Зачинатель нової української літератури та тренди: як Котляревський вплинув на Східну Європу

У 2009 році він посів 29 місце в опитуванні «Великі українці», організованому телеканалом «Інтер». У школі його часто називають «зачинателем нової української літератури» та наголошують на важливій ролі, яку він відігравав у становленні української мови. Вгадали, про кого? Про Івана Котляревського. Все що сказано вище — це про нього. Але не варто забувати також і те, що Котляревський був частиною ширшої європейської культури. 

Розпочнемо з «Енеїди» — найвідомішої роботи Котляревського. Цей твір — модифікація пам’ятки римської літератури, однойменної поеми Верґілія. Ця поема протягом Середньовіччя та модерної доби входила до навчальних програм більшості європейських закладів освіти. Читаючи її, учні опановували латину. «Енеїда» була частиною літературного канону, знання про неї свідчили про належність особи до освіченої еліти. 

Так відбувалося не лише у Західній Європі, а й в Україні. Доказ цьому — наявність Верґілія у навчальній програмі Київського колегіуму у середині XVII сторіччя, який на той час був провідним навчальним закладом. Також можна звернути увагу на твір «De arte poetica», написаний Феофаном Прокоповичем, ректором того ж закладу. У ньому Прокопович досліджує причини появи мистецтва як явища, використовуючи доробок Верґілія. 

Іншими словами, давньоримський поет користався популярністю у київському академічному середовищу. Вихідці з цього осередка розбудовували інші українські заклади освіти. Щонайменше один випускник Академії викладав у 1780-х роках у Полтавській духовній семінарії, коли там навчався Котляревський. Згідно зі спогадами, письменник опанував там латинську і французьку мови. 

Поема Верґілія стала поштовхом до формування багатьох європейських національних літератур. Наприклад, Луїш де Камойнш [португальський поет та драматург — прим. ред.]  у XVI столітті змоделював на «Енеїді» поему «Лузіади», яка прославляє Португальську імперію та досі вважається найважливішим твором португальської епічної літератури. Іспанець Алонсо де Ерсілья-і-Суньїга написав подібний твір, у якому  прославляв колонізацію Чилі. А росіянин Міхаіл Хєрасков славив у поемі «Росіяда» захоплення Казанського ханства, яке так само стало точкою відліку у творенні імперії. 

Проте ці твори не є травестіями, а просто використовують у своїх цілях схему Верґілія — довгу морську подорож, у якій реальні історичні події перемішуються з міфологією та боротьбою богів. А от ціла течія травестування давньоримського епосу на європейському континенті починає формувати пізніше, у XVII сторіччі. 

Піонером у цій сфері був італієць Жан-Баттіст Лаллі: пишучи італійською, він поєднав божественний сюжет давньоримської поеми та тодішнє сучасне життя Італії.  Згодом, француз Поль Скаррон травестіював «Енеїду» і за допомогою гумору поставив під питання владні авторитети та ієрархічні соціальні відносини. Після цього бурлескні та травестійні «Енеїди» починають множитися у Європі — якраз завдяки тому, що цей твір був знайомий в елітах усіх суспільств. 

Такі твори постають в Англії, Німеччині і зрештою, вже у часі Котляревського, в Австрії. У 1786 році австрійський поет Алоїз Блюмауер завершує свою травестію, у якій критикує католицьке духовенство. Росіянин Ніколай Асіпов майже відразу після Блюмауера теж береться перелицьовувати поему, проте для цього використовує не оригінал, а австрійську версію. 

Іван Котляревський, своєю чергою, використовує Асіпова для побудови власної «Енеїди». Проте це стосується лише перших трьох частин, які він швидко написав. А от наступні три Котляревський вже пише або з французького перекладу, або з латинського оригіналу Верґілія. Робота над ними йде повільніше і завершується лише під кінець життя письменника. 

Загалом цей твір, на думку літературознавчині Тамари Гундорової, є одночасно антиімперською «енциклопедією етнонаціонального побуту» і проімперським кітчем, який зображує українське життя суто комедійно. 

Поява перших трьох частин травестії Котляревського наприкінці XVIII сторіччя — це спусковий гачок для східноєвропейського простору. Так само як і після публікації Скаррона, інші автори починають наслідувати Котляревського, виникає так звана «котляревщина». 

Костянтин Думитрашко створив «Жабомишодраківку» — перелицьовану грецьку пародію «Батрахоміомахію». У Білорусі з’являється своя «Энеіда навыварат». Подекуди оригінальність цих творів низька, адже її автори — читачі Котляревського, які вирішили повторити його успіх. Літературознавець-неокласик Микола Зеров бачив у котляревщині «похилу площину», яка то піднімається на достатній літературний рівень, то «знову спускається на степінь малохудожніх, а то й зовсім нехудожніх проб пера провінційних літератів». 

Хай навіть так, важливо інше. Котляревський та його послідовники — це частина загальноєвропейського процесу з переходу від класицизму до романтизму через травестування античної літератури. 

А як щодо інших творів письменника? Увагу притягує його п’єса «Москаль-чарівник», яка була створена у 1819 році. Коротко наведемо зміст: 

Тетяна — дружина чумака, який повертається з Криму. До неї в гості приїхав з міста писар Фінтік. Він фліртує з Тетяною, як в хату входить солдат-росіянин, якому наказано переночувати у Тетяни. Тетяна відмовляється годувати солдата. Він удає, що лягає спати. Тетяна та Фінтік обговорюють, що будуть вечеряти, солдат підслуховує. Додому приїздить чоловік Тетяни, Михайло. Фінтік ховається. Солдат удає, що прокинувся. Він використовує знання про Фінтіка, аби під виглядом «магії» шантажувати Тетяну і примушує її нагодувати себе та Михайла. 

Дежавю? Якщо так, то скоріш за все ви читали «Ніч перед Різдвом» Гоголя або дивилися екранізацію повісті. Гоголь також використовує прийом приховування «коханців» Солохи, проте доводить це до абсурду — ховаються одночасно три герої. Водночас навряд можна стверджувати, що Микола Гоголь вкрав цей сюжет у Котляревського.

Літературознавець Євген Нахлік довів, що сюжет — мандрівний. Він перелічує низку подібних французьких п’єс, що своїм корінням сягають XIII століття. Також є схожі польські водевілі та італійський і російський аналоги. Зрештою, є найбільш географічно далекий текст — іспанська п’єса, яка оповідає про події у місті Гренада. 

Словом, відновити, що і звідки прийшло, чим саме надихався Котляревський, неможливо. Проте поява української версії цього мандрівного сюжету свідчить про включеність Котляревського та української еліти у загальноєвропейські культурні процеси. 

Іван Котляревський відіграв значну роль у появі української літературної мови. Він розумів повсякденне українське життя. 

Проте недостатньо уваги спрямовано на той факт, що дворянин Котляревський знав і сучасну йому європейську елітну культуру. Його творчість є її частиною. Шукати такі зв’язки необхідно, аби наповнювати конкретним змістом декларації про належність України до Європи. 

У матеріалі використано ілюстрації Анатолія Базилевича до поеми Івана Котляревського «Енеїда»