«Я просто дала цьому всьому статися зі мною» — Дар’я Лісіч про поетичний процес, передачу досвіду під час війни та свою нову збірку «Один великий вірш і декілька маленьких»

Запит на українську культуру після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року отримав відгук у нових письменниках і поетах. Серед них Дар’я Лісіч, молода поетка та психологиня. 

Її перша збірка віршів «Інфопривид» розповідала про рефлексії Дар’ї на війну. А друга збірка, «Один великий вірш і декілька маленьких», — це вже про історії чотирьох різних людей, які об'єднані спільними темами: війна, любов, спонтанність, побут у тилу. 

Дар’я Лісіч розповіла «Свідомим» про власний творчий процес, де вона шукає натхнення та як підходить до передачі досвіду війни у своїх віршах.

Прослухати матеріал:

Перша моя збірка «Інфопривид» — це дійсно рефлексії моїх переживань 2022 року, війни, всіх тих подій. Це мої перші поетичні роботи, я тоді ще виписувалась. Нова збірка, «Один великий вірш і декілька маленьких» — це моя спроба перейти на більш професійний рівень, на важчий сюжет, на все ж таки якусь драматургію. 

За цей час я підросла як мисткиня та відчула, що можу давати людям більше, ніж інтимні історії у римі. В мого слова є тепер більша сила. І я беру на себе відповідальність підтримати українців у тому контексті, який знайомий особисто мені та кожному з нас — бентежний і нестабільний тил країни, в якій війна.

Герої збірки — це мої діти, вони плід моїх фантазій. Коли я писала цей твір, у мене було відчуття що вони вже існують в такій собі альтернативній реальності моїх поезій. Ніби я їх і не вигадувала зовсім. Вони не схожі ні на кого з людей, яких я знаю. Навіть зараз, я пройшлася по кожному з них подумки — і навіть натяку на когось зі свого досвіду не бачу.

Та хоч мої персонажі вигадані, і місто Н, в якому вони проживають теж не нагадує жодне з українських міст, це все про наш досвід нічних російських обстрілів, про досвід війни. Мені важливо передати цей досвід, і якщо цей твір стане популярним, його видадуть за кордоном, я хочу нагадувати про війну в різному контексті, що існує як і «нуль», так існують історії «в тилу», і це теж боляче. 

«Один великий вірш» почався як моновистава. Я поставила собі дедлайн, домовилась за локацію, організувала все, а потім почала писати. Спочатку в мене була одна героїня, а потім додались й інші. Звісно, писати про інших людей — це для мене виклик. Та коли я написала пролог, мою улюблену частину збірки, я зрозуміла що вона напишеться сама, що цей пазл збереться. Мені тільки треба його правильно заримувати, звести ці історії в одну структуру. І спочатку я не знала чи це буде смішний твір, чи філософський. Я дала цьому статись зі мною. І я згадую цей процес з великою любов’ю. 

Я думаю, моя творчість, мої вірші диктуються чимось більшим ніж жанри, форми та рими. Так, я тримаюсь академічності ритмів і рим. Та я вірна своєму слову та баченню світу. Потім я вичитала, що те, що я роблю називається «метамодернізмом». Виходить, що я метамодерністка. Для мене скоріше важлива культурна течія, аніж жанр. Бо жанр — це індивідуальна форма поза контекстом, а течія — це настрій часу та мас «тут і зараз».

Мене надихає ризик і відкритість до будь-якого досвіду. «Цей великий вірш і декілька маленьких» був викликом під назвою: «А чи зможу я за 3 тижні написати драматичний твір у віршах і зібрати понад 100 людей на його публічне читання?» О так. Реальність переплюнула очікування в декілька разів. 

Попри те, що у мене виходить вже друга збірка віршів, я все ще публікую свою поезію в Instagram і своєму Telegram-каналі. Все тому, що мені подобається спостерігати за реакцією моєї авдиторії. От недавно я опублікувала вірш і відклала телефон на добу. Заходжу — а там 87 коментарів. І вони різні, мені подобається, коли люди дискутують перед моїми віршами, бо іноді я підіймаю дуже спірні теми. 

Я підіймаю у своїх віршах теми фемінізму, теми ЛГБТ+. Для мене це базова база, як розмовляти українською в Україні. Я відчуваю себе просто людиною, якій не байдуже на упередженість. Бо мені здається, що не підтримувати обмеження прав людей за ознакою статі чи орієнтації — це просто здорова зріла позиція адекватної людини.

Я люблю людей. «Вірші для незнайомців» — це така акція, яку я раніше інколи проводила. Я давала незнайомим людям на вулиці свої вірші, які були певним таким передбаченням. Я побачила у соцмережах, як американський блогер вручав людям листочки з мотиваційними фразами, а я подумала «Чому не робити так із віршами?». Та зараз ця акція на паузі. Мій відеограф, який записував реакції людей на отримані вірші, поїхав на фронт працювати для Ukraїner.

Зараз я виходжу зі своєю аудиторією на зустрічі наживо. Я готуюсь морально до таких зустрічей, я розумію що буду емоційно багато віддавати, але отримувати в обмін те ж саме від своїх читачів. Я дивлюся на них, як вони посміхаються, як вони плачуть. Це означає, що моя творчість відгукується у людей. 

Звісно всяке буває. Є люди, які можуть підстерігати після виступів. Я себе від такого убезпечую, не залишаюсь сама після концертів, прошу менеджерку провести мене. Та моя аудиторія — це вдячні, світлі, емпатійні люди. Тому кожна зустріч із ними для мене це доза дофаміну.

Я рада, що в нас схоже відчуття прекрасного. Ми в одному полі цінностей, якщо вони прикипіли серцем до моїх рим, тому мене це більше заряджає, аніж виснажує.