Як повномасштабна війна проти України вплинула на деколонізацію інших сусідів Росії?

Повномасштабне вторгнення спричинило багато трансформацій не лише в Україні та Росії, а й у сусідніх регіонах. Росія, яка прагнула відродити радянський статус «супердержави», втрачає статус «великої держави».

Це не означає, що російський імперський проєкт незабаром зникне. Важливим для нього є не лише Україна, а й сусідні країни. Однак повномасштабне вторгнення вплинуло і на процеси всередині інших держав. 

Свідомі поговорили з представниками Молдови, Таджикистану, Казахстану, Узбекистану, Киргизстану, Республіки Саха про те, чи змінилася ситуація після початку повномасштабного вторгнення і наскільки складним буде процес дерусифікації. 

У школі, на початку 80-х, ми вивчали казахську кілька годин на тиждень. Тоді цей предмет був єдиним, під час якого всі просто робили щось своє. Я жив у столиці, в Алмати, у мене не було навіть якоїсь потреби знати казахську мову. На той час здатність говорити російською без акценту була маркером статусу. 

До того ж мені здавалося, що казахська — це сільська мова, мова некультурних людей. Мені вистачало російської, мене дратували люди, які критикували мене за незнання казахської. Мені соромно говорити казахською, боюся сказати щось, що буде звучати жахливо. 

Я вчу мову, запам’ятовую нові слова, але це процес. Для мене це справжня емоційна подорож. Раніше я не просто не знав мову, а вважав її сільською. Тепер розумію — це було покручене уявлення, результат колонізації. Осмислення цього, опанування мови — це ніби політична дія для мене. 

Так, звичайно, після початку повномасштабного вторгнення багато людей в Казахстані почали почуватися неспокійно через використання російської: чому говоримо російської один до одного? Ми ж казахи. 

Завдяки дерусифікації російська пропаганда стає менш ефективною. Вона впливає лише на тих, хто споживає російський контент. Знову ж таки, у Казахстані зараз багато молодих людей, які говорять казахською. Їм ця отрута в голову не потрапляє. 

Я та мої друзі були русифіковані. Ми зростали з російської культурою, російським книжками — все було російським. А тепер ми розуміємо, наскільки це було покрученим. 

Моя перша дружина — американка. У нас було троє дітей. Ми дали їм казахські імена. Ми хотіли, щоб вони були білінгвами. Тож моя дружина говорила до них англійською. А я… А я міг дати моїм дітям лише російську. Це жахливо. У нас було правило вдома: мій старший син не може говорити до мене англійською. Я був настільки колонізованим, що 20 років бігав туди-сюди та кричав на мою дитину, аби він говорив до мене мовою колонізаторів. 

У Казахстані зараз є розуміння: настав час послабити нашу залежність від Росії. Мені кілька людей казало, мовляв, українці воюють і за нас. Чим більшої поразки Росія зазнає, тим легше нам буде дихати.  

Ми підтримуємо Україну, адже розуміємо, що можемо бути на вашому місці. У 2014 році Путін заявив: у казахів ніколи не було державності, її створив Назарбаєв. У нас з Росією кордон — 7 600 кілометрів. Тож нам не складно уявити, що ми будемо наступними. А в нас менше населення, менша армія. Хто знає, що там лежить на військових складах. Можливо, вже все порозпродували, порозкрадали. 

Зараз Казахстан у заплутаній ситуації. З одного боку — Росія, з іншого — Китай. Китайська комуністична партія вважає казахів дикунами, яких треба перетворити у «нормальних людей». Там є навіть табори перевиховання. Але водночас це важливий економічний партнер. 

З Росією теж активна економічна співпраця. Це пов’язано з тим, як розбудовувалась інфраструктура, наприклад радянські трубопроводи. Нафта з Казахстану іде на нафтоперероблюванні заводи у Росію, а російська — в Казахстан. Це було так зроблено, аби максимізувати взаємозалежність. Тож Казахстан у складному становищі. 

