Якою може бути Росія після Путіна?

30 вересня Владімір Путін запропонував Україні сісти за стіл перемовин. Президент України відповів, що перемовини можливі лише з іншим президентом РФ. 

На прикладі інших диктаторів «Свідомі» розповідають про чотири сценарії, якою може бути Росія після Путіна. 

У липні 2022 року відбувся другий Форум вільних народів Росії, де представники 20 народів й регіонів РФ з міжнародними експертами Європи і Північної Америки обговорили сценарії розпаду РФ на демократичні держави. Попри, з одного боку, абсурдність таких тверджень, такий сценарій не варто відкидати, зважаючи на історію Радянського Союзу.

Розпад Росії можливий за умови політичної та економічної кризи. 

Ключовою проблемою є централізована система: кожна копійка проходить через Москву, а вже потім розподіляється між федеративними землями. Бідні, на перший погляд, регіони як Ханти-Мансійський автономний округ, Татарстан та Ямало-Ненецький автономний округ входять до п’ятірки найбільших постачальників у бюджет Росії. Тому «регіони, що годують» можуть відмовитись від влади, яка експлуатує землі та викачує з них ресурси.  

Зважаючи на маріонеточний режим Рамзана Кадирова в Чечні, ймовірно, рухи за незалежність можуть початись з Татарстану. У республіці вже проходили мітинги про вихід зі складу Росії у 1989 році. Після того Татарстан оголосив про власний суверенітет, а згодом і про незалежність. Пізніше уряд підписав з Москвою договір про взаємне делегування повноважень. Проте вже за Путіна конституцію переписали під федеративний лад та фізично ліквідовували радикальних політиків республіки. Наразі регіон має власного президента та проводить окрему від Росії політику. 

Майже ізольована Росія стала реальністю завдяки санкційній політиці Заходу. Тому розглянемо варіант повної ізоляції країни від зовнішнього світу. 

Сьогоднішній олігархат Росії на ряду з інституціями, міністерствами та державним апаратом підконтрольні Путіну. У випадку смерті в країні, ймовірно, почнеться боротьба за владу між елітами. «Переможцем» у подібному сценарії називають Секретаря Ради безпеки РФ Нікалая Патрушева. Його називають ключовим тіньовим розробником стратегії війни в Україні та людиною, яка переконала Путіна, що Київ переповнений «неонацистами».

Політика за Патрушева може розвиватись в бік тоталітаризму та «залізної завіси». Це пов’язано з необхідністю контролю над демографічними та економічними чинниками, як потреба у фінансуванні післявоєнної Росії та контроль над міграцією. 

Ще однією можливою заміною для Путіна називають Голову Уряду РФ Міхаіла Мішустіна. Він не є публічною персоною, тож його політичні погляди неможливо визначити. Однак, зі слів його колишніх колег, можна зрозуміти, що політик є технократом, заточеним на модернізацію та цифровізацію. Крім того, посадовець зарекомендував себе під час роботи у Федеральній податковій службі як вдалий реформатор та неконфліктна особистість.

Зважаючи на це, політика Мішустіна може бути направлена на відновлення стосунків з країнами Заходу для майбутнього економічного розвитку та співробітництва. Щодо політики всередині країни, ймовірна відносна децентралізація та лібералізація. 

Натовп росіян, який біжить від одного силовика, навряд можна назвати проявом демократії. До того ж рейтинги Путіна з початком повномасштабної війни тільки зросли. Відповідні події наштовхують на думку, що РФ не витримає без «царя». 

Хоч найяскравішим способом перетворення диктатури в демократію є народна революція, демократизація не завжди відбувається через масовий рух населення. Часто може керуватися самими елітами, якщо вони мають відповідну мотивацію. Путінська Росія має багато схожостей з Іспанією за часів диктатури генерала Франциско Франко. Стара іспанська приказка каже, що є «дві Іспанії» — традиційна, релігійна та консервативна; інша — сучасна й прогресивна. Під час президентства Франко Іспанія була консервативною. 

В економічному плані Іспанія була розвиненою капіталістичною країною, яка залежала від найрозвиненіших територій — Країни Басків та Каталонії — що виступали проти диктатури. Інституції були підкорені, армія допомагала у вдалому функціонуванні репресивного апарату. Правлячий клас можна охарактеризувати проявом олігархії, а індустріалізація повністю залежала від іноземного капіталу, зокрема Європи та США. 

Франко помер. Його наступником став король Хуан Карлос, якого він виховував. Карлос усвідомлював вагомість побудованої системи та військового втручання, однак розумів необхідність курсу в бік демократизації.

Він почав змінювати авторитарну систему, надав демократичним реформам легітимності та зміг убезпечити себе від перевороту. Спочатку переконав франкістський парламент проголосувати за припинення існування. Згодом легалізував право на політичні асоціації, дозволив створювати партії, визнав права робітників на організацію та скасував закони про цензуру. 

Чинний парламент потребував голови уряду, Карлос обрав Адольфо Суареса. Зважаючи на те, що боротьба з комунізмом була основою громадянської війни, Суарес проводив приховані зустрічі з компартіями для політичних змін із широкою підтримкою розрізнених груп, тим самим збільшуючи шанси на успіх переходу. 

Завершенням переходу можна вважати ратифікацію конституції. Крім того, підписання закону про регіональну автономію для Каталонії та Країни Басків у 1979 році або перемога Соціалістичної партії над UCD на загальних виборах 1982 року також знаменують кінець перехідного періоду. 

Так на початкових етапах можна втілювати заходи для знесення «Єдіной Росії», впровадити багатопартійність та надати автономію регіонам. 

Однак українцям має бути байдуже, що відбувається в Росії, яка з 2014 року систематично доводить, що ми по різні сторони барикад. З 24 лютого 2022 року українці ще раз переконалися, що РФ не має існувати. Принаймні у тому вигляді, як зараз.