Жінки, які покинули свою довоєнну роботу, щоб долучитися до ЗСУ
Жінки вступали до лав ЗСУ та у добровольчі батальйони з перших днів війни в 2014 році. Станом на 2022 рік понад 40 тисяч жінок перебувають на військових посадах, 8 тисяч з них — офіцерки. Понад 5 тисяч жінок воюють на передовій.
Розповідаємо чотири історії жінок, які покинули довоєнну роботу, щоб долучитися до ЗСУ.
Ліана, медикиня в медичній службі УЛЬФ спецпідрозділу ЗСУ «Вовки Да Вінчі»
Ліані 24 роки. В її сім'ї майже всі були освітянами — від прадідуся до мами. Дівчина обрала собі інший шлях — медичний коледж.
«У разі, якщо медицина — це не моє, то хоча б пригодиться», — подумала вона.
У 2016 році, завершивши переддипломну практику, Ліана вступила до лав ЗСУ.
«Якби у мене не було медичної освіти, ніколи б не ухвалила це рішення. Я взагалі не знала, що таке армія і що мене чекає. Пішла до військкомату, мене запитали: “», — розповідає медикиня.
"Поїдеш на війну?” Я ствердно відповіла і мене забрали
Коли почалася війна, Ліані було 16. Тоді її свідомість відмовлялася сприймати й осмислювати події. «Вмикаєш новини після школи і не розумієш, як таке можливе, що за 200 кілометрів від твого дому йде війна», — каже дівчина.
Коли Ліана приїхала на схід, у всіх було лише одне питання: «Куди діти цю дитину?»
На той момент їй було 18. Вона стала бойовим медиком артилерійського підрозділу, але від самого початку хотіла потрапити в піхоту. Згодом, їй це вдалося. Напрямок — Мар’їнка, Попасна, Чермалик. Ліана була у складі батальйону «Донбас», там і був її перший бойовий досвід, перший поранений і перший загиблий.
Після трьох років служби дівчина повернулася до цивільного життя. З часом звикла до цього та почала працювати з косметологією.
«Я мріяла про це. Казала собі: “2022 рік буде найкращий!”. Проходила курси, планувала подорожі — 24 лютого мала б полетіти у відпустку», — розповідає військова.
За місяць до того вона жартома казала друзям, що треба купити нову військову форму, до останнього не віривши у свої слова.
«Рішення повернутися на фронт ухвалювала довго. Перші півтора тижня після 24 лютого до кінця не розуміла, що відбувається — жила в стресі», — говорить дівчина.
Спершу працювала з цивільними на «швидкій», але відчула, що робить недостатньо. Це відчуття накрило так, як у 2016. Тоді дівчина мобілізувалась до спецпідрозділу «Вовки Да Вінчі». Зараз від роботи Ліани залежить життя військових — вона евакуйовує і доставляє поранених до лікарні.
Анастасія Вербова, представниця пресслужби спецпідрозділу ЗСУ «Вовки Да Вінчі»
Дідусь Вербової був одним із тих, хто найбільше вплинув на її виховання: розповідав міфи та легенди, прививав любов до України. Родина пережила Голодомор, тож дівчина зростала на історіях ненависті до комунізму.
«Коли мені було 12-14 років, мама відправила мене в дитячій національно-патріотичний табір “Козацька фортеця”, де я познайомилась з купою українськомовних людей, чиї погляди збігались із моїми. З того часу я почала триматися своїх», — каже Вербова.
У 2013 році на Майдані прогулювала пари (вчилася на педагогічному факультеті Київського університету імені Грінченка). З початком російсько-української війни збирала кошти та забезпечувала військових необхідним.
До Революції Гідності та війни Анастасія Вербова мріяла про художню чи музичну діяльність, потім захотіла змінити систему освіти в Україні. Отримавши диплом педагога, вона передумала. Почала працювати у сфері зв’язків з громадськістю та медіа.
«Я змінювала багато сфер і вирішила, що до 23 років можу собі дозволити спробувати все, що мені цікаво. Весь цей період паралельно фотографувала. За пів року до пандемії, сказала собі, що хочу серйозно займатися фотографією», — говорить Вербова.
Кінець лютого 2022. Анастасія Вербова залишається в Києві. 24 лютого її розбудила мама і телефонні дзвінки друзів.
«Мама каже: “Почалось”, і на фоні лунають перші вибухи. Ми сиділи в коридорі в панічному настрої. Виїжджати не планували. Тоді я мала COVID-19 і думала, що один-два дні й буду більш корисна в Києві. Так минув тиждень-півтора. По Києву вже було менше ракетних ударів. Багато знайомих волонтерили, а я допомагала їм точково — збирала речі для друзів, які воювали під Києвом. Але все ж, найкраще, що я вмію — фотографувати», — каже Вербова.
Червень 2022. Аліна Михайлова, військова та депутатка, питає: «Насте, чи хотіла б ти приїхати до нас познімати “Вовків Да Вінчі”?». «Для мене це було хвилююче, не очікувала, що мене запросять. Це стало переломним моментом», — каже Анастасія Вербова.
Донеччина, Краматорськ та Бахмут. Фотографиня приїхала на позиції «Вовків» всього на декілька днів, але затрималась на два тижні.
«Мені було цікаво далі розвиватися у напрямку мілітарі фотографії. Пригадую, як подумала, що класно було б працювати у цьому підрозділі. Аліна запропонувала з ними залишитись і мобілізуватися. Не довго думаючи, я погодилась», — розповідає дівчина.
Зараз Анастасія Вербова — представниця пресслужби спецпідрозділу ЗСУ «Вовки Да Вінчі».