Колонізація Киргизстану Росією розпочалася у ХІХ столітті. Варто зазначити, що киргизи і казахи — кочові народи — не мали чітко визначених кордонів. Тож, коли Росія окупувала Киргизстан, у нас не було державності як такої. І це виявилося слабким місцем, на яке тиснули росіяни. У нас було багато племен, кожне з яких було вільним та автономним, і Росія спершу робила все, щоб ми посварились між собою — так було легше нас окупувати. У 1870-х майже вся територія Центральної Азії була окупована Російською імперією. 

До Першої Світової війни ми могли розмовляти своєю мовою і мали домовленість, що всі корінні народи Центральної Азії не будуть воювати у складі Російської армії. Але у 1916 окупанти порушили цю домовленість. Тоді відбулося перше серйозне повстання корінних народів проти Росії. 

У Киргизстані майже немає сім’ї, яку би не зачепив російський терор. Коли прийшла Радянська влада, люди спершу повірили у неї. Багато киргизів тоді повернулися із Китаю, куди змушені були втікати від імперського режиму. 

Коли тривала політика коренізації, ми справді відчували свою автономність, випускали книжки та газети киргизькою мовою. Але коли розпочався сталінський терор, то десятки тисяч киргизів були вбиті та репресовані. Це страшна цифра для нашої маленької республіки. 

Потім було ще кілька антирадянських рухів в Киргизстані, зокрема рух басмачів та пантюркістський рух. Але про це було заборонено говорити, і ми почали дізнаватись нашу історію лише наприкінці 80-х, у період «відбудови».

Оці декілька десятків років радянського колоніалізму і пропаганди вплинули настільки, що навіть після отримання незалежності критикувати Росію і звинувачувати її в колоніалізмі вважалось чимось дивним і непотрібним. 

Влада опинилася у незручному для себе стані. З одного боку, ми економічно залежимо від Росії, і наш теперішній президент її боїться. З іншого — настільки сильно асоціюватись з країною, яка винна у масових вбивствах і воєнних злочинах, вони теж не хочуть. Тому позиція неоднозначна. 

Наприклад, в країні заборонили символіку «Z», але разом з тим на одному з кінофестивалів скасували український фільм про Донеччину та Луганщину нібито через пропаганду війни.

Така політика нейтралітету. Як на мене, бути нейтральним — це майже злочин. 

Киргизька мова є найбільш популярною в Киргизстані, якщо ми дивимось на кількість людей, які нею розмовляють. Але російська залишається мовою, яка надає привілеї; російською спілкуються в столиці — саме там є можливості, робота і освіта. 

Якщо ти в Киргизстані розмовляєш лише киргизькою, то шанси побудувати успішну кар’єру низькі. І це проблема, особливо, якщо ми дивимось, що Росія спрямовує свою пропаганду саме на російськомовну частину населення Киргизстану.

У середині 30-х років в Бішкеку радянська влада закрила всі киргизомовні школи, окрім однієї, в якій не можна було навчатись, якщо у тебе бішкекська прописка. Тобто ця школа діяла як інтернат для тих, хто приїжджає із маленьких міст і сіл. 

До 1991 року в російськомовних школах навіть не було такого предмета як киргизька мова. Радянська влада зробила все, аби киргизька мала імідж непрестижної. Зараз якщо хочеш вивчити англійську, курси якої є лише в столиці, не можеш цього зробити без знання російської мови. 

Якось у старшому віці спробував поговорити киргизькою зі своїми родичами, вони висміяли мене, що я говорю киргизькою з акцентом. Вже згодом дізнався, що у багатьох моїх знайомих є такі історії, коли киргизомовні люди насміхались над тими, хто пробував говорити киргизькою. Нам так соромно було розмовляти киргизькою погано, що ми просто перестали це робити.

У 2014 році я поїхав на Майдан, потім в Донецьк, де бачив, як починалась війна. Для мене це стало моментом, коли я усвідомив: колонізація Росії не завершилася після розпаду Радянського союзу. 

Але люди не зацікавлені темою історії і сучасного російського неоколоніалізму. Вони знають, що війна поряд, але продовжують жити своїм життям. Росія залишається великою загрозою для Киргизстану. Просто багато людей все ще не розуміють цього.  

Жодна республіка, на яку Росія нападала, не змогли дати відсіч. А потім — сміливий опір України. 

