки походять з Туреччини, колишніх складових Югославії чи Сирії. Так чи інакше, стрімко зростає кількість мешканців країни, які не є етнічними австрійцями.

Саме з маніпуляцією цією темою пов’язаний успіх Партії свободи Австрії (Freiheitliche Partei Österreichs) не виборах 2017 року. Це ультраправа партія, яка спільно з Народною та Соціал-демократичною партією, входить до великої трійки політичних сил країни. Наразі вона є найбільш проросійською, хоча ще 25 років тому виступала за вступ Австрії у НАТО попри нейтралітет. Однак після короткочасного злету її рейтингів на початку ХХІ сторіччя, вона повернулася на третю сходинку за популярністю. 

Вибори 2017 року стали проривними для Партії свободи не лише через збільшення кількості біженців внаслідок війни в Сирії. Ключову роль відіграв тогочасний очільник партії Гайнц-Крістіан Штрахе, який здобув популярність завдяки нестандартному стилю керування. 

Він вів своєрідний, як на політика національного рівня, спосіб життя: постійні вечірки, нічні турне віденськими клубами та змішування водки з Red Bull. У нього навіть був окремий холодильник для енергетика. Штрахе був там, де молодь, та збирав їхні голоси. Він також залучився підтримкою РФ – у 2016 році його партія підписала угоду про співпрацю з «Єдіной Росієй». В наступному році партія Штрахе здобула 25% на виборах, тож консервативна Народна партія пішла у коаліцію з ультраправими. Штрахе отримав посаду віцеканцлера.

Проте напередодні виборців сталося дещо екстраординарне. Охоронець Штрахе, Олівер Рібаріх, втомився від нічного життя, яке фінансувалося з партійного бюджету. На додачу, побачив, що його начальник почав возити великі суми грошей готівкою у сумках. Тому чоловік звернувся по допомогу до знайомого-юриста, а той, у свою чергу, до приватного детектива Юліана Хассентхалера. Його задача полягала у тому, аби позбавити Штрахе влади, допоки він ще чогось не зробив.

Детектив добре знав, що права рука Штрахе, функціонер партії Йохан Гуденус, цікавиться двома речима: грошима та Росією. Гуденус настільки відданий путінському режиму, що навіть їздив у Чечню до Кадирова та у тимчасово окупований Крим. Тому Хассентхалер вирішив дістати до Штрахе через Гуденуса, запропонувавши йому нібито співпрацю з російських олігархом. 

Для цього детектив найняв працівницю, яка прикидалася дочкою олігарха. Хассентхалер зняв віллу на Ібіці та отримав спеціальні камери для таємної зйомки. «Дочка олігарха» запросила Штрахе та Гуденуса на віллу, аби обговорити деталі угоди. На відео Штрахе п’є енергетики та позитивно реагує на пропозицію хабара та плани придбати одне з австрійських медіа за російські гроші.

Детективу не вдалося швидко опублікувати це відео. Він передав запис у медіа лише у 2019 році, після чого уряд розвалився, а Штрахе втратив владу та пішов з партії. Проте від цього члени Партії свободи менш проросійськими не стали, як і австрійське суспільство загалом.

Наразі Партія свободи займає перше місце у опитуваннях. Вона користується підтримкою 28-30% населення. Це рекордне значення, досі цій політичній силі не вдалося здобути стільки голосів на виборах. Ультраправа партія виступає проти надання Україні допомоги. Коли Президент України виступав у парламенті, члени цієї партії вийшли з зали. Усе це пояснюють начебто бажанням не порушувати «незмінний нейтралітет». Ультраправі політики виступають і проти санкцій та стверджують, що такі заходи шкодять австрійській економіці. 

Проте статистика свідчить про інше. У 2022 році експорт австрійських товарів у Росію не впав, а навпаки досягнув рекордних значень — австрійці продали своїх виробів на 7 млрд євро. Це доводить, що коли росіянам стає складно працювати з європейцями, вони звертаються до країни, яка прислуховується до російської позиції. Станом на 2023 рік ефект від санкції став більш відчутним і падіння у продажах є, але загальні висновки робити ще рано.

Крім того, Партія свободи критикує використання австрійських членських внесків у ЄС на закупівлю снарядів для України. У цьому факті не має нічого цікавого, але він демонструє усю сумнівність нейтралітету Австрії. Після приєднання країни до Європейського союзу та набуття ним функцій у сфері зовнішньої політики площа для австрійських маневрів скоротилася. Чи може країна бути по-справжньому нейтральною, будучи членом альянсу, який просуває певні цінності? Австрійці продовжують позитивно відповідати на це питання, але щороку, із загостренням міжнародних відносин, стає складніше.

Але крім того, що нейтралітет все більше ускладнює для Австрії ведення зовнішньої політики, він також є зручною ширмою для підтримки Росії. У 2024 році в країні відбудуться вибори. Якщо до влади прийде Партія свободи, то за цією ширмою спробує знищити європейські санкції та допомогу для України. Австрія та Угорщина знову об’єднаються, але не в одну державу, а у спільних спробах заблокувати або відтягнути якесь рішення ЄС. 

Україна не має права та засобів впливати на внутрішньополітичну ситуацію в Австрії. Тому все залежить від австрійців – чи хочуть вони жити у суспільстві, наповненою ненавистю до небілих людей, та в країні, яка співпрацює з Росією, а значить несе непряму відповідальність за загиблих українців?