Як цивільним психологічно підтримати військових, які повертаються з фронту?
Роману 22 роки, він волонтерить та їздить до військових на схід. Одного дня, у цивільному житті, Роман зустрів військового, який качався асфальтом та плакав. Хлопець не розумів, як йому допомогти, проте підійшов поговорити. Розповідаючи про війну, військовий заспокоювався, проте при згадці про цивільне життя знову починав плакати. Роман купив йому цигарок, зателефонував дружині військового та посадив на таксі.
Пояснює: хоче, аби цивільні знали, як поводитися у подібних ситуаціях, адже сам діяв інтуїтивно. «Це наш обов’язок – допомагати тим, хто захищав нас», – каже Роман.
Чи правильно діяв Роман? «Свідомі» поспілкувалися з психотерапевтом Артемом Осипяном. Протягом 2022 року він служив у добровольчому формуванні при 112 бригаді територіальної оборони, а зараз працює у ветеранській організації «Veteran Hub». Тож має одночасно дві соціальні ролі: Артем повертається до цивільного життя, а також допомагає це зробити іншим.
— Чи є інструкція, як поводитися цивільним у таких ситуацій?
— Інструкції немає. Її не існує, тому що кожна ситуація унікальна. Найкращим замінником такої інструкції може бути людяність і загалом знання про основи етики у спілкуванні з людиною.
Крім того, необхідно мати повагу один до одного — це набута риса. Потрібно також володіти основами психологічної підтримки. Не треба відразу удавати, ніби ти щось знаєш, давати рекомендації чи радити звернутися до психіатра.
У кризовій ситуації доведеться імпровізувати і керуватися власною внутрішньою навігацією щодо того, як підтримати людину.
— Із якими ресурсами варто ознайомитись?
— У Veteran Hub є три курси на платформі «Prometheus». Вони не стосуються таких ситуацій, проте можуть навчити імпровізувати.
«Як пережити війну разом». Він розрахований на близьких і родичів тих людей, які перебувають на фронті. Розповідає про те, як військові себе почувають, з якими процесами стикаються, які є базові рекомендації, вправи та навички.
«Адаптація до цивільного життя». Цей курс розрахований на ветеранів, але його також корисно дивитися цивільним, аби краще розуміти, що відбувається після повернення. Тут йдеться про надлом цінностей та усвідомлення цього. Це нормальний ефект, який відбуватиметься перші два тижні після повернення.
«Сам собі терапевт». Курс для ветеранів про основи психологічної допомоги.
Також у Veteran Hub є ініціатива «Це Ок», яка розповідає ветеранам про психологічне здоров’я та допомогу.
Ми не єдині, хто працював над цією темою. Наприклад, є ініціатива «Як ти?». Вони випустили брошуру, яка розповідає про те, як спілкуватися з військовими, як їх підтримувати та як взаємодіяти з родичами ветеранів.
Можна також ознайомитися з навчальним онлайн-курсом від ініціативи «Lifeline Україна», яка спеціалізується на профілактиці самогубств.
— Як приймати рішення, чи втручатися?
— Це також внутрішня навігація. Немає закону чи вимоги, де кожен громадянин має знати, як з цим бути. Нам або начхати, або ми готові включатися та «контейнерувати» емоції співгромадян, які пройшли через війну. У батьків є така психологічна особливість — контейнерування емоцій. Якщо цієї властивості немає, тоді вони не витримують емоцій, які на них висипають діти, і починають зриватися на них.
Кожному громадянину України, який розуміє, що відбувається, що буде нас чекати пізніше, коли буде більш активна демобілізація, треба бути готовими до так званого «обмеженого батьківства». У конкретній ситуації, коли ми бачимо, що є людина поруч з нами, яка в загрозливому стані, маємо бути готові витримувати певні емоції.
Треба вміти емпатично, турботливо реагувати на них. Для цього має бути певний рівень стресостійкості, емпатії й відкритості до інших людей.
Звісно, якщо ми самі застресовані та втомлені, ми не будемо готові витримати емоції іншої людини, особливо якщо вони негативні. Ти виходиш з роботи заклопотаний, маєш йти додому прибирати, готувати їсти, допрацьовувати, а тут ще якийсь ветеран валяється на вулиці і плаче. Ти сам себе питаєш, чи потрібно тобі це зараз.
— Чи означає це, що якщо не відчуваєш у собі сили, не варто намагатися допомогти?