Якби Україна цього не зробила, Росія напала би на нас всіх, бо побачила, що світ не реагує. Війна проти України нарешті відкрила очі на те, якою насправді є Росія. 

Це захистило нас від нападу і нарешті змусило зацікавитись своєю історією колонізації. А також почати думати про те, як нам посилювати солідарність між регіонами, бо ми маємо спільну історію і спільні травми.

Боляче дивитись, яку ціну Україна платить за свободу усіх нас. Україна є головною деколонізаційною силою Центральної Азії для мене. Ми в 90-х роках розслабились, бо вирішили, що Радянський Союз розпався, і окупація завершилась. Але це не так. У нас попереду ще багато роботи.

Через рік після проголошення незалежності Таджикистану, у 1992, в республіці почалась Громадянська війна, яка фактично на наступні 15 років зробила Таджикистан залежним від Росії. Виграв проросійський так званий «Народний фронт». Наприкінці війни мирну угоду уклали під егідою Росії, і фактично всі важелі влади були в руках «Народного фронту».

Росія відігравала величезну роль у громадянській війні, і ту методику «гібридних війн», яку застосували в Україні, вперше росіяни відпрацювали саме в Таджикистані. 

Кулуарно обговорювалось питання альянсу чи навіть приєднання Таджикистану до Росії — фактично вся економіка тоді залежала від РФ, внутрішня війна продовжувалась за російські гроші, а в республіці були так звані «миротворчі» російські сили. 

У середині 2000-х між Москвою та Душанбе відбулося певне віддалення. Воно повʼязане з тим, що Таджикистан запрошував фінансування для своїх мегапроєктів, наприклад будівництва ГЕС і заводів. Політики відверто казали російським високопосадовцям, що якщо ті хочуть зберігати домінування в республіці, мають виділяти кошти на проєкти.

З 2005-2006 років Таджикистан почав шукати інші джерела фінансування за кордоном — і серед арабських країн, і в Китаї, і в Євросоюзі. Вже у 2007-2008 роках держава розробила стратегію багатовекторної зовнішньої політики, яка передбачала, що основним партнером буде Росія, але від неї республіка все одно віддалялась на фоні стосунків з іншими країнами.

Суспільство, як і всюди в СРСР, було русифіковане. Але у Таджикистані русифікована була в основному столиця — Душанбе. Російськомовне населення тут становило близько 60%. Русифікація закінчилася з початком Громадянської війни. Дорога до інших пострадянських російськомовних країн була відкрита, і велика частина людей виїхала.

Насправді це був удар для країни, бо Таджикистан покинула інтелігенція. Відтоді російська мова стала мовою невеликої частини освічених людей, а державне керівництво почало процес повної таджикізації адміністративних структур. У 2000—2002 роках російська мова остаточно пішла з офіційних структур.

У Росії досі є низка інститутів у Таджикистані, що проводять семінари, культурні заходи, освітні конференції. У 2014 році, коли в Україні почалась війна, по всій Центральній Азії «проїхались» групи з так званого «Інституту Євразії», що проводили лекції та організовували семінари щодо того, що відбувається в Україні, та які стосунки між Росією і Заходом. 

Вони казали, що після України наступною зоною для дестабілізації буде Центральна Азія, бо Америка начебто збирається використати ці країни, щоб вдарити в тил Росії. Пропаганда і є основною soft power Росії, яку вона застосовує щодо Таджикистану. 

Після початку повномасштабної війни Росія і Таджикистан залишились партнерами, бо Таджикистан зацікавлений у військовій присутності Росії на території республіки через ситуацію на кордоні з Афганістаном. Для талібів військові бази росіян є фактором, що стримує. 

Партнерські стосунки залишаються, але жодна з республік Центральної Азії публічно не висловила свого ставлення щодо російського повномасштабного вторгнення — у пресі ці теми не висвітлюються. Таджикистан намагається дистанціюватись, бо з геополітичної точки зору не вигідно псувати відносини ані з Росією, ані з Заходом.

У жовтні 2022 року на саміті «Центральна Азія — Росія» Президент Таджикистану Емомалі Рахмон звернувся до Владіміра Путіна і сказав, що не потрібно ставитися до країн Центральної Азії як колишнього Радянського Союзу. 

Це було відображенням невдоволення партнерів Росії. Офіційно союзники з Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) мають зобов'язання: якщо одна з країн починає конфлікти, вона має щонайменше проінформувати своїх партнерів. Росія почала повномасштабне вторгнення, нікого не питаючи, а наслідки відчувають на собі всі.

Це невдоволення завжди видно у дрібницях, наприклад по тому, як зустрічають росіян — їхні делегації можуть не забрати з аеропорту. Росія частково йде з регіону, вона не хоче цього, але оскільки вся її увага та ресурси сконцентровані на війні, вплив на Азію послаблюється. 

Узбекистан — авторитарна держава. За першого Президента Іслама Абдуганієвича Карімова країна мала досить жорстку форму авторитаризму. Тому «деколонізація» здебільшого носила форму зміцнення влади Карімова, і на це була спрямована дистанція від Москви, включаючи деякі ідеологічні моменти критики епохи колоніалізму. 

Причому деякі елементи такого дистанціювання мали місце навіть тоді, коли Карімов був першим секретарем ЦК Компартії Узбекистану.

Справжньої деколонізації в Узбекистані не було, оскільки в країні все ще поширена ностальгія за радянськими часами. Значний вплив на населення має російська пропаганда, яка вільно поширюється, зокрема на телебаченні. 

Найголовніший вплив — ідеологічний: через пропаганду, наративи якої не сприяють формуванню правового мислення, прагненню побудувати демократичну спільноту з розвиненою ринковою економікою. 

Більша частина населення або байдужа до політики, або поглинає російську пропаганду. Крім цього, багато керівників країни та чиновники вважають небезпечним сваритися з Росією. 

Після здобуття незалежності Узбекистан продовжував мати ідеологічну прив’язку до Росії. Зокрема, у країні існувала практика, коли закони спочатку писали російською, а потім перекладали узбецькою. Наразі вся документація та закони функціонують узбецькою мовою.

На це є декілька причин: більшість людей, які складали закони, навчалися в СРСР, тому продовжували документувати все російською мовою; багато нормативних актів готувалися за зразками з Росії. 

Зараз ситуація змінилася, оскільки більшість сучасних чиновників надає перевагу узбецькій мові. Крім того, керівництво країни вимагає подавати проєкти нормативних актів для обговорення державною мовою. 

Наразі Узбекистан певною мірою залежить від торгівлі з Росією — це найбільший торговий партнер країни. 

Міністр закордонних справ країни Абдулазіз Камілов 17 березня 2022 року також говорив, що Росія — провідний торговельний партнер Узбекистану. Проте зауважив і співпрацю з Україною в багатьох напрямках, у тому числі і торговельно-економічній, культурній, освітній та сільськогосподарській сферах. 

Камілов зазначив, що накладені на Росію санкції мають прямий вплив на Узбекистан, а тому влада країни працює над мінімізацією цієї шкоди. 

Повномасштабне російське вторгнення змусило частину керівництва та громадськість задуматися щодо будь-яких співпраць з Росією, зокрема емономічних. Проте значна частина суспільства або політично пасивна, або співчуває Кремлю. 

Однак об'єктивно війна змушує Узбекистан зменшувати свою залежність від Росії: шукати альтернативні транспортні коридори та нових торгових партнерів. 

Повернення до «молдовської», а згодом і відкрито до румунської мови, було головним питання нашого руху за незалежність під час радянської перебудови. Прийняття Закону щодо «Про функціонування мов на території Молдовської СРСР» у 1989 році стало одним із головних кроків у цьому напрямку [закон визнав «молдовську» мову державною, а російську — «міжнаціонального спілкування»]. 

Після здобуття незалежності у школах більше не вивчають вигадану росіянами «молдовську» мову — тепер шкільна програма включає лише одну рідну мову та літературу — румунську. 

Я згадав одну смішну ситуацію, яка сталася зі мною десь у 2008-2009 році, коли я відвідував Київ з групою спеціалістів з громадянського суспільства. Один український журналіст запитав, як я ставлюся до заяви українського політика про стурбованість румунізацією молдован. Я відповів, що це те саме, як запитати про ставлення до українізації українців. 

