Зрозуміти, як працює світ: підбірка книжок від журналіста Свідомих Олександра Ігнатенка

Олександр Ігнатенко пише тексти на історичну та міжнародну тематику, зокрема розбирався з ПВК «Вагнер» в Африці та російською пропагандою на континенті, з протестами у Франції та політикою Болгарії, нейтралітетом Австрії та погодними умовами Європи. Саша має відповідну освіту: здобув ступінь бакалавра з міжнародних відносин у Києво-Могилянській академії, зараз навчається на магістратурі за цією ж спеціальністю у Центрально-Європейському університеті в Австрії. Також навчався у Карловому університеті (Чехія), Бард-Колледжі (США) та Гіссенському університеті (Німеччина) за програмами мобільності.

Тому аби ви теж могли краще розібратися у міжнародній політиці, Саша зібрав книжки, які рекомендує прочитати.

Леві — італійський єврей, який вижив у нацистському концентраційному таборі «Аушвіц». У своїй книзі він пригадує 11 місяців ув'язнення та намагається відповісти на питання, яке ставить у заголовку — якою стає людина, коли втрачає абсолютно все, і чи лишається взагалі людиною.

Проте ця книга є важливою не лише з погляду пам'яті про ту межу, яку людство перетнуло під час Другої світової війни. Концентраційний табір як простір є ключовим для німецької ідентичності, яка зараз вимушена трансформуватися через повномасштабне вторгнення.

Зрештою робота Леві є корисною і для українського сьогодення. Автор пише, що світ після Другої світової має багато безпекових дефектів. Але він має і перевагу — вільний обіг інформації. Проте автор не вважає, що німці чи австрійці не знали про концентраційні табори. Вони просто хотіли не знати про те, що діється по сусідству з їхніми домівками.

Андрєєв — один із найпопулярніших болгарських письменників. Його бестселер «Скляна ріка» розповідає про групу місцевих дослідників, які реставрують стару церкву у глухому болгарському селі. Коли до них приєднується студентка з Франції, у селі починають відбуватися містичні події. Герої з раціональними поглядами починають вірити у дива та переосмислюють себе.

Це книга про те, як болгарське посткомуністичне суспільство шукає власну ідентичність. Сучасна українська ідентичність почала активно творитися лише тоді, коли для неї виникла загроза. Болгарам нічого не загрожує, тому вони вимушені шукати значення у минулому.

Магічні та страшні події розгортаються лише тоді, коли у священний церковний простір потрапляє немісцева людина. Тут очевидна аналогія між «Скляною рікою» та «Вієм» Гоголя. Це не єдина подібність між Україною та Болгарією, які довгий час боролися за своє право на існування серед імперій.

Фанон — класик постколоніальних студій, тож його роботи сприяють кращому розумінню Глобального Півдня. У своїй книзі «Black Skin, White Masks» він прагне визначити досвід колоніалізму та расизму і зрозуміти, яку роль у ньому відіграє насилля.

«У чорношкірого чоловіка стан афекту загострений, він наповнений гнівом, адже почувається малим, адже страждає через неповноцінність в усіх людських комунікаціях — усі ці фактори сковують його, створюють почуття нестерпної ізольованості», — пише Фанон.

Хоч із автором можна не погоджуватися, проте книга може бути корисною для тих, хто хоче краще зрозуміти суспільства Африки, Азії та Латинської Америки. Досі «Black Skin, White Masks» українською не перекладалася.

Подорожувати зараз — привілей. Значна частина українського суспільства його не має. Подібна ситуація була і в час Капусцінського. Під час Холодної війни потрапити на іншу сторону залізної завіси було непросто. Середньостатистичний мешканець радянського Києва міг прожити все своє життя і жодного разу не зустріти іноземця.

Тому коли поляк Капусцінський отримав можливість подорожувати, він не відпускав її решту свого життя. Репортажист відвідав більше країн Азії, Африки та Південної Америки, ніж його сучасники могли б показати на карті.

Проте його подорожі, викладені у цій роботі, — це не просто дармування часу заради задоволення чи пригод. Книга кричить: «Я хотів вчити мову, я хотів читати книги, я хотів розібратися у кожній найменшій деталі».

У лютому 2022 року Україна потрапила на шпальти світових медіа, виринувши з інформаційного небуття. Тому чимало читачів не зрозуміли цю війну. Аби пояснити її зміст, треба розуміти, із ким говориш. А для цього варто позичити у Капусцінського його потяг до знань та вивчення іноземних країн без розчинення себе у них.

«Історія сприяє розчаруванню у світі. Більшість із того, що вона пропонує, викликає дискомфорт чи навіть підриває» — це основний мотив книги Джадта, історика, який робить боляче. Пишучи всеохопну історію Європи від повоєнної доби до сьогодення, він не був обмежений рамками історичних традицій. У них, як правило, представники нації — герої, а іноземці — вороги. В історії Джадта герої хоч і є, але їх меншість.

Він демонструє не лише те, які соціальні та політичні трансформації відбувалися у Європі протягом останніх 80 років. Основна ідея роботи — показати те, якою гнучкою є пам'ять про минуле. Попри поширене уявлення, одразу після завершення Другої світової війни європейці не осягнули увесь масштаб нацистських злочинів проти євреїв. Як правило, вони закривали на це очі. Зміна у цій політиці сталася на 20-30 років пізніше.

Пам'ять винищення євреїв стала основою формування політичної ідентичності ЄС, проте Джадт припускає, що вона продовжить еволюціонувати.

Це груба книга як за розміром, так за тим, наскільки прямолінійно історик доносить свою думку. Як демонструє Джадт, навіть поразка не гарантує відповідальність для переможених, тому читання цієї роботи дозволить краще зрозуміти повоєнні перетворення європейських суспільств. Окрім того, книга допоможе більш реалістично ставитися до довготривалих перспектив російсько-українського протистояння.