— Тут мотивація кожного індивідуально має працювати. Фактично, я кажу про те, що кожній людині треба просто поставити собі питання: «Чи готовий це робити?», «Чи хочу це робити?».
Якщо скажу, що все одно варто поспілкуватися, що ветеран пройшов важкий шлях, це буде звинуваченням людини, яка сумнівається. Це буде токсичне звинувачення, яке нікому не допоможе. Ми всі втомлені, і ми не можемо диктувати один одному, як маємо реагувати один на одного.
— А як такі ситуації виникають?
— Ветерани повертаються в місця, де люди переважно сконцентровані на власних проблемах. Це не дуже сприятливі умови. Ми з вами ставимо собі ці питання, обговорюємо ці проблеми. А є ж безліч людей, які цього не роблять. Описана ситуація склалася, тому що деякі люди, навіть не усвідомивши, спровокували таку реакцію ветерана.
Водночас ми всі можемо бути носіями якихось тригерних реакцій, навіть не підозрювати цього. Прикладом може слугувати ситуація на світлофорі. Вмикається зелений, протягом трьох секунд автівка переді мною не рушає. Мені здається, що от у мене настільки важливі справи, що я можу собі дозволити посигналити. А людина переді мною могла задуматися про своє, наприклад, про загиблого побратима. А я тут сигналю. І от ця когнітивна лінія може викликати різні емоції. Я в цей момент про це не думаю. Тому часто такі ситуації не мають винних.
Ключова проблема полягає в тому, що люди настільки заклопотані своїми проблемами, що забувають про це думати. Вони закриваються у своїх потребах і забувають про те, що існують ветерани. Починають замислюватись переважно тоді, коли вже біля себе бачать кризову ситуацію.
Так виникає стигма щодо ветеранів, які з посттравматичним синдромом повертаються додому. Починається з того, що люди своєчасно не починають думати про своїх сусідів. Я закриваюсь у своїх власних проблемах, не звертаю увагу на вразливу категорію населення. Я не вивчаю, не думаю, не маю досвіду та навичок взаємодії, спілкування з цими людьми. Через це збільшується ймовірність того, що неконструктивно зреагую на ветерана.
— Чи можна розраховувати на те, що держави сприятиме нормалізації цих процесів?
— Це переводяться стрілки, мовляв, хтось щось має зробити замість мене. Не буде ніякої системи перескерування. Міністерство у справах ветеранів це не зробить. Спеціальні працівники, які готуються в центрах комплектування, які будуть займатися реінтеграцією ветеранів, не готові.
Це будемо робити ми з вами, прості громадяни. Побачили якусь людину, підійшли, сказали: «У тебе, мабуть, непростий досвід, якщо хочеш, можемо поговорити. Я знаю класного психолога, чи от дивись, там є Veteran Hub, чи такі от ініціативи». Це контейнерування: я виділяю свій час, я обмежую свої потреби, щоб інша людина могла поділитися своїми проблемами.
Говорячи про державу, ми намагаємося знайти собі виправдання, адже хочемо себе ізолювати від проблеми. Тому маємо думати: а хто ще цим займеться? Кількість ветеранів така, що навіть якщо всі будуть максимально працювати, все одно буде недостатньо. Все одно будуть включені пересічні громадяни. Хочете ви цього чи ні.
Свідомі запитали у військових поради для цивільних.
Ветеран російсько-української війни Тарас вважає, що треба вислухати.
«Більше нічого особливо дати цивільна людина військовому в такому стані не може. Не сперечатись, не розказувати історій про своїх родичів на війні, просто послухати і подякувати», — каже він.
Військовослужбовець Олександр Загайний поділяє цей підхід.
«Потрібне звичайне ставлення, не поважне, а уважне», — пояснює Загайний. — Увага та співпереживання дозволить пом’якшити таку ситуацію. Не потрібно удавати, ніби перебуваєш на рівних з ветераном. Фронтовик пережив таке, що складно виразити словами. Це стосується не лише емоцій, а і безпосередніх подій. Це як у фільмі “Рембо: Перша кров”: після повернення з В’єтнаму герой, який використовував обладнання вартістю у мільйони доларів, не може знайти роботу. Він відчуває, що люди навколо не цінують його».
Водночас Загайний не знає, які саме фрази варто використовувати у таких ситуаціях. До кожного військового та військової — індивідуальний підхід.