Тож [повномасштабне] вторгнення в Україну відбулося тоді, коли культурна та мовна ідентичність молодовського суспільства вже пройшла трансформацію. Все ж, вторгнення сприяло поширенню описаних вище ідей. 

Водночас у нас досі є частина суспільства, на яку впливає російська пропаганда. Це відбувається завдяки російськомовному телебаченню,  яке до недавнього часу ретранслювалося в Молдову. Нещодавно шість таких каналів було заблоковано [йдеться про рішення Комітету Молдови з надзвичайних справ від 17 грудня, яке відкликало ліцензії у шести телеканалів. Чотири із них безпосередньо ретранслювали російські етери, а ще два належала проросійському олігарху Ілану Шору]. 

Питання культурної та мовної ідентичності досі містять нюанси, попри 30 років незалежності та великі хвилі молдован, які їхали навчатися у Румунію. Причина — радянське промивання мізків, яке тривало довше ніж 30 років. До того ж російська пропаганда та кремлівські маріонетки продовжували працювати в країні і після незалежності. Попри ці нюанси, ми спостерігаємо постійне збільшення кількості людей у Молдові, які називають румунську мовою свого спілкування. Ці зміни особливо помітні на довгих часових відтинках завдяки переписам та соціологічним дослідженням. 

Республіка Саха — найбільша адміністративно-територіальна одиниця Росії на Далекому Сході. До російської експансії Саху населяли переважно якути (82% населення), а також евенки, евени та юкагири. Проте з приходом Росії корінне населення насильницьки асимілювали — зараз якутів близько 45% від загальної кількості населення. Інші — росіяни.  

Росіяни системно знищують інші народи, які проживають на території Росії. Російський расизм до корінних народів Північної Азії тривав століттями. Росіяни вважали представників корінних народів гіршими за себе, «нижчими» та «недостойними». Натомість визнання росіянином мало вважатися чеснотою. 

Коли я казала, що я не «русская», а якутка, росіяни називали мене націоналісткою.

За часів СРСР Республіка Саха пережила культурний геноцид та стикнулась з переписуванням історії. І якщо говорити про деколонізацію, то корінні народи Сахи боролися за знищення російського колоніалізму протягом століть. Це одна з причин, чому Росія зараз із підозрою ставиться до будь-яких рухів щодо відокремлення та здобуття незалежності.

Але на геноциді Росія не зупинилась: усі спогади про російське колоніальне насильство були стерті під час антирелігійних кампаній, кампаній з ліквідації неписьменності та розстрілів корінної інтелігенції. 

Сьогодні непросто здолати колективну травму переслідувань у поєднанні з радянськими претензіями щодо так званої «дружби народів». Як наслідок, важко переконати людей, що їх спільний досвід расизму, бідності, нерівних можливостей та екологічних проблем є симптомами російського колоніалізму, а не лише окремими проблемами.

Заяви Росії про те, що Україна нібито «пригнічує російськомовне населення» і війна показали, що нічого не змінилося, а недовіра Москви до всього неросійського може призвести до насильства.  

Це також відродило антиколоніальну думку в Республіці Саха та додало актуальності обговоренню ідентичності, відродження мови, расизму, впливу добувної економіки на землі корінного населення та права Москви розподіляти всі прибутки від природних ресурсів, як заманеться.  

Я вважаю, що ми закладаємо фундамент, тому що російські московські ліберали вже обговорюють нас у негативних і часто расистських термінах, розкриваючи справжню насильницьку природу нового московського російського ліберального керівництва ще до того, коли воно прийде до влади.

Деколонізація як критичне осмислення «російської» історії, культури та політики передбачає обов’язкове засудження колоніального минулого та повернення суб’єктності тим народам, чия історична та політична репрезентація довгий час була придушена культурними та іншими впливами нібито народу, що домінує.

Національна інтелігенція Сахи мріяла про національну рівноправність і можливість самостійно приймати рішення щодо мови, культури, традицій, соціально-економічних відносин. Проте імперія гальмувала розвиток, нав’язуючи «універсальні» імперські культурні маркери для всіх регіонів.  

З початком повномасштабного вторгнення дискусії про деколонізацію того, що вважалося «російським» полем чи простором, набули розмаху.