«Моя робота — це фото та відеозйомки, комунікація з журналістами, супровід та забезпечення їхньої роботи, а також вичитка та перегляд матеріалів, планування текстового та візуального контенту для соцмереж підрозділу», — каже Вербова.
Зараз Вербова хоче докласти максимум зусиль для перемоги.
Аліна Михайлова, керівниця медичної службу УЛЬФ спецпідрозділу ЗСУ «Вовки Да Вінчі»
Аліна Михайлова зростала у російськомовному середовищі: не було патріотичного виховання, навчалася в російськомовній школі в Дніпрі. У 9 класі збиралась їхати в Німеччину на обмін — облаштовувати життя. Але переїхала в Київ і вступила в Національний університет імені Шевченка на філософський факультет.
«Мене змінив університет. Там мене почало формувати середовище, а навчання наповнювало сенсами. Ми читали багато якісної літератури, порушували важливі питання, про які раніше навіть не замислювалась», — розповідає Михайлова.
Майдан та війна стали точкою відліку — лютий-березень 2014 року сформували національну ідентичність та цінності майбутньої військової. Тоді Михайловій було 19. Дівчина одразу стала волонтеркою — допомагала знаходити військовим речі, медикаменти та їжу. Згодом відкрила офіс волонтерської організації «Армія SOS» у Дніпрі, який працює донині.
«У мене був свій визначений сектор — Донеччина. Так впродовж двох років близько 2-3 разів на тиждень їздила на фронт і відвозила військовим все необхідне, — каже Михайлова.
Восени 2016 року Михайлова потрапить на фронт як парамедикиня. Перша її ротація буде в Широкине Донецької області у складі добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Того ж року загине її близький друг.
«Для мене це була болісна втрата. Тоді вирішила, що або йду з волонтерства і займаюсь далі своєю освітою, або роблю більше — йду на фронт», — говорить військова.
Перші базові теоретичні навички медицини здобула на курсі «Госпітальєрів», ґрунтовну практику — на першій ротації. Добре пам’ятає першого пораненого. Тоді розірвало міномет — загинули хлопці, один з них вижив.
У червні 2017 року 23-річна Аліна Михайлова створила свою медичну службу УЛЬФ у першій окремій штурмовій роті ДУК ПС.
«У нас було розуміння і “візія”, як це має бути. Ми не були обтяжені “правилами” ЗСУ та командуванням зверху, оскільки були добровольцями», — говорить Михайлова.
На кінець 2017 року УЛЬФ вже мав два екіпажі на двох «швидких», які були укомплектовані апаратами ШВЛ, киснем, апаратами УЗД, вузловими турнікетами та кістковими катетерами.
У 2019 році Михайлова повертається з війни у цивільне життя та виборює мандат депутатки Київської міської ради. Щойно Росія розпочала повномасштабну агресію, Аліна знову повертається на фронт.
«Коли мої екіпажі на виїзді, я спокійна, бо знаю, що маємо всі препарати, щоб рятувати поранених з будь-якими травмами. І в команді є спеціалісти, які це можуть зробити. До повномасштабної війни важко було з фахівцями, бо ми були добровольцями, і через відсутність заробітної плати підбирати кадри було складно», — говорить Аліна Михайлова.
На момент нашої розмови, Михайлова, перебуваючи в Авдіївці, чекала виклик на пораненого. Як керівниця медслужби, забезпечує підрозділ від медицини до побуту екіпажів, займається підбором кадрів, входить у взаємодію з іншими підрозділами, відвідує наради, виставляє екіпажі на чергування і чергує сама.
Анастасія Блищик, пресофіцерка в Ізюмському батальйоні тероборони
У цивільному житті Анастасія Блищик була журналісткою. Саме на роботі познайомилась з коханням свого життя — українським воєнкором, а з початком повномасштабного війни — військовослужбовцем 95-ї десантно-штурмової бригади Олександром Маховим. Він загинув 4 травня під Ізюмом — уламок потрапив у легеню. Йому було 36 років. За місяць до загибелі він освідчився Блищик на відео з передової.
Анастасія Блищик народилася на Херсонщині, за 40 кілометрів від Криму. Бували часи, коли замість солодкого, вона мокала палець в цукор та облизувала його, але зростала в любові та турботі. Ходила в музичну школу, на танці, грала в настільний теніс, волейбол та служила в церкві. І щоразу уявляла, що колись вирветься до столиці й буде там жити.
У 2014 році їй було 15 років. Пам’ятає, як Росія тимчасово окупувала Крим. Тоді вона почала розрізняти БТР від танку, що їздили по Херсонщині.
«Ми усі були прикуті до новин. Тоді я ще не підозрювала, що сама буду працювати на телебаченні, а згодом добровільно піду на війну», — згадує Блищик.
Анастасія та Олександр були разом з 2020 року. Не було б і дня, щоб вони не говорили про війну, Махов готував дівчину: розповідав про умови життя, вологі серветки, якими можна замінити душ, миші в бліндажах, хліб, який поки довозили, ставав черствим.
«Мурахи шкірою не встигали сходити», — говорить військовослужбовиця.
Три роки Блищик думала піти до війська, але це були лиш думки. Після загибелі коханого перейшла до дій. Зараз перебуває вже в деокупованому Ізюмі, за 20 кілометрів від селища Довгеньке, де загинув Махов.
Уже третій місяць не виходить на прямі включення та не пише репортажі. Сьогодні вона пресофіцерка в Ізюмському батальйоні тероборони: організовує роботу для журналістів.
Військова каже:
Я служу з людьми, які соромляться говорити про свої здобутки. Вони кажуть: “Ми не Герої, ми весь час виконували свій обов’язок”. Я посміхаюся й відповідаю: “Ви — найкращі